Люди

Через спорт виховувати Людину: розмова з тренерами шидокан-карате Михайлом та Іриною Годинцями

15 Червня 2022 305

Подружжя Михайло та Ірина Годинці займаються шидокан карате майже все життя.

Михайло познайомився з бойовими мистецтвами у 8 років, в 12-13 років уже почав допомагати тренеру на заняттях, в 16 був уже повноцінним інструктором, а у 18, коли вступив до університету, вже займався зі своєю групою. Зараз чоловік – чемпіон світу, очолює Закарпатську федерацію Шидокан Карате.

Ірина ж почала займатися карате у 13, а сама почала тренувати у 22. З кожним роком, займаючись з дітьми, вдосконалювала себе як спортсменку і як тренерку. Ірина має другий дан з шидокан карате й окрім карате в молодшій групі, викладає тай-бо для жінок.

Цю розмову ми підготували в рамках проєкту Talent Magnet, який реалізовує Агенція розвитку Ужгорода.

 

Hodovanetz 1 (2)

 

— Ставлячи завдання дітям, водночас намагаєшся давати їх й собі, ставити щораз вищу планку, — розповідає Ірина. — Бо для того, щоб давати якісні, хороші знання, ти й сам мусиш вдосконалюватися, тому цей процес відбувається одночасно, синхронно.

— Як прийшло розуміння, що ви маєте бути окрім тренерів, ще й вихователями, наставниками?

Ірина: — Мабуть, таке глибоке розуміння цього виховного процесу на тренуваннях ще й досі до нас приходить. Якщо ще 10 років тому, ми сприймали тренування лише як тренувальний процес спортсменів, виховання бійця, щоб він добре бив ногами, мав відпрацьовані прийоми руками, то зараз бачимо з першу чергу людину. Основне у філософії східних єдиноборств — скромність. Це найперше правило і вимога до спортсменів. Зі скромності й дисципліни починається шлях до вдосконалення.

Зі скромності й дисципліни починається шлях до вдосконалення.

Коли дитина приходить і вже через кілька занять поводитися так, ніби уже здобула всі перемоги, то на цьому, зазвичай, все і закінчується. Вона перестає приходити на тренування. А коли дитина скромна, вихована і дисциплінована, має жагу до пізнання, то з нею можна працювати.

Михайло: — Ми намагаємося навчити наших учнів кращим рисам, які є в шидокан-карате — скромність, повага до старших. Коли в основну, вже сформовану групу, приходить нова дитина, вона бачить, як себе поводять інші й приймає ці правила. Якщо ж група новосформована, то треба дуже пильнувати, встановлюючи правила. Ми намагаємося при цьому не скочуватися у філософський маразм, який часто присутній у традиційних східних єдиноборствах, або не бути «бикотою» в спортивному напрямку. Ми одразу пояснюємо дітям, що бойові мистецтва — це для самозахисту, це спортивний розвиток людини.

Ірина: — Комусь може здатися, що в нас грубий спорт: удари, боротьба. Але це також елементи спорту. У вихованні ми ніколи, звісно, цього не застосовуємо. Так, можемо десь підвищити голос, але це виключно для кращого сприйняття дитиною. Все строго, але без жорстокості. Так виховували нас і так ми тепер виховуємо наших учнів.

Все строго, але без жорстокості. Так виховували нас і так ми тепер виховуємо наших учнів.

— Якщо в групі сформувався лідер і він, на вашу думку, нескромний, то чи ви збиваєте пиху з дитини?

Михайло: — Обов’язково. Все залежить від ситуації, від поведінки дитини. Якщо вона б’є інших учнів чи показує свої фізичні переваги, то ми одразу попереджаємо її, а якщо це трапляється знову — караємо, фізичними навантаженнями, віджиманнями, качаємо прес і т.д. Хоча зазвичай достатньо тільки розмови. Такі випадки я обговорюю з цілою групою.

Ірина: — Крім того, ми аналізуємо, чому виникла така ситуація. Бо часто буває, що ми бачимо стосунки між дітьми тільки в залі, але вони ж разом і в роздягальні, і, нерідко, вчаться в одній школі. Ми намагаємося в розмові зрозуміти, в чому причина агресії.

Ми стикалися з купою ситуацій, коли, щоб зрозуміти причину поведінки дитини треба було зібрати інформацію від їх товаришів, багато розмовляти з батьками. Буває, є певні проблеми в сім’ї, в класі чи школі, де його переслідують старші діти, а тут він може проявити пряму фізичну агресію.

Ми тренуємо вже багато часу, але з кожним роком набираємося більше досвіду саме виховної роботи.

Hodovanetz 1 (5)

— А ви втручаєтеся в роздягалку, якщо мимоволі почули, що там відбувається щось не те?

Ірина: — Так, втручаємося. І одразу розбираємо це питання. Крім того, часто самі діти підходять до нас між тренуваннями й кажуть, коли щось сталося, образили, вдарили чи щось подібне. Це виховання людини, ми не можемо її не сприймати за межами зали. Тому все, що стосується тренувань і що в межах нашої компетенції — не залишається без уваги.

До нас часто підходять батьки з проханням, мовляв, дитина погано вчиться, хоче лише тренуватися, будь ласка, зробіть щось! Тоді ми спілкуємось, пояснюємо, що вчитися необхідно.

Михайло: — Ми трохи вдаємося до такої маніпуляції: якщо ти не будеш вчитися, то не будеш і тренуватися. Ми пояснюємо, що хороший боєць не може бути нерозумним. Він повинен мати високий інтелект, щоб знати як, де і за яких умов використовувати свої вміння.

Хороший боєць не може бути нерозумним. Він повинен мати високий інтелект, щоб знати як, де і за яких умов використовувати свої вміння.

Ірина: — Ми привчаємо дітей читати книги. Михайло великий любитель фантастики й інколи дає дітям прочитати ту чи іншу книгу.

Михайло: — Буває, дитина каже, що за все життя не прочитала жодної книги… Тоді приношу їй щось почитати й кажу: “Якщо сподобається — принесу ще щось, якщо не сподобається, поміняємо жанр”. І потім якось ненароком спитаю: «Ану, що там було в книзі? Що ти про це думаєш?».

Ірина: — Крім того, навчання теж вимагає дисципліни й разом із тренуваннями в дитини формується особистість. Ми намагаємося підтримувати обидва напрямки: і тренування, і навчання в школі. В нас була така практика, коли ми щоденники в дітей збирали.

Михайло: — Так, і коли бачили в щоденнику 8, то дитина віджималася 10 разів, коли 7 — то 20…

Ірина: — Насправді, ми можемо впливати на навчання дітей, допомагати їм і це добре. Ми ніколи не кажемо, що діти мають бути зразковими відмінниками, але середній рівень потрібно тримати.

Ми за певну адекватну норму, тому що буває, батьки так навантажують гуртками й секціями, що бідолашні діти зовсім не мають вільного часу аби відпочити. Ходив до нас хлопчик, у якого був ще футбол, плавання, займався на гітарі, ходив на шахи й ще якась мова в нього була… І у 13 років він кинув усе і сказав: я нічого не хочу! В такому разі ми попереджаємо батьків, що нашого спорту цілком достатньо для фізичного розвитку дитиною. Додайте ще якийсь гуманітарний гурток і буде цілком збалансовано. Не можна перевантажувати дітей!

Hodovanetz 1 (1)

— Розкажіть про мінісемінар з булінгу, який ви недавно проводили.

Ірина: — Це була ініціатива наша з Михайлом та ще одним нашим другом та колегою Михайлом Рогачем. Ми хотіли запустити серію мінісемінарів, які б показали, як можуть бойові мистецтва допомогти дитині в повсякденному житті. Тема булінгу дуже актуальна і батьки часто звертаються з тим, що дитину в школі ображають. Ми зрозуміли, якщо можемо таку важливу тему бодай підняти й хоча б торкнутися в розмові, то це вже буде добре.

Ми пояснили діткам простими словами, що таке булінг і в нас вийшов чудовий діалог! Вони розповідали про подібні випадки у своєму житті чи в житті знайомих, потім їх навіть зупинити було важко!.. Була довіра, на яку ми навіть не могли сподіватися. На цей семінар прийшли не тільки наші діти, а і їхні друзі, які в нас не займаються.

Ми пояснювали, якщо ти став жертвою булінгу, то про це, по-перше, не можна мовчати, треба розповісти комусь старшому. А по-друге, в дитини, яка займається в нас, є перевага перед дитиною, яка не займається бойовими мистецтвами. І якщо твоє здоров’я чи життя під загрозою, то треба відповідати на тиск. Ми не закликали при першій же нагоді бити суперника, ні. Але якщо конфлікт дійшов до тієї точки, коли фізичного контакту не уникнути, то його треба використовувати.

Михайло: — Ми пояснювали, що не можна свої знання і вміння використовувати при першій же нагоді, треба вчитися обходити гострі кути й вирішувати конфлікт словесно. Водночас не можна бути простим спостерігачем булінгу або взагалі не реагувати на нього. Хоча й не треба при цьому калічити людину, потрібно тільки зупинити нападника.

Ірина: — Є дуже багато людей, які мають психологічні проблеми через те, що свого часу не втрутилися, аби допомогти іншій людині, а залишалися бездіяльними. Тому основним меседжем семінару було донести — в таких ситуаціях треба не мовчати, діяти.

Ми завжди за те, що сильний не б’є слабшого і не дає його ображати, а менший поважає старшого.

Hodovanetz 1 (3)

— Говорите з дітьми про війну?..

Ірина: — Так, піднімалась ця тема неодноразово. Ми пояснюємо їм, що це велике зло, і так не має бути.

— В планах є наступні семінари? На які теми?

Ірина: — Думала торкнутися питання гендеру, тому що воно й досі актуальне. Часто при записі дитини в секцію мене батьки питають: у нас дівчата займаються разом з хлопцями чи окремо? Ми займаємося разом, але на змаганнях дівчата б’ються з дівчатами, хлопці — з хлопцями. Але правила і вимоги у нас до всіх рівні: ніяких поблажок дівчатам ми не робимо. Єдине, коли хлопець працює з дівчиною, то він працює трохи слабше, тому що тут є фактор фізіологічних можливостей дівчини проти хлопця (тонший скелет та кістки, менша маса тіла тощо).

Дівчат у нас значно менше, ніж хлопців, хотілося б, щоб їх було більше, але поки що проблем у спільних тренуваннях у нас не було. Тому я б хотіла провести семінар щодо популяризації бойових мистецтв серед дівчат.

Михайло: — Ми проводили ще семінар для спортсменів про психологічну підготовку та мотивацію в спорті, говорили про те, як уникнути перетренованості.

— Як даєте раду з лайкою та ненормативною лексикою серед дітей?

Ірина: — Був у мене один такий дуже яскравий випадок, ця дитина недовго займалася, навіть не з Ужгорода була родина. Хлопчику було 6 років. І перед тренуванням він серед дітей використав таку максимально грубу ненормативну лексику! Я сказала йому, що так робити не можна і попросила вийти з залу, сьогодні він тренуватися не буде. В коридорі ще була його мама, я думала, що вона мене підтримає і якось присоромить сина, але сталося інше. Вона якось так усе провернула, що її син сказав ці слова просто так і навіть не придав їм значення, а тепер, коли почув від мене, що так говорити не можна і це погані слова, він буде це знати й використовувати. Тому в усьому винна стала я… Я хотіла якогось конструктивного діалогу між трьома людьми, але не вийшло…

Ми не виганяємо зразу ж дитину за лайку. Ми спочатку йдемо на діалог з нею, залучаємо батьків і вже разом це обговорюємо. Часто буває так, що батьки приводять до нас дитину і сподіваються, що ми повністю виховаємо її сильною і сміливою, хоч самі вони вкрай далекі від цих якостей. Вимагати таких речей від тренера, маючи немалі прогалини в батьківському вихованні теж не можна. Тому ми все це проговорюємо і з дитиною, і з батьками.

Виховати дитину сильною і сміливою можна тільки спільними зусиллями тренера та батьків.

— Які, на ваш погляд, сьогодні найболючіші моменти в житті дітей?

Ірина: — Невизначеність. Дуже багато дітей не бачать себе у дорослому житті. Вони не знають, чим би хотіли займатися. Вже в 15-річному віці це їх дуже турбує. Ми намагаємося пояснити, що на цей момент усе, що від них, школярів, це навчання і тренування. Діти чомусь занадто швидко хочуть вирости й в підлітковому віці багато хто через цю невизначеність губиться.

Коли таке стається з нашими учнями, то ми даємо час, щоб дитина сама стабілізувалась, залучаємо батьків, потім пробуємо розмовляти з дитиною, себе приводимо в приклад…

Hodovanetz 1 (1)

— До речі, ви в дитинстві чим горіли і які були у вас «больові точки»?

Ірина: — В мене такої невизначеності не було… Я закінчила школу, вступила в університет, а далі відразу почала працювати.

Михайло: — Хлопці в підлітковому віці вже хочуть на повну вести доросле життя: гуляти, заробляти гроші, розважатися. В мене свого часу теж не було таких проблем, я знав, що хочу займатися спортом.

Ірина: — Але водночас у нас дуже багато діток, які чітко собі визначилися, що хочуть бути, так само як і ми, тренерами. Вони дивляться, що робимо ми й копіюють нас… І вже батьки нас просять, щоб ми поговорили з дитиною, бо вона закидує навчання і вже тільки тренується.

Hodovanetz 1 (2)

— Коли ви це бачите, виховуєте самі себе? Буває, що десь вискочило гостре слівце при учнях?

Михайло: — По-різному буває (сміється). Часто вони дивляться на нас і думають, що ми такими були завжди: правильними, сильними, витривалими. Я розказую про свої помилки й пояснюю, що всі ми помиляємося, але якщо потім розуміємо помилки й надалі стараємося їх не повторювати, то все буде добре. Такі діти й мотивують мене розвиватися далі.

Ірина: — А ще цікаво буває, коли малі діти копіюють поведінку тренера в бою, повторюють його в розмовах. Це приємно.

Михайло: — Головне, щоб переймали хороші речі, а не погані, хоча траплялося різне… (сміється). Я, наприклад, люблю газовані напої й дивлюся, що ця вода з’явилася і в дітей… Тому стараюся їм про це говорити. Але всі ці моменти, навіть якщо не дуже хороші, приємні.

Зоряна Попович, Varosh

Фото: з архіву сім’ї Годинців

Не пропускайте цікаве з життя Закарпаття! Читайте більше в наших соцмережах — FacebookІnstagram та Тelegram.

0 #
# булінг # карате # спортивне виховання # шидокан-карате