Перше правило Бійцівського клубу: нікому не розповідати про Бійцівський клуб. Перше правило Клубу піших туристів: всім розповідати про Клуб піших туристів. Бо всі, хто вперше йдуть у гори з Клубом та його провідником Орестом Когутом, по поверненні додому безальтернативно розповідатимуть про цю туристичну спільноту рідним, друзям і знайомим. І з великою вірогідністю згодом знову повернуться в гори – якщо тепер не з Орестом, то в компанії іншої пішо-туристичної спільноти.
Насправді, згадане вище перше правило Клубу піших туристів – це жарт, хоча в ньому, як і в будь-якому іншому жарті, є доля правди. «Оресте, яке перше правило Клубу піших туристів?», – уточнюю в месенджері в Ореста Когута вже після завершення нашої з ним розмови про його «гірсько-туристичне» дітище. «Безпека – понад усе» – лаконічно відписує Орест. І це правило безвідмовно працює вже десятиріччя, дозволяючи усім, то ходить у походи з Клубом піших туристів, щоразу привозити з гір безліч позитивних емоцій і бажання повернутися туди знову.
Цього року Клуб піших туристів святкує ювілей – 10 років із часу заснування. Перший похід під егідою Клубу відбувся у серпні 2013 року, і з того часу гірськими стежками разом із Клубом пройшло близько 10 тисяч людей. Нині Клуб піших туристів – це велика спільнота людей різних професій, поглядів та зацікавлень. Та всіх їх об’єднує в одне центральний інтерес – любов до гір і можливість бути на їх тлі кращою версією себе.
Анталовецька галявина як відлік Клубу піших туристів
Як це часто буває з великими ідеями, феномен Клубу піших туристів розпочався з малого – з нечисельного походу незнайомих до цього між собою людей. А ще – з бажання започаткувати новий для краю формат організованих пішохідних походів, доступних для широких мас, в яких усі бажаючі могли б відкривали для себе незвідану високогірну красу. Це вже зараз охочі спробувати свої сили у пішому поході і вийти на гірську вершину мають можливість обирати гіда та долучитися до однієї з кількох тематичних спільнот. Але ще 10 років тому все було зовсім інакше: в піші походи Карпатами ходили або самостійні малочисельні групи, або окремі соло-туристи, як правило – підготовлені і з досвідом, тож для широкого кола людей гори залишалися екзотичною terra incognita.
Орест Когут належав якраз до тих, кому пощастило познайомитися з горами ще у шкільному віці – допомогли скаутинг і… церковний священник.
«Я ще зі школи ходив у піші походи – або зі скаутами, або з нашою церковною спільнотою: наш неймовірний священник пропагував активний відпочинок, і йому, почасти, завдячую своєю любов’ю до гір після походу на Говерлу. Вперше я задумався над популяризацією гірського пішого туризму, коли в Ужгороді почали впроваджувати проєкт Відкритих екскурсій. Я вже тоді був у, так би мовити, «загальній» туристичній тусовці краю, завершивши курси екскурсовода при УжНУ в 2011 році. І коли бачив попит на прогулянки під час Відкритих екскурсій, почав думати, чому б не застосувати цей принцип до походів у гори. У той час культура піших гірських походів активно розвивалася у сусідніх Словаччині, Польщі та Угорщині. Я дивився на їх досвід і задавався питанням: якщо це працює у них, то чому не може працювати у нас?», – згадує Орест Когут.
Запалившись цієї ідеєю, прийшов радитися з уже досвідченими туризмознавцями: чи варто? Чи спрацює? З чого починати? І, отримавши підтримку Федора Шандора й Олександра Коваля, взявся готувати перший піший похід. Анонс про подію розмістили у місцевих медіа, основною платформою комунікації став Турінформ Закарпаття. І вже 12 серпня 2013 року група з 25 людей прогулянкою на Анталовецьку галявину поклала початок історії Клубу піших туристів.
Перший похід
Орест Когут згадує, як сильно хвилювався, беручись за нову незвідану справу: чи прийдуть люди на старт? Скільки взагалі їх буде і який контингент збереться? Чи встигне група вчасно повернутися з походу, щоб встигнути на електричку додому? Бо ж якщо нині практично всі «вилазки» Клубу відбуваються за домовленістю з приватними автоперевізниками, тоді про найманий транспорт ще не йшлося – до місць стартів піших переходів туристи початково добиралися залізницею та рейсовими автобусами.
Утім, переживання виявилися марними: група зібралася неочікувано чисельна, а після походу туристи невтомно дякували за нові емоції та знайомства, за можливість побути серед природи і «переключитися» зі звичного міського метушливого режиму.
«Похід виявився напрочуд вдалим, я побачив, що людям це потрібно, що такий формат відгукується і матиме попит, а отже – необхідно формувати пропозицію. І це був дуже потужний поштовх для мене. Я зрозумів, що є багато людей, які хотіли би ходити в гори, але просто не мають з ким. Для цього потрібно було створити спільноту. Та я прагнув, аби це була не просто спільнота людей, які разом час від часу ходитимуть у гори. Я мріяв, щоб це була ціла культура спілкування; щоб люди, об’єднані спільною ідеєю та інтересом, знаходили у походах нових друзів, з якими потім могли би вже у місті просто вийти на каву, які б разом відмічали свята, ходили в кіно, загалом спілкувалися і в буденному житті», – каже Орест Когут.
Інформацію про маршрути та підготовку до походів доводилося збирати по крихтах
За задумом, піші гірські походи Клубу відбувалися 1 раз на місяць, адже до кожної мандрівки необхідно було ретельно підготуватися, продумати логістику і спланувати маршрут. Найбільш вдалим виявився формат одноденних походів: зранку виїхали, ввечері – вже вдома. Одноденний похід, пояснює Орест Когут, полегшує багато організаційних нюансів, зокрема, дає можливість оперативно реагувати при непередбачуваній зміні погодних умов та не «прив’язує» туристів до наметів.
Разом із тим, і до одноденного походу провіднику, який бере на себе зобов’язання вивести групу на вершину і повернути додому у повному складі, цілою й неушкодженою, необхідно вдумливо готуватися. Тим більше, коли він і сам є фактично «першопрохідцем» у справі відкритих організованих групових походів у гори.
Орест Когут згадує: коли у 2003-2005 роках починав ходити в гори, то навіть пошуки нормальних туристичних карт перетворювалися на справжній квест. Позаяк досвідчені старші інструктори на той час або вже відійшли від справ, або виїхали за кордон, або й узагалі пішли у засвіти, інформацію про туристичні маршрути й адекватну підготовку до походів доводилося збирати по крихтах. Вміння читати мапи, орієнтування за компасом, вивчення специфіки рельєфу – все це тоді, за відсутність нинішніх сучасних гаджетів і застосунків, було необхідністю, аби мінімізувати ризики виходу в гори.
«Значно полегшили розуміння особливостей пішого гірського туризму праці Сергія Степчука та Олега Ямалова. На Анталовецьку галявину я, до речі, виходив саме за туристичним путівником Степчука та описом Ямалова. Це вже зараз сучасні гаджети значно полегшують роботу гірських екскурсоводів, а колись ми, готуючись до виходів, ретельно все виписували з описів – градусність, рельєф, час виходу на контрольні точки. Мені пощастило, так би мовити, «застрибнути в останній вагон»: я вивчав особливості справи ще за старою школою, тоді як саме входили в ужиток сучасні гаджети та застосунки. Те, що я встиг опанувати орієнтування на місцевості «по класиці», нині дуже стає в нагоді, якщо раптом в горах туман, або електронний гаджет розряджається чи раптово починає працювати з помилками», – каже Орест Когут.
Горам про статуси нічого невідомо
Паралельно з тим, як одноденні піші походи набували регулярності, і до спільноти долучалося все більше нових людей, додавалося й азарту відкривати нові, невідомі до цього маршрути. В якийсь момент всі відомі стежки були сходжені і постало питання – куди далі? А далі – розвідки нових гірських шляхів, вивчення їх особливостей і підготовка до виходу на них уже з групою.
Орест згадує: «Ми вискакували тоді в гори маленькою компанією з друзями, проводили попередню розвідку, щоб я розумів, як іде маршрут, чи є вода на шляху, щоб розуміти, як вести групу, де робити привал із відпочинком, як розрахувати час і до чого готувати людей. Для мене це також був класний розвиток – вивчаючи нові напрямки, я розширював свій кругозір, здобував нові знання і ставав кимось більшим, ніж просто Орест Когут, який знає кілька маршрутів. Але найбільше моє натхнення і мій ресурс – як тоді, так і зараз – це неймовірні люди, які щоразу долучалися до походів. Я хотів їм усім показати, що гори – це велика радість, що гори – це доступно, що в гори можна і треба ходити у будь-якому віці й незалежно від статусів».
Тим більше, що горам про придумані людством статуси нічого не відомо, й вони урівнюють всіх у випробуваннях і подоланні викликів. Будь ти хоч титулований спортсмен, чи високоосвічений професор, чи крутий фінансист, чи заможний підприємець, чи хоч навіть донька прем’єра – всі однаково на маршруті деруться вгору і ковзаються на камінні, всі діляться бутербродами на привалах, всі по черзі топчуть сніг узимку, прокладаючи стежку, всі однаково завмирають на вершині від побаченої пронизливої краси краєвидів.
По мірі того, як популярність одноденних гірських мандрівок зростала, а люди все більше цікавилися туристичними об’єктами краю, формат класичних походів дещо розширили і видозмінили, додаючи їм при нагоді атракційності.
«Мандруючи на Перечинщину, ми можемо заїхати, наприклад, на дегустацію місцевого фірмового торту «Ужанська долина» з запашною кавою; будучи в поході десь на Міжгірщині – відвідати додатково бункер Арпада або заскочити на Синевир; на Рахівщині, якщо йдемо повз сироварню – зайти купити бриндзі; якщо вже гуляємо по Гимбі – чого б не побачити водоспад Шипіт. Похід зараз – це не просто сходження, це –емоції. Ми говоримо: гори – це любов. Але любов до чого? До краєвидів, панорами, до відчуття, що ми подолали нову гірську путь. А ще – емоції від усвідомлення, що ми здатні на більше, ніж про себе думали. Плюс спілкування в обстановці взаєморозуміння та взаємодопомоги з тими, хто з тобою «на одній хвилі», – каже Орест Когут.
Як гори поєднують серця
Говорячи про спільноту Клубу, Орест весь час наголошує: люди, які пішки разом йдуть до вершин, підставляючи одне одному плече та розділяючи усі труднощі на шляху, не можуть бути поганими. Випробовування сходженням зриває всі соціальні маски, згуртовує та безальтернативно об’єднує. Бо коли виникає раптова гроза, у когось щось стається з екіпіруванням чи виникає якась інша позаштатна ситуація, вся група має діяти як один механізм.
«Я обожнюю спільноту, яка створилася за ці роки. Це настільки різнопланові, різноманітні люди, кожен – ціла окрема цікава книга, всі абсолютно різні, але при цьому всі – безмежно прекрасні», – натхненно повторює Орест Когут.
А ще додає: такі спільні випробовування вже з десяток разів стали підґрунтям для створення романтичних стосунків – близько 10 пар туристів поєднали серця саме після або під час сходжень. Сам же Орест та його дружина Ольга Микита – не виняток.
«Одного разу я збирав групу на Петрос, і Оля теж хотіла записатися. Вона з подругами прийшла безпосередньо перед відправленням електрички, але група вже була «укомплектована». Кажу – перепрошую, але місць вже немає, тож так вийшло, що в перший раз я їй відмовив», – тепло посміхається Орест.
Тоді Ольга з подругами вирушили у похід окремо від Клубу, але вже за деякий час вони з Орестом знову перетнулися під час однієї з відкритих екскурсій Ужгородом. Прогулюючись – розговорилися, зайшли у кав’ярню посидіти, далі Орест провів Олю додому, після чого, каже, «все і закрутилося». І «закрутилося» не на жарт, адже незабаром пара побралася.
«Бітанги на канікулах»
Один із цікавих і нестандартних проєктів Клубу піших туристів, який нині вимушено через війну перебуває на паузі – «Бітанги на канікулах». Задум походів для дитячих груп виник у часи ковідного карантину, коли багато батьків ламали собі голови, де і як побути з дітьми якнайбільше часу на свіжому повітрі.
Маршрути для походів обирали не надто складні, в групу у супровід запрошували також і бажаючих батьків. Загалом за пів року Бітанги на канікулах встигли здійснити близько 20 мандрівок у гори.
«В загальному, на простіший маршрут брали дітей 7-8 років, 9-10 років – на більш складний, 12-14 – якщо треба добре попихтіти. Але якщо я знав дитину особисто, її фізичні можливості, був знайомий із батьками, в окремих випадках міг зробити виключення. Наприклад, у нас в групі неодноразово були 7-8-річні діти, які проходили маршрут на рівні 10-річних», – згадує Орест Когут.
Бітанги на канікулах стали також суттєвою «частиною» атракційного зимового походу Миколайчиків на Гимбу у 2021 році, мужньо пройшовши увесь маршрут і допомагаючи літнім чи менш підготовленим туристам на слизьких зледенілих кам’яних схилах.
«Ідея з Бітангами наразі на паузі – після ковіду прийшла війна. Але це був неймовірний досвід, і я не полишаю ідею згодом повернутися до такого формату мандрівок. Так, з дітьми трохи складніше працювати – важче тримати увагу, збирати їх докупи. Але вони настільки щирі, настільки фонтанують емоціями, що неможливо не запалитися від них.
Вважаю, що така неформальна наука і освіта, прищеплювання любові до гір, до природи мають повне право існувати паралельно або незалежно, наприклад, від центру туризму чи інших формальних державних організацій. Бо, як доводить практика, усе, що виходить за межі класичного і сталого та робиться з доброї волі й на ентузіазмі, зазвичай набуває популярності», – каже Орест Когут.
Туристична спільнота Закарпаття – не одинокий патичок, а розкидисте гіллясте дерево
Від початку повномасштабного російського вторгнення діяльність Клубу піших туристів дещо «просіла»: до вересня 2022 року жодних походів організація взагалі не проводила. І не лише через недоречність, але й тому, що Орест мобілізувався до війська. Утім, засновник Клубу каже: перерви – це нормальне явище, тим більше, у критичних ситуаціях.
«Вперше я з цим зіткнувся навесні після Євромайдану, коли після кількамісячної перерви з огляду на пам’ятні події Революції Гідності регулярно мав запити на екскурсії та походи в гори від людей з усієї країни. Людина у безперервній роботі, у постійних тривогах – наче стиснути пружина. Щойно настає послаблення, гостро виникає потреба у відпочинку. І я такий активний позитивний спосіб відпочинку всіляко підтримую: завжди кажу, що ми маємо дбати про себе, про свою психіку, адже без нормального відпочинку не зможемо нормально функціонувати, виконувати поставлені задачі, волонтерити і допомагати ЗСУ», – говорить Орест.
Зараз Клуб знову, коли дозволяють обставини й погода, виходить на маршрути. А його засновник тішиться, що початкову місію – створити велику спільноту людей, закоханих у гори, – схоже, що вдалося втілити. Адже поруч із Клубом піших туристів існує чимало таких самих туристичних спільнот, і деякі з них навіть були утворені саме «вихідцями» з Клубу.
«Зараз туристична спільнота Закарпаття виглядає не як одинокий квасолевий патичок, а як справжнє розкидисте дерево – з розгалуженнями, з безліччю гілок-напрямків у різних містах. І так, я не соромлюсь говорити про те, що ми з колегами круті, адже спільно створили унікальне явище, в центрі якого – наша велика любов і скарб. І це – наші гори», – каже Орест Когут.
Тетяна Клим-Кашуба
Фото Сергія Денисенка, Атілли Федика та Ореста Когута
