Війна перевертає світогляд українців, які до 24 лютого спілкувалися винятково російською. Дехто щиро переходить на українську.
Наше видання Varosh спільно з ужгородською школою вивчення української мови Сова заснували спільний проєкт — безкоштовні курси української для переселенців (дорослих і дітей).
Записатися на заняття можна за цим посиланням.
Навчають Марія Кіщук та Ольга Мочан, локація — офіс нашої редакції.
Заняття тривають вже понад місяць. Ми поспілкувалися з учасниками процесу і загалом із українцями, які переїхали до Ужгорода і перейшли на українську.
Ось чотири розповіді. Ми намагалися максимально зберегти пряму мову.
Про курси
Марія Кіщук, вчителька безкоштовних курсів української мови для переселенців в Ужгороді, співзасновниця школи Сова
— Ця ідея прийшла насправді дуже давно. Ще з початком школи в нас був задум навчити всіх бажаючих української мови. Звичайно, після 24 лютого війна внесла свої корективи і попит на вивчення значно збільшився.
Враховуючи те, що Ужгород став прихистком для багатьох переселенців, ми побачили, яка велика концентрація російськомовного населення в нашому місті. Думка про безкоштовні курси виникала багато разів, але було багато перешкод для її втілення. Елементарно в нас виникла проблема з місцем проведення цих занять, тому що наша школа наразі виконує роль прихистка для біженців.
Видання Varosh запропонувало нам свій офіс для того, щоби ми могли проводити навчання для дорослих і дітей. Курси тривають майже місяць (на момент запису інтервʼю, — авт.).
У нас є учні з Харкова, Полтави, Києва, Мінська (жінку, яка родом із Білорусі, війна застала в Ірпені), Одеси, Крематорська, Криму й Ужгорода. Ми були дуже раді, що навіть ужгородці відгукнулися.
Наша мета — навчити всіх і кожного розмовляти соловʼїною мовою, щоби якнайбільше людей перейшли на українську, полюбили її, щоби вона в них була максимально мелодійною. І щоби взагалі українська мова викликала лише любов до рідного слова, а не (проблему, — авт.) з вимовою, наголосами, правописом.
Ми виховуємо любов, кредо нашої школи — вчимо любити українське слово.
Зворотний звʼязок від учнів — різний. Дехто захоплюється уроками, дуже позитивно реагують на всі вправи, нововведення. У нас є учні різного віку, з різними потребами. Комусь потрібна українська з нуля, хтось уже прийшов із дуже гарною вимовою, з дуже гарними знаннями, просто хоче вдосконалити мову. Ми це розуміємо та розмежовуємо, але стараємося подавати матеріал так, щоби було цікаво абсолютно всім.
Учні
Денис Коштура
Приїхав із Одеси.
Народився на Донбасі, але має закарпатське походження.
Режисер, в Ужгороді спільно з дітьми створюватиме відео в контексті українських історії та культури.
В інтерʼю Денис намагається максимально говорити українською, прийшов на курси, аби вивчати її на доброму рівні.
— Мене звати Денис Коштура, я народився на Донбасі, Краснодон, Молодогвардійськ. Я — із репрессированной сімʼї, денацилизированой, мої корені — з Ужгорода, з Кибляр. У 1947 году моего деда денацифицировали и отправили на Донбасс, в ссылку в шахту. Там я і народився.
Как оказалось, это было большое движение, очень многих закарпатских ребят насильственно перебросили в Сибирь, на Донбасс. Історія денацифікації — это большая история, поэтому я дуже хочу розмовляти рідною мовою, аби “вернуться на родину”.
Я памʼятаю, мій дідо просипався ночьи и говорил: “Я розмовляю на украинском, Господи”.
Як ми поняли, что это ссылка, ми поверталися в Одесу, але Одеса — теж русскоязычная, поэтому я дуже погано розмовляю. Але дуже хочу розмовляти українською і повертатися в духовно-культурне середовище. Внутри семьи теж практикуємо рідну мову.
В Ужгород ми приехали буквально две недели назад (на момент запису інтервʼю, — авт.). Ми займаємося кінолабораторією, будемо з детьми-беженцами снимать фильмы, сказки. Будемо знімати українською, по украинским сказкам, будем возрождать. Моя миссия — возродить этот духовно-культурный стержень нашей страны через мифы, сказки, творчество. Это моя мрія.
Щоби спілкуватися з дітьми на ридной мові — я пришел сюда подтянуть свою мову, (на безкоштовні курси української мови для переселенців, — авт.). Хочу начать с алфавита и заново вернуться к корням.
Я хочу полностью перейти на українську, бо во время этой войны русский становится вражеской мовой. Я не чувствую дискриминацию, я чувствую внутренний комплекс, дискомфортно розмовляти на русском.
Катерина
Учениця безкоштовних курсів української мови для переселенців
Приїхала з Харкова
— Я приїхала з Харкова. Раніше в побуті, на роботі, з друзями спілкувалася лише російською, а в сімʼї, в себе в селі, ми розмовляли суржиком.
Мені завжди подобалася українська мова, я вивчала її, звісно, і в школі, і в університеті. З початку зими я почала вдосконалювати українську для того, щоби скласти іспит щодо вільного володіння нею для праці в держорганах.
Я почала, але війна спонукала ще більше до вивчення української мови. Крім правил, орфографії я почала більше цікавитися історією, видатними творами.
Тепер виникла така можливість займатися і мені дуже подобаються викладачі, формат. Коли ми приїхали сюди, то в нас майже не було знайомих, тому тут зразу відчуваєш себе в такому колі друзів. Уже четверте заняття і ми вже, як рідні, ходимо, займаємося, мені дуже подобається.
Аммар Сапожніков
Приїхав із Одеси після 2014-го.
Має сирійське походження.
В Ужгороді заснував ЇжДвіж та Kebabushka.
Завжди розмовляв російською, а з 24 лютого цілковито перейшов на українську.
— Я — з Одеси, і там, у принципі, всі розмовляють російською. Але я вчився в українській школі, працював в ансамблі українських танців, да, української культури в Одесі. По роботі я завжди старався з тими, хто говорить українською, спілкуватися українською.
Зараз, коли я прийняв для себе таке рішення, то воно якось легко мені дається. Треба було трошки часу, щоби звикнути. Іноді туплю, іноді — сміються, іноді — навпаки, якось мене підтримують. Неочікувано для багатьох (мається на увазі, реакція оточення, — авт.).
Якщо купую якусь книжку, то стараюся саме українською мовою. Переписки мені дуже добре так допомагають. І навіть з батьками, з бабушкой десь на 80%-90% теж стараюся спілкуватися українською, щоби це все було звичкою. І це реально працює, тому що ти звикаєш до цього і потім автоматично навіть такий: “А якою мовою я розмовляв”? Потім: “А, нє, все добре, все добре”.
Мені якось (стало, — авт.) легше висловлювати свої думки, легше розмовляти, легше знаходити мову з кимось.
Матеріал створено за сприяння ГО «Львівський медіафорум» у межах проєкту «ЛМФ Підтримка мережі журналістів».
Евеліна Гурницька, Varosh
Відео: Юрій Готра
