Вона робить такі круті збори для війська, хоча така маленька”, — сказав мій друг, коли дізнався, що братиму для Varosh інтерв’ю в Олександри Кость. Саші 26 років, вона з Мукачева, але вже досить довго живе в Ужгороді. Її робота — це SMM, фотографія та дизайн листівок. Але більшість ужгородців знають цю дівчину як @shutymynya в інстаграмі.
Вона не лише робить збори в соцмережах, але і організовує благодійні маркети, де можна за донати придбати книжки, квіти, а також аксесуари та одяг українських брендів. Точніше, організовувала. Донедавна.
Чому благодійні маркети поки на паузі? Звідки береться вигорання і як насправді може проявлятися депресія? Де брати мотивацію боротися? Розповідаємо разом із Олександрою Кость.
До 24 лютого життя Саші було таким, як і у всіх: мріяла поїхати на море, подорожувати, читати, спілкуватися з близькими, проводити час з родиною. І здавалося, що все встигнеться — варто лиш зачекати на більш слушний момент:
“У мене було “відкладене життя”, — згадує Саша. — Я завжди відкладала щось на потім: “Потім буде краще, потім буде більше. Я зроблю те, і те, і те…”. Менше себе слухала, менше себе розуміла. Але, на жаль, повномасштабне вторгнення росії в Україну внесло дуже чіткі корективи. Окрім того, що ти дуже швидко починаєш усвідомлювати свої помилки в минулому, ти починаєш і більш чітко мислити, тобто частіше. І ти вже усвідомлюєш, що для тебе є в пріоритеті, а що відходить на задній план.
Я завжди називаю війну лакмусовим папірчиком, який дуже класно проявляє кожну людину.
Коли все добре, дуже легко зберігати обличчя, дуже легко себе поводити гарно, вічливо, етично. Але коли ти розумієш, що все погано, і що потрібно ухвалювати якісь конкретні рішення, от тоді, власне, і видно справжні думки кожної людини.
Я дуже комунікабельна, але це моя соціальна маска, яка мусить бути в силу моєї діяльності, в силу моєї роботи. А взагалі-то я інтровертка. Після початку повномасштабного вторгнення, деякі люди зникли з мого кола спілкування. Я задумалася про людей з минулого, які насправді не приносили нічого в моє життя. У мене було відчуття, що я мушу шанувати якесь наше минуле, хоча в теперішньому нас уже нічого не пов’язує. Було дуже легко відділити тих людей, які, наприклад, не мають таких самих цінностей. Це стосується не тільки війни, але і взагалі поглядів на життя”.
Коли почалася повномасштабна війна, Саша спочатку допомагала вимушеним переселенцям: віддавала одяг, подушки, постіль — усе, чого потребували люди.
А потім усвідомила, що її покликання в тому, щоб допомагати армії.
“Спочатку я хотіла організувати барахолку: люди дають свої речі, ми за символічну плату їх продаємо, а вторговані кошти йдуть на потреби військових, — Саша не може згадати, в який момент ця ідея розвинулася в маркети українських брендів. — Вони якось самостійно приєдналися, почали давати безкоштовно свій товар. Бо на початку війни всі всім хотіли допомагати. Зараз уже менше.
Пам’ятаю, на першому маркеті ми зібрали 52 тисячі. І мені здавалося тоді, що це вау. Здавалося, що навіть 10 тисяч — це дуже багато. Ще не так були розповсюджені збори в інстаграмі, ще не було стільки креативів, всі на вольових [зусиллях] просто вивозили.
Ці 52 тисячі стали крутим показником, що це справа, яка насправді робить дуже багато різних речей: збирає кошти для військових, об’єднує людей з однаковими поглядами і цінностями. А ще допомагає знайомитися з крутими людьми, щоб надалі разом робити благодійні колаборації. Крім того, маркети допомагали українським брендам з усієї країни заявляти про себе.
Потім з’явився книжковий маркет, який ще й допомагає просувати вторинне використання речей: книги не покриваються пилюкою в кімнатах, а виконують своє призначення. Інколи хтось купує книгу на маркеті, а після прочитання повертає мені — і на наступній події її купує вже інша людина. І це такий класний обмін енергією. Не тільки з книгами, але взагалі”.
КНИЖКОВИЙ МАРКЕТ ПОЧАВСЯ ЗІ ШПИТАЛЮ
Спочатку Олександра збирала книги для військових, які знаходяться в місцевому шпиталі. Вона зібрала книги вдома, деякі докупила, а потім опублікувала в інстаграм і запропонувала іншим долучитися.
Саша збирала книги по всьому місту і передавала в шпиталь, поклавши до кожної авторські листівки, підписані по-різному для кожного військового:
“Комусь писала, що в нього дуже гарна посмішка. Комусь — що я його обіймаю. Що він класний. Що все буде добре. Передавала цьомчики. Бажала скорішого одужання.
Пам’ятаю, як жінка, яка передавала все бійцям, розповіла, як ці бородаті азовці відкривали ці книги і бачили там “цьомик” у листівці. І вони аж розпливалися в посмішці.
Тоді я зрозуміла, що можу так просто дарувати якусь емоцію. І якщо це так легко робити, то це потрібно робити. А потім подумала, що цю всю книжкову штуку можна монетизувати. На першому книжковому маркеті було, здається, 68 книг. І ми зібрали чи 10, чи 13 тисяч. Тоді мені теж здавалося, що це велика сума.
Наступні маркети почали збирати 100, 140, 180 тисяч. І чим далі, тим більше. Потім почалися колаборації з брендами, які пропонували для маркету квіти, овочі, фрукти, свічки. Тобто все це дуже органічно і невимушено відбулося. І я дуже вдячна за ту підтримку, яку люди надавали цим проєктам.
З часом я почала писати видавництвам. Вони відправляли нові книги і свої бестселери — навіть досить дорогі. У результаті це виходила велика кількість книг: спочатку було 60, потім 100, 200, 300. І майже все постійно розкуповували. Скільки б не було книг, у будь-якому випадку їх всі купували”.
-
Читайте також: Ваші почуття важливі: військові про моральні травми та переживання смерті близьких людей
Підготовка до кожного маркету тривала понад місяць, і це завжди забирало багато сил. Уявіть, що весь час і ресурс людини — це пиріг у 100%, який має шматочки для роботи, спорту, стосунків, родини та хобі. Щоразу маркети займали 80% Сашиного пирога. Відповідно, лише 20% залишалося на все інше, і їх не вистачало:
“Я брала дуже великий ресурсний кредит у себе, але дуже довго не усвідомлювала цього”.
Саша усе робила сама: домовлялася з брендами, відстежувала дедлайни, отримувала та доставляла пакунки, перевіряла, ліпила цінники. Зазвичай усі товари зберігалися у неї вдома.
“Тиждень перед маркетом найбільш стресовий і тривожний, тому що ти розумієш, що на тобі вся відповідальність, і ти не можеш щось забути. Від цього залежить сума, яку вдасться зібрати. Від цього залежить, що ти зможеш купити для військових чи яку суму їм переказати. На це впливають всі чинники: від погодних умов і настрою людей в цей день — до того, як розставлені бренди, які ціни. Тому підготовка триває понад місяць, і щодня потрібно щось вирішувати, з кимось комунікувати. Я тотальний інтроверт, тож щоразу мені треба було виходити з зони комфорту та користуватися соціальною маскою”.
ЯК ЗНИКАЮТЬ ПОЧУТТЯ
Зазвичай під час маркетів Саша отримувала дуже багато приємних емоцій, які повністю виправдовували всі старання та зусилля. Посмішки, щирі подяки, приємні знайомства, усвідомлення користі від заходів.
Але наступного дня все змінювалося:
“Коли все вже було позаду, у мене починалася дофамінова яма. Коли я приходила додому, мені просто хотілося мовчати. Я була емоційно виснажена. Наступного дня я знаходилася в емоційній прірві. Це було досить складно. Але вже на третій день думала, коли планувати наступний маркет. Це було схоже, напевно, на якусь залежність.
Я розуміла, що в мене є цей ресурс, що я можу це робити, що в мені насправді є багато сили для цього. І якщо я вже показала, що можу це робити, то я не маю права відступати.
З часом я піймала себе на думці, що не відчуваю жодних емоцій. Пам’ятаю, був в маркет у Folks, а я просто стою і нічого не відчуваю. Люди приходять, мені посміхаються, обіймають, щось купують…
Раніше я переживала за кожен товар, який там знаходився. Мені хотілося, щоб його купили. А тут я просто стояла та дивилася в одну точку. Мені хотілося втекти звідти. І я зрозуміла, що це не окей. Так пройшло ще, напевно, два маркети. І я вже почала ставити собі запитання: що сталося, в який момент щось пішло не так.
Я завжди вважала себе дуже сильною людиною і не могла подумати, що ресурс колись закінчується. А він не те, що закінчився — я настільки набрала кредитів, що просто не було з чого повертати. Дуже сильно себе виснажила і боялася собі в цьому зізнатися.
Я розуміла, що мені не можна опускати руки і потрібно якнайшвидше повернутися в той стан, в якому я б могла знову бути корисною. У мене була ідея, що потрібно зробити на наступному маркеті, але я навіть фізично не могла написати повідомлення з проханням про колаборацію та співпрацю.
-
Читайте також: Між військовими та цивільними. Про що ми не говоримо
Я просто хотіла бути вдома, читати, не виходити. Мені дуже важко було спілкуватися з друзями. Коли мене кликали на каву чи десь вийти, то завжди знаходила якісь відмазки: багато роботи, по дому щось, голова болить.
І люди не помічали, що щось зі мною не так, навіть друзі. Тому що насправді ця соціальна маска, вона нікуди не зникає. Ти розумієш свою відповідальність, яку маєш перед людьми, яких ти надихаєш. І ти не маєш права показати свою слабкість.
Мені одна людина сказала: “Якщо вже ти здаєшся, тоді що нам робити?”. І це засіло у мене в голові. Я розуміла, що не маю права когось підвести і розчарувати. Тому сиділа вдома і вдавала, що у мене все окей”.
Щоб бути хоч якось корисною, Саша спочатку намагалася збирати донати в сторіз із новинами з фронту. Проте, підписники не дуже активно на це реагували, адже багато каналів у соцмережах повідомили це раніше. Тож дівчина кардинально змінила підхід: показувала у сторіз свою рутину, заняття йогою, одяг, книги, прогулянки, — а потім постила посилання на збір. І це надихало людей набагато більше.
“Мені потрібно було звідкись знаходити силу, щоб транслювати, що я щаслива. Що я і гроші збираю, і працюю, і все так класно, я активна, — іронічно посміхається Саша. — Але робити це ставало все важче й важче.
Я розуміла, що не маю права викласти якусь сторіз, що мені складно. Чи, наприклад, не виставити нічого. Бо якщо я якогось дня не виставлю збір, значить в цей день хтось не згадає задонатити. Це потрібно робити щодня, систематично, постійно”.
В якийсь момент @shutymynya майже зникла з соцмереж:
“Я зрозуміла, що не вивожу. Я не могла себе почути. Не могла зрозуміти, в якій реальності зараз знаходжуся. Що мені далі робити. Я розуміла, що зараз не можу бути корисною ні фізично, ні емоційно, ні віртуально.
Я зрозуміла, що якщо і далі так продовжуватиму, то з часом взагалі не буду здатна на якісь дії, які будуть допомагати військовим.
І я взяла паузу, щоб просто заземлитися, відчути себе. І мені це трошки вдалося. Близько місяця, напевно, я просто робила свої справи, просто жила.
Ясно, що я донатила, комунікувала з військовими, придумувала якісь ідеї. Мій мозок працював у цьому напрямку. Просто я не витрачала ресурс на те, щоб це оформлювати в якісь картинки і креативи. І це трошки допомогло. Згодом почали допомагати антидепресанти. Ну, і час від часу я зустрічаюся з психологинею.
З часом я зрозуміла, що якщо візьму паузу у маркетах, то зможу все одно бути корисною, збирати в Інстаграмі кошти, допомагати іншим людям створювати схожі проєкти. Тобто в будь-якому випадку я можу бути дотичною і бути більш корисною, ніж якщо просто буду знову брати у себе кредит”.
Саші діагностували депресію. Це допомогло дівчині усвідомити, що стан, у якому вона перебуває, не просто втома — це ментальний розлад. Близькі не одразу змогли сприйняти цю новину, адже Саша завжди виглядала усміхненою та комунікабельною, багато жартувала:
“Поки я була в колективі, все було все як завжди. Але як тільки приходила додому, мене накривало. Тобто помітити щось було практично нереально. Адже усі думають, що депресія — це коли ти калачиком лежиш на ліжку, плачеш і слухаєш дощ. Але насправді є дуже багато сторін у цьому стані.
У мене була апатія тотальна до всього. Я не відчувала жодних емоцій. Раніше мені задоволення приносили дуже прості речі: пташки співають у парку, подув вітерець по щічках, по волоссю, і я така: “Вау, боже, яка свіжість!”. А коли це почалося, я зрозуміла, що нічого не відчуваю. Абсолютно. І в голові просто туман, порожньо. Було важко дуже встати з ліжка зранку, змусити себе щось робити, почитати, щось подивитися. Навіть їсти. Я людина, яка любить смачно поїсти, але насправді не було апетиту. Я їла, бо раціонально розуміла, що потрібно. Але це могло бути будь-що, просто щоб закинути собі шлунок.
Я перестала перейматися тим, що їм, що роблю, чим я, наприклад, наповнюю свою душу, своє тіло. Перестала хотіти займатися йогою, спортом. Таке відчуття, наче ти просто висиш в невагомості, і навколо тебе мильна бульбашка.
Зараз мені так само важко. І чим далі, тим стає гірше. У тому плані, що я спілкуюся з багатьма військовими: у мене багато друзів, знайомих, кому я допомагала, або просто ми познайомилися під час війни. Я можу їх напряму запитати, як справи. І вони мені відповідають все, як є.
Я раціонально розумію, що війна скоро не закінчиться. Що ті, хто кричать, що скоро перемога, насправді для цього нічого не роблять. І живуть в якомусь паралельному світі, мені здається, не бачать реальності.
Я тримаюся завдяки людям, які мають ті самі цінності, що і в мене. Зараз збираю для розвідки 250 тисяч. І розумію, що коли ми зберемо всі разом цю суму, і я передам це хлопцям, то на якийсь період вони будуть спокійні. Вони поремонтують тачки, куплять РЕБ або допоможуть укомплектувати підрозділи — тому що нові люди все-таки з’являються. І, напевно, це мене ще просто тримає на якомусь рівні. Тобто я не падаю вниз, не підіймаюся вгору, а просто йду по рівні стежці”.
ЩО СЬОГОДНІ Я МОЖУ ЗРОБИТИ КОРИСНОГО
Хоча Саша і продовжує допомагати військовим, вона все ще відчуває провину. Провину людини, яка знає, що раніше робила більше:
“Навіть в той момент, коли я стояла на маркеті і думала, що, напевно, треба взяти невеличку паузу, я себе ненавиділа. Щодня, коли прокидаюся і бачу перед собою багато шевронів, бачу подяку від хлопців, бачу постер про Азовсталь, про Азов… Я розумію, що цей день потрібно почати з думкою про те, що сьогодні я можу зробити корисного.
І коли мене питають, коли наступний маркет, я одразу хочу плакати. Тому що я не знаю, що відповісти. Через те, що я зараз не зможу це зробити, що мені потрібно ще трошки часу, щоб повернутися в те русло, що раніше, або хоча б на 50%”.
Ця публікація — перша спроба Саші показати світові свої справжні переживання:
“Я розумію, що є люди, яким важче. Які втратили дім. Які зараз сидять в окопі, знаходяться на лінії вогню. І я розумію, що маю знаходити якісь шляхи для того, щоб справлятися зі своїми негараздами. Думаю, я заслужила довіру людей: тих, хто мені донатить, хто дає продукцію на маркети. І вони довіряли мені як людині сильній, як людині, яка знає, що з цим робити. Людині, яка може конвертувати це все в допомогу військовим.
Я боюся, показавши слабинку, підірвати цю довіру і розчарувати людей, які покладалися на мене”.
Саші досі страшно говорити про цей стан назагал, але вона сподівається таким чином допомогти людям, які відчувають те саме:
“Напевно, до цього я не оголялася настільки ні перед ким. Це знали лише близькі люди. Але якщо все-таки ця відвертість допоможе мені, якщо вона допоможе іншим людям зрозуміти, що вони не одні, і в них не одних все не ок зараз. І що насправді ті люди, які транслюють йогу, книги та гуляння по набережній, можуть відчувати те саме. Можуть відчувати порожнечу і думати, що так буде завжди, що це вже ніколи не зміниться”.
Депресія змусила Сашу переглянути свої погляди на роботу та життя загалом. Вона пообіцяла собі, що змінить підхід до процесів підготовки, якщо колись матиме сили на організацію нового маркету:
“Я точно делегую дуже багато задач людям, які завжди пропонували допомогу, але я її не могла прийняти, бо мені дуже важко просити про допомогу. Я зроблю так, щоб мені відправляли вже товари не на відділення, а адресною доставкою додому: щоб потім не тягти ці 10 коробок, не сваритися з таксистами, що їх немає куди поставити, і щоб вони не викидали це біля дому.
А в другу чергу — я не буду на себе спішити і обов’язково пропишу кожен день. Щоб чітко знати, що я встигаю конкретно додати маркету.
Але зараз я більше зосередила свою увагу саме на донатах в соцмережах. Я дуже вдячна брендам, магазинам, які долучаються і надають свої товари, подарунки людям за донат”.
ОБОВ’ЯЗОК НІКОЛИ НЕ МИНАЄ
Як би погано не було, але Саша не бачить для себе вибору припинити збирати донати, допомагати та бути поруч із нашими воїнами — у першу чергу з поваги до військових, з якими зараз спілкується, і в пам’ять про товаришів, які загинули на війні:
“Живі мають пам’ятати про полеглих. І якщо я можу трансформувати цю пам’ять у допомогу їхнім підрозділам, то я мушу це робити.
Нещодавно загинув Гренка. Це дуже хороша людина, дуже хороший чоловік. І насправді це дуже вибило мене з колії і розбило моє серце назавжди.
Я була впевнена, що ця людина ніколи не загине. Але це війна. І найближчі, найкращі люди гинуть. У мене якраз тоді був відкритий збір для розвідки. Але хлопці з розвідки сказали: “Сашка, нам поки ці кошти не потрібні, допоможи підрозділу Гренки”. І ми зібрали 180 тисяч.
Коли він був живий, я допомагала його підрозділу. Ми всі допомагали збирати кошти. І коли він загинув, то цей обов’язок нікуди не зникає — він тільки посилюється.
Фото з благодійного маркету у Дніпрі
Я розумію, що вже в живих немає чийогось батька, сина, друга, чоловіка. І в пам’ять про цих людей, в першу чергу, ми маємо щодня робити щось (навіть якщо маленькими кроками), щоб бути поруч з військовими, які зараз на фронті. І робити це в пам’ять про людей, які зараз знаходяться в полоні.
Я так собі це бачу: кожна людина мусить обрати для себе якийсь напрямок, де вона буде найбільш корисною. Хтось має кричати про полонених, хтось має допомагати збирати донати, хтось має плести сітки, хтось — робити маркетинг, писати пости, які будуть допомагати збирати донати. У кожного має бути своя ніша, де він мусить робити по максимуму”.
Якщо вам подобається те, що робить команда Varosh — підтримайте нас донатом тут.
Катерина Майборода, Varosh
Фото з архіву Олександри Кость
Не пропускайте цікаве з життя Закарпаття! Читайте більше в наших соцмережах — Facebook та Instagram
