Навряд ви коли небудь зустрічали слово „ördögkatlan”. Українською воно вимовляється «ердегкотлон» з особливим звучанням літер «ö».
Перекладається це слово як «диявольський котел», і позначає не просто відомий, а вкрай концептуальний угорський фестиваль, який проходить відразу в 6 селах Угорщини на кордоні з Хорватією.
Цього літа, наприкінці липня – на початку серпня, фестиваль пройшов уже вдванадцяте. І його окрасою, вкотре, став саме «Український двір», що для багатьох прозвучить дивно з огляду на загострення у відносинах між Києвом і Будапештом останніх 2 років.
Але не будемо відволікатися на «важливі», та все ж «мінливі» речі як то суперечки між сусідами.
Отже, фестиваль „Ördögkatlan”проходить одночасно в 6 селах, – Нодьгоршань, Кішоршань, Беременд, Мокош, Віліон, Вілланькьовешд, – у кожному з яких розташовано з десяток локацій, де відбувається своя частина фесту – літературна, музична, театральна.
Якщо перший «Диявольський котел» прийняв 4 тисячі гостей і туристів, то цьогоріч він зібрав в 25 разів більше відвідувачів – 100 тисяч.
На фестивалі, а саме в селі Нодьгоршань, працював уже вкотре Український двір, або як його ще називають двір Міклоша.
– Якого ще Міклоша, – запитаєте ви? Міклоша Бота – угорського музиканта-мультиіструменталіста, а одночасно і етнографа, який за останні кілька років об’їздив десятки, а можливо вже і сотні українських сіл заради унікального українського поліфонічного народного співу. Усі свої знахідки Міклош оформив у проект «Поліфонія», який з невеличного гранту переріс уже у величезний культурологічний проект.
На фестивалі „Ördögkatlan”український двір Міклоша Бота – це стара хата з великим подвір’ям, де щороку виступають українські етнічні колективи. Цьогоріч це «Куточини» з селища Рокитне Рівненської області та «Рожаниця» з Києва. Якщо першиі – це аматорський колектив, що існує вже 45 років, у складі якого бабусі (найстаршій Марії Кириловець 77 років), то другий колектив, що існує 11 років та складається з дівчат і хлопців, – професійний.
За п’ять днів фестивалю українські виконавці перед угорською та закордонною публікою виконали кілька десяток пісень, а також відтворили традиції святкування Купала та показали весільне дійство.
Для цього з України привезли коровай, яким укінці свята пригостили всіх гостей Українського двору, у тому числі й голову села Нодьгоршань Йожефа Береґсасі. Протягом фестивалю гостей пригощали також українським зеленим борщем та горілкою.
Тобто це був не лише концерт, а повноцінний перфоманс, певна реконструкція – культурологічна та світоглядна. Саме цим і займається Міклош Бот з командою. І його кінцева мета – зберегти українську автентику, насамперед, пісенну, але не тільки. переріс у грандіозний за кількістю та якістю архів українського фольклору.
Побачити, почути і прочитати про проєкт можна за посиланням, українська версія вебсайту ось тут https://www.polyphonyproject.com/uk Попереджаємо, залипнути можна на години 😉
Як все починалося, чому угорець збирає і зберігає український фольклор та чому досі не був із Поліфонією на Закарпатті – ми розпитали самого Міклоша Бота в перерві між виступами на фестивалі „Ördögkatlan”.
Як починався проєкт?
Якось мене запросили на фестиваль в Україну і саме там я випадково зустрівся з українською народною музикою. Мене це так захопило! Але неймовірним було те, що про це так мало інформації. Перше, що мене вразило – це багатоголосся звучання. Треба знати, що в угорських піснях багатосольності нема. Нема поліфонії. Угорські етнографи займалися більше дослідженнями сусідніх країн (Румунії, Словаччини) і одночасно румунські та словацькі дослідники вивчали угорські народні традиції. Можливо, через закритість Радянського Союзу от саме Україна залишилася такою невідкритою частиною цього простору в сенсі народної музики.
Сам фестиваль відбувся в 2013 році („Ördögkatlan”– ред.). Тоді в мене виникла тільки ідея, що потрібно йти і щось робити. Але вже конкретно почав працювати через рік, у 2014. Раніше я вже збирав народну музику в інших країнах, але мене вразило те, що такий фантастичний фольклор зберігся в Україні, так близько до Угорщини, і він ще не відкритий.
Щоб ви правильно розуміли, як це починалося: ми приїжджали в місто чи село і просили просто на вулиці заспівати нам народну пісню. Люди одразу погоджувалися. І тоді я зрозумів, це фантастичний скарб і фантастичні можливості, нерозкриті таланти і нерозкрита музика.
Відбулася перша експедиція, за нею друга, з’явилися нові знайомі, нові друзі. А оскільки я музикант, то мені захотілося все це показати, показати угорцям.
Фрагмент виступу проєкту Поліфонія на фесті “Диявольський котел”
І в такому випадку є два варіанти розвитку подій: або угорців привезти в Україну, що виявилося важче, або українців привезти сюди, до Угорщини. При чому не професіоналів, а тих жінок, ті аматорські колективи, які з перших вуст можуть передати ці народні пісні, показати народну традицію.
Концепція Українського двору
Ми одразу зрозуміли, що може виникнути така проблема, якщо брати аматорські колективи, то вони ж не звикли до виступів, вони можуть захворіти, вони можуть розхвилюватися, різне може статися, і тоді вирішили взяти професіоналів – молодих людей, які вміють виконувати такі пісні, і аматорський колектив із села, поєднати їх. Така концепція.
І коли відбувся перший виступ, ми побачили, наскільки людям це сподобалося, наскільки фантастично це на людей вплинуло. На першому фестивалі „Ördögkatlan”я був тільки почесним гостем. І тільки потім виникла думка зробити власний двір.
Спочатку ми виступали на меншому майданчику, але він виявився замалим. І от тепер ми маємо власний двір, велику територія. Можете бачити, що молодь просто божеволіє від цих пісень, їм це подобається. Щовечора тут повний двір людей, а протягом дня в нас майстер-класи, на яких ми вчимо виконувати українські пісні, та репетиції.
Запрошення на «Диявольський котел»
Спочатку була така цікава історія, ми запросили колектив із Полтави, усі погодилися приїхати. Але треба знати, що фестиваль називається „Ördögkatlan”. Ми казали їм назву угорською і все було добре. А потім вони десь почули, що в перекладі це означає «диявольський котел», і в них виникли питання, може, тут десь якийсь диявол завівся і вони сказали, що не дуже хочуть їхати. Довелося їх умовляти і переконувати, що все нормально, диявол пов’язаний тільки з легендою, яка існує в цій місцевості. Але кожного року нам доводиться переконувати бабусь, що можна їхати і тут безпечно 😉
Для організаторів це також важлива робота, тому що запросити професійний колектив не проблема – домовитися, підписати договір і вони тут, а аматорський колектив уже треба переконувати. Велика команда займається організаційною роботою протягом кількох місяців. Треба розуміти, що ми починали проєкт ще до того, як Україна отримала безвіз, і процедуру потрібно було починати з того, що жінки мали отримати закордонний паспорт, потім візу, перельоти старших жінок і так далі. Так що ми вже на початку посивіли (сміється – ред.), але фестиваль завжди дає стільки енергії, що варто знову і знову починати це)
Продовження буде
Є сайт https://www.polyphonyproject.com/uk , який уже зараз став найбільшим архівом народної музики України. Ми починали цей вебпроєкт спільно з музеєм Івана Гончара (Київ), французами, і з цього виріс великий європейський проєкт. Починали його я і мої друзі, у 2017 році підключився музей Гончара.
Цей проєкт уже отримав визнання в науковому світі, зокрема в Німеччині. І тепер ми працюємо над тим, щоб донести фольклор до сучасних людей. Навчити молодих, як грати, як співати такі пісні. У цьому напрямку ми зараз і працюємо. Тобто не просто записати музику, щоб вона лежала на полиці, а щоб зробити її живою.
Саме на такому фестивалі як „Ördögkatlan”її можна показати людям.
Так виглядає, що наступною ціллю буде Тернопільська область. Будемо дуже раді, якщо знайдемо там аматорський колектив. Ми вже зараз побували в 120 селах у 15 областях України, записали тисячі пісень.
Як для іноземця звучить Україна?
Перше, що вражає і захоплює музиканта, це поліфонія. Кожен народ є особливим саме своїми піснями. Але якщо для угорських народних пісень характерна одна сольність, то українські багатоголосні.
Але є ще одна особливість: в Україні ці пісні є живими, в Угорщині вже, на жаль, нема цього. Якщо взяти давніші пісні, то в Україні також є одноголосні пісні, але саме те, що в Україні народна музика досі жива завдяки аматорським виконавцям, для музиканта це основне.
Підготовка до виступу українського ансамблю в Українському дворі
Звичайно, українська пісня вплинула на мене. Те, що ви тут (на фестивалі – ред.) бачите, це невелика сцена. В Українському дворі ми виконуємо українські пісні під супровід гітари, барабанів, тобто в роковій версії. Але ми також мали великі виступи в Будапешті, у Палаці мистецтв, у Києві, у Львові. Є і концертна версія цієї програми. Тому так, я можу сказати, що український фольклор вплинув на мене.
Дружина українка
Я би підійшов до цього питання по-іншому: проєкт не був би таким великим, як би не було одразу допомоги в подоланні мовного бар’єру, допомоги друзями, контактами. (дружина Міклоша Бота – киянка Євгенія Попова – ред.)
Чому не Закарпаття?
Тому що Закарпаття добре досліджене угорськими науковцями. Закарпаття вже було знайоме мені. А от за Карпатами, за перевалами виявилася зовсім невідома, не розкрита культура. Це мене й вразило. В Угорщині я не знайшов людини, яка знає автентичну українську музику, тому для мене й було так цікаво відкривати Україну.
Тетяна Лешко спеціально для Varosh, фото Т.Лешко, Hock Zoltán та з сторінки фестивалю в Facebook
Авторка висловлює подяку за можливість відвідати фестиваль засновнику проєкту Поліфонія Міклошу Боту, генеральному консульству Угорщини в Ужгороді, Генеральному консульству Угорщини в Берегові та особисто дипломату Ендре Саліпскі
Також читайте незабаром історію про один з перших концертів Міклоша Бота з проєктом «Поліфонія» в Будапешті в Müpa– угорському палаці мистецтв, який вже залежався у нашому архіві та чекає слушного моменту. Схоже, він настав.
