Думки

Закарпаття – край Ерделі і Бокшая, а не контрабанди. Конспект виступу Вахтанга Кіпіані

29 Березня 2021 1 537

Вахтанг Кіпіані, журналіст та головний редактор “Історичної правди”, поділився із нами думками про Закарпаття сьогодні та в історії; про вплив “русского мира” на область; стереотипи та міфи, які необхідно руйнувати; локальні бренди, які можуть стати магнітами; про мультикультурність та глобальні асиміляційні процеси.

Далі – пряма мова.

Закарпаття сьогодні та в історії

Re:Open Zakarpattia – це спроба, але чи вона буде вдалою покаже час. Регіон має про себе більше знати, відчувати себе та інвестувати більше зусиль, щоби стати конкурентнішим. Тут ситуація вибору у людей величезна: якщо щось не подобається, то можна купити квиток і за пів години вже бути за кордоном – або європейським, або карпатським. Тому, якщо Закарпаття хоче відбутися як регіон у конкурентному світі, то треба робити якісь дуже неординарні заходи. Є маса напрямків, у яких потрібні зміни. Тому, думаю, що організатори форуму хочуть переговорити всі ці теми й проблеми та виокремити дві-три головні, які треба зробити. Громадськість не може зробити дорогу, але може показати напрямок, у якому треба рухатися. Тому припускаю, що форум дасть саме такий поштовх.

Одна з проблем, яка точно має бути проговорена – це те, що глобалізуючись, відкриваючись та перевідкриваючись, треба не втратити ґрунту, на якому стоїмо. За кожен клаптик землі – пролито масу крові. Закарпаття – це один із типових прикладів, коли інтереси цивілізацій, культур та держав тут були, є і будуть. Часто чую в регіональній культурі, що це тому, що Бог роздавав усім землі, а одну залишив собі, і зрештою, віддав її Закарпаттю. Але насправді за кожен метр цієї землі були змагання – і культурні, і політичні, і військові. І так буде й надалі. Тому, якщо ми не наповнюватимемо зміст “Українське Закарпаття” різними справами, то сюди прийдуть і це робитимуть інші. Не завжди з метою відторгнення, але з метою перетягування цього регіону у сферу свого впливу.

Вплив “русского мира” на Закарпаття набагато більший, ніж ми думаємо, а московського патріархату – на область – набагато проблемніший, ніж нам здається. У дні форуму я проїхав 500 км Закарпаттям – і брендування закарпатського світу “луковками” храмів московського патріархату в так званому синодальному стилі Костроми та Ярославля, а не в стилі місцевої православної архітектури – це проблема. Ці церкви на десятиліття або століття будуть знаком приналежності краю “русскому” світу. Подобається нам це чи ні, але це вже зроблено. Якщо не буде політики, в тому числі фінансової, щоби змінювати це, то воно на століття буде фактом належності в культурному та цивілізаційному сенсах – до іншого світу, який, до речі, дуже далекий звідси.

Історія Закарпаття ХХ століття – це історія змагань за нього не лише чужих ворожих цивілізацій, це боротьба українців великої України. Історія про те, як у селі Кваси, за відсутності росіян та російськомовних, була створена російська школа, і яка потім була велика проблема – переконати русинів та гуцулів, що вони українці. І це зробив український надніпрянець, воїн Української Народної Республіки Антін Кущинський, який був учителем у цій школі. Неймовірно надихаюча історія, але навіть очевидні речі в історії робляться через великий труд та втрати. І тому, коли сьогодні ми легко віддаємо частину історичної спадщини – писати іншим, то це означає, що ми стаємо несуб’єктними.

Люди кажуть, що хочуть іноземних інвестицій, то, очевидно, той, хто їх вкладає і вирішує все – від “луковки” на церкві до мови персоналу в готелі. Закарпаття та українська держава не завжди мають ресурс протистояти державам, які мають цілісну політику щодо цього або цієї території загалом. Тому, згадуючи історію, маємо розуміти, що ресурси потрібно вкладати в те, що працює стратегічно.

Особисто я опублікував на своїй сторінці фотографію лінії Арпада – половина жартів про контрабанду. Є і справді смішні, але цей стереотип тисне на суспільну думку, бо хто такі закарпатці? Це ті люди, які вміють будувати і контрабанду возити? Не правда! Це край Ерделі і Бокшая! Запитайте у всеукраїнському опитуванні, які найвидатніші художники Закарпаття – не скажуть.

Опубліковано нещодавно список “100 видатних українців в історії”. Я подивився список, який ми робили в проєкті “Великі українці” 2008-го, 2016-го і от “Новое время” опублікувало – 2020 року. Як ви думаєте, скільки закарпатців у цих трьох списках? Відповідаю: у перших двох – по одному, у третьому – жодного.

Хто ж ці люди? У перших двох найвидатнішим закарпатцем в історії є Святослав Вакарчук. Нема ні митців, ні Августина Волошина, ні Теодора Ромжі, ні Ракоці – жодної людини, яка була би пов’язана з цим краєм. Це завдання для закарпатців – донести історії цих людей; завдання реального інвестування в минуле, яке стає майбутнім.

За останній рік виник один дуже потужний закарпатський бренд і його можна розвивати. Після виходу фільму “Мої думки тихі” – до мене, як до людини, яка любить птахів, регулярно зверталися із запитанням, чи справді рахівський крижень існує.

Закарпаття має бути присутнім у візуальному полі киян, одеситів. І ми – до вас, але й ви – до нас. Тут справді важливо, аби все, чим володіє цей багатий, колоритний, мультинаціональний край, стало нашим надбанням. Бо справді, в Києві угорці – це проблема. Якщо ці люди вміють працювати, створили свою оригінальну культуру – то чому це проблема? Давайте ми включимося у розуміння цієї культури. І угорці зрозуміють, що їм вигідно, аби до них потоком їхали на винарні, м’ясарні, паприкарні, культурні атракції. Їм буде вигідно мати гостя із Будапешту та Івано-Франківська.

Мультикультурність

Мультикультурність чи мультикультуралізм – це державна політика. Це не просто, коли живуть люди і кожен із них має свою культуру – і давайте цікавитися нею. У тих країнах, де ця політика здійснюється, то це свідомо робить держава. Наприклад, Канада, яка вважається іконою такої політики. До речі, не так давно – з 1971 року. Тоді, на з’їзді українців Канади, прем’єр-міністр заявив про те, що вони починають впроваджувати таку політику, щоби зберегти різноманіття, щоби не всі канадці були однакові.

Відповідно, перекладаємо це на нашу мову: Україна – це країна, яка відбувається, відбулася, яка буде розвиватися, але ми не хочемо, щоби через 100 років усі українці були однаковими. І, відповідно, ми бачимо в цьому силу, як і Канада – в своїй мультикультурності; ми не в плавильному казані всіх перемішуємо. Так, ви українці, але водночас – словаки, угорці, євреї, роми, росіяни – рівно в тій мірі, в якій громади цього хочуть.

І тоді державна політика спрямовується на те, аби сформувати можливості для тих громад, які здатні зберігати та презентувати свою культуру. Йдеться саме про неї. Не про другий паспорт, виняткове право на використання рідної мови в усіх сферах життя. Державна політика спрямовується на те, аби робити громадян однієї держави. Ми не є навчальним центром для громадян Угорщини, коли ми їх тут навчаємо в школі, а працювати вони їдуть туди; ми не є основою для того, щоби люди стали трудовими мігрантами десь у далеких краях. Йдеться про те, що ми формуємо спільноту людей, які завтра працюватимуть для цієї землі.

Очевидно, що найважливіше – зберегти ці клаптики різноманіття. Часто кажуть, що Україна – полікультурна чи багатонаціональна, але, за європейськими нормами, ми не є такою країною, проте такими є окремі регіони України. Одещина, до прикладу, де кожне село належить до іншої культури – албанське, болгарське, молдовське, румунське, російське, українське. Та, звісно, Закарпаття.

Важливо, аби ми з водою не виливали українську культуру, бо вона тут є, вона має свій корінь. Вона сюди не прийшла, бо часто чую на Закарпатті від навіть україномовних людей, що носії української культури тут – це ті, хто приїхав зі Львівщини чи Івано-Франківщини. Це не так.

Тут є потужний пласт української, раніше русинської, культури. Необхідне її підсвічування чи підняття цієї культури, її розвиток і в кухні, і в політиці, і в історії, і на рівні літератури. Тут для всіх є що робити, але водночас не треба забувати, що субстрат, на якому це все будується – це Україна.

Коли ми говоримо про розвиток угорської культури чи словацької, то очевидно, що українська держава робить для цього недостатньо. Якщо ми робимо недостатньо, то за нас це робить Угорщина і це стає політичним інструментом тиску. Тому нам треба робити це для себе. Бачу в цьому лише переваги. Хто хоче жити за кордоном, може їхати за кордон. А той, хто тут залишається, буде українцем такого-то походження і буде працювати для української громади.

Асиміляційні процеси – це загальносвітовий тренд. І якщо раніше на кожній землі були сотні етносів і ще сотні підетносів, то, відповідно, через 100 років їх буде в рази менше, а мов – ще менше. Тому неуникненно, що через 100 років Закарпаття буде менш багатоетнічне. Але питання – чи воно буде менш мультикультурне? Адже є феномен Польщі, де в Кракові та інших містах є потужна єврейська культура без євреїв. Це робиться заради туриста і культурного поляка, який хоче, живучи в місті, де євреї колись складали понад половину мешканців, знати, хто побудував цю кам’яницю, вигадав спеціалітет місцевої кухні.

Спроба затримати тут культуру – це і спроба зберегти нас як суб’єктну державу та цивілізацію, в якій будуть різні відділки – угорський, румунський, бессарабський та інші. Але невблаганність світових процесів зробить із нас або українців, уплетених у світове мереживо, або людей нізвідки, які легко можуть зірватися і чкурнути в той момент, коли почнеться війна.


Цей матеріал створений редакцією Varosh у форматі авторської колонки на основі прямої мови Вахтанга Кіпіані в рамках Форуму Re:Open Zakarpattia».

Цей матеріал представлений ГО «Інститут Центральноєвропейської Стратегії» за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). Зміст продукції є винятковою відповідальністю ГО «Інститут Центральноєвропейської Стратегії» та не обов’язково відображає погляди USAID або уряду США. Забороняється відтворення та використання будь-якої частини цієї продукції у будь-якому форматі, включаючи графічний, електронний, копіювання чи використання в будь-який інший спосіб без відповідного посилання на оригінальне джерело.

Varosh

73 #
# Re:Open Zakarpattia # Закарпатська область # історія Закарпаття # розвиток Закарпаття