Ми довго узгоджували цю подорож, бо в останній час їздить ся більше поза межами Батьківщини, ніж по її необлаштованих і непередбачуваних шляхах.
Що це, власне, було?
Це була неповторна панорама Закарпатського Йордану – Боржавської долини від стародавніх стін Імстичівського монастиря, звідки видно не тільки сивочолі вершини Бужори, Стоя й Кука, але й обриси Шаланецької гори на півдні й угорські села в рожевому серпанку погожої жовтневої днини. Це були густонаселені крайнянські села по дорозі на Сваляву. Величезне вулканічне плиття в руслі Латориці й роззолочений Абранський перевал, де ти натхненно читав друзям свій давній текст «Кохана Ельзо, край наш не Ельзас». У долині Вичі гуркотіли блакитні електровози на Галичину й Будапешт і затятий фан вузькоколійок і широких колій Денис Добра кайфував від того гулу, котрий відлунював до ущелин Великого Верха, що був як на картині Йосифа Бокшая….
Переїзд на Міжгір’я через Пилипець нагадував мені коломийку у виконанні закарпатського скрипаля Шпіря «Ой дубе-дубовику, та дубе-дубове, ци я дуба ізрубаю, пущу на Волове..»
На Синевирському перевалі в мене йокнуло під серцем, оскільки переді мною відкрилася панорама полонини Красна. Назви її вершин пояснював мені в дитинстві батько з поля, де ми косили.
Тоді ще не було ажурної вежі на хребті й смуги від розритої газотраси.
Величезна Колочава, в якій маю сентимент не так до банкіра Аржевітіна, а до своїх давніших друзів, поховалася в ущелинах Сухаря й Брадольця.
Колочава – це не тільки Ольбрахт і Шугай,це сучасний чеський культурний істеблішмент театру «Гуска на мотузці» з його режисером Владіміром Моравіком, книжкового видавництва «Vetrnemliny» з його засновниками, колишніми празькими рок-панками Павлом Жегожіком і Петром Мінажіком з Брно.
Колочава – це сентимент чеського журналіста Рене Кочіка і науковця-економіста Владана Годулака. Рене Кочік мешкав у доньки Миколи Шугая Анни Штаєр, котра йому готувала ріплянку і не випадково в колочавській греко-католицькій церкві охрестив сина Миколу.
У минулому колочавців у гунях можна було бачити в оточенні німецького етносу Конунґсфельду-Устьчорного. Вони переходили через важко пробивний і на сьогоднішні часи перевал Присліп у долину Мокрянки. Усть-чорнянські німецькі дітваки ходили в тирольках і шортах. Нині в одному з барів Устьчорного висить топографічна мапа, де позначені всі гілки знаменитої вузькоколійки, яку знищила катастрофічна повінь 1998 року.
Тут можна спожити традиційні «фуксіґ» грам закарпатського коньяку йрухатися нічною Тересівською долиною на південь до румунського кордону, роблячи скрут на Рахів, де біля готелю «Оленка» припарковані авто з угорськими номерними знаками і чинить свою подвижницьку працю Шамуел Горкаї з Мішкольця, надзвичайно приємна й світла людина. Йому не байдужа наша спільна історія.
«Там, де Чорногора угрів край вітає, там, де Біла Тиса Чорну доганяє…» – співається в одній з українських пісень. Там і розкинувся Богдан – одне з найбільших лісорубських поселень Закарпаття. Пасторальний центр храму Теодора Ромжі, збудований колишнім моїм школярем, нині рахівським деканом о.Володимиром Проданцем вражає не тільки європейською вишуканістю, але й тою гостинністю, що притаманна закарпатським гуцулам.
В околицях Богдана пролягає українсько-румунський кордон. Коли Сталін поклав «залізну завісу», то кілька людей зі сусіднього українського села Репедя (Кривий) не могли повернутися додому й навіки залишилися в Богдані.
В селі Поляни, що в сучасній Румунії, нам колись розповідали, як на полонині збирали афини й бачили «катунів» (прикордонників). Це угорське «котоно» у Марамороші цілком природнє й невимушене…
Це тільки в старому фільмі «Дума про Ковпака» говорилося, що «карпатские долини – кладбища удальцов». Бо насправді я не хочу прив’язувати заголовок своєї колонки до «Карпатського рейду» Ковпака. Але ці карпатські долини варті захоплення й сповнені чарівности й сокровенности. Хай це буде «голуба мандрівка», «BlaueWanderung». Саме так називалася поетична книжка німецькомовної поетеси з Кушниці Ольги Рішаві. Це скоріше мрія, голуба мрія кожного, хто з рідним домом, як з батьківщиною.
*** Цей матеріал опубліковано, як авторська колонка, відтак редакція Varosh може не розділяти погляди та думки, які автор висловив у даній публікації.
Також радимо вам переглянути інші авторські колонки Петра Мідянки, написані для Varosh. У продовження цієї пропонуємо його колонку про мандрівку, а точніше сходження на Петросул.