“Закарпаття – географічний центр Європи”. Це коротке речення можна почути майже від кожного жителя Закарпаття, коли вони починають гордо розповідати про свій рідний край. Ще з більшою гордістю вони говорять про гори, замки, вина, термальні та мінеральні води, родючу землю, дерев’яні храми, мультикультурність, мультиконфесійність та кордони з чотирма країнами-членами Європейського Союзу і НАТО (з півночі на південь – Польща, Словаччина, Угорщина та Румунія).
Однак, проїжджаючи автомобілем через Закарпаття, і, споглядаючи з вікна вирубані ліси, купи сміття, розбиті дороги, велику кількість пластикових пляшок у річках, та, слухаючи по радіо про чергову контрабанду на кордоні, спалені автомобілі та магазини та кількість людей, які виїхали на заробітки, починаєш критично думати: «Пак, чи точно Закарпаття – ото центр Європи? І чи справді двометровий кам’яний знак та стела з написом встановлені на території села Ділове є нашим орієнтиром, гордістю та ідентичністю? Та чому закарпатці, описуючи своє мальовниче Закарпаття та його багатства (гори, вина, культуру, кордони, річки, замки та води), не вживають найголовнішого слова «Людина?».
Адже численні туристи та гості з Європи, які хоча б раз відвідали Закарпаття та Україну, найбільше зачаровані нашими людьми, їхньою гостинністю, щирістю, сердечністю, побожністю, теплом та емоційністю. Наше розуміння та цінність сім’ї і дружби для багатьох європейців стає новим відкриттям, порівнюючи з холодними, однак коректними та гідними стосунками між людьми у Західних країнах. Найціннішим капіталом і цінністю є людина. І боротьба наших людей за свою гідність та свободу є справді гідна подиву.
Так, є люди, які, на жаль, своїм життям та діями розчаровують, сіють знеохоту та зневіру. Вони ненавидять, заздрять, убивають, нищать екологію, роз’єднують та схильні до жадібності, лицемірства та гордині. Але є й інша категорія людей, які дарують любов і отримують її навзаєм, дають надію, мотивують, допомагають знайти зміст життя, цінують гідність людини, сміються, радіють та є лідерами, які збирають, а не розсипають. І такою людиною був Владика Мілан Шашік, якому сьогодні виповнилось би 68 років. Він був християнином та справжнім європейцем, для якого Бог та конкретна людина стояли завжди в центрі. В інтерв’ю 2007 року він сказав: «Найбільшим відкриттям для мене є люди, нові знайомства, нове спілкування. Для мене відкриття України – українці». Але чи був він досконалою людиною, чи був він ідеальним? Ні, він не був ідеальною людиною, мав слабкості, як і кожен із нас, але він прагнув до досконалості і до святості, показував нам приклад як бути справжнім християнином у XXI столітті та відповідальним громадянином.
Під час пішої прощі до В. Бичкова
Мілан Шашік народився в с. Легота (Словаччина), яке знаходиться 150 км від Відня – столиці Австрії та 90 км від угорського та чеського кордонів. За покликом Господа він залишив свою Батьківщину, сім’ю та обряд і приїхав до України, щоб тут служити Богові та людям. У той час, коли більшість емігрують, він, навпаки, хотів бути тут, щоб допомогти людям познайомитися з Богом та супроводжувати їх у їхньому паломництві до свободи. Спочатку служив 6 років у Києві, а потім 20 років на Закарпатті як священник у місті Перечин, а пізніше як єпископ для цілого Закарпаття.
Працюючи в Києві в Нунціатурі, він багато подорожував Україною і як душпастир дуже добре розумів травми українського “пост-геноцидного” суспільства. Війни, голод, розкуркулення, страх та екологічні проблеми – це все наслідки соціалізму, голодомору, геноциду, нацизму, комунізму та Чорнобиля. По сьогодні ці травми інтегровані в ДНК майже кожної сім’ї, які спричиняють різні проблеми в суспільстві: алкоголізм, насильство, апатію та відсутність ініціативи. Владика Мілан розумів, що жодна людина не в змозі вилікувати ці рани, по-людськи це зробити неможливо. Україна потребує присутності Бога, який показав себе в Ісусі Христі і перебуває поруч із нами у Святому Дусі. Відповідальність християн полягає в тому, щоби цей Бог був сьогодні присутній у світі як сила, яка допоможе вилікувати рани та врятувати людину від загибелі. Тому він бачив своє завдання найперше в тому, щоб проповідувати Добру Новину (Боже Слово), виховувати свідомих християн, дати надію, об’єднувати і, таким чином, створити “доброчесне коло”, щоб розірвати те “порочне коло” травм і проблем. Саме тому він постійно заохочував до нової Євангелізації, соціальної праці особливо з бідними, ромами та роботи з дітьми і молоддю. Часто наголошував, що відповідальна, вільна та солідарна молодь – теперішнє і майбутнє церкви, що саме вона змінить Україну.
14 липня, після оголошення в фейсбуці про його раптову смерть серед більше як 2500 висловлених співчуттів та коментарів, багато хто назвав його “духовним батьком”, “прикладом віри”, “апостолом нашого часу”, “великим будівничим”, “добрим пастирем”, “невтомним борцем за справедливість та збереження природи Карпатських гір” та “моральним авторитетом Закарпаття”. Тому не дивно, що влада трьох великих міст Ужгорода, Мукачева та Хуста офіційно ухвалили рішення, щоб назвати вулиці (в Ужгороді і сквер) іменем владики Мілана Шашіка, а президент України нагородив його посмертно орденом «За заслуги II ступеня», за багаторічну плідну церковну, благодійну та милосердницьку діяльність.
Закарпаття – це велика область і логічно, що хтось може спитати: «Чому вулиця буде названа в честь єпископа Мілана, адже він був духовною особою? Та за які такі його заслуги було ухвалено таке рішення?» Відповідь на це питання не може бути вичерпною в форматі цієї короткої статті, оскільки його діяльність та внесок були настільки значними та багатогранними, що це опис мінімум на одну книгу. Однак деякі аспекти тут можна назвати.
Візит Папи Франциска до Румунії
Найперше, він проповідував, що світ повинен бути дорогою любові. Якщо світ буде дорогою любові, то політики, влада, економіка будуть мати “слухаюче серце” як цар Соломон і не будуть думати егоїстично, а про спільне благо. І тоді жодна дитина на землі не буде голодна, тоді ми не будемо спраглі справедливості, тоді ми поборемо бідність та страх, тоді будемо по-справжньому свобідними. Адже Божа любов є могутня і має силу зцілювати, прощати, піднімати та об’єднувати. Якщо любов стане нашою дорогою, то ми зрозуміємо, що ми – одна велика сім’я і повинні любити одне одного. «Робімо разом добро, любімо одне одного, візьмімося разом: греко-католики, римо-католики, протестанти, невіруючі, зробім щось добре для своєї країни, для свого міста…!», – сказав він в інтерв’ю 2018 року.
Владика Мілан був не тільки великим європейцем, людиною віри, але і конкретних справ. “Активно займався розбудовою церковного життя на Закарпатті. Його зусиллями були зведені та освячені сотні храмів, парафіяльних будинків і пасторальних центрів. Він виховав нове єпархіальне покоління священників. Завдяки зусиллям Мілана Шашіка, був відреставрований Ужгородський кафедральний собор, історична резиденція греко-католицьких єпископів, збудована Ужгородська греко-католицька богословська академія”. Він будував місця, середовища та спільноти, які не розділяють, а об’єднують та уможливлюють діалог добра, позитиву та людського росту. Потрібно не тільки йти до мурованої церкви, але, найважливіше, потрібно бути церквою. Побудовані ним середовища для ромів стали місцем діалогу, де кожен тиждень проповідується любов, надія, “не вбий”, “не кради”.
Його ціллю не було навертати православних чи протестантів, він намагався зробити все можливе, щоб зберегти християн та нехристиян від сучасного ідолопоклонства. Ідолами сьогодення є жадібність до грошей, влади, успіху, престижу, насолоди, пожадливості до бізнесу та споживання. Люди поклоняються богам, які не звільняють, фальшиві боги, перед якими Христос застерігав, і які в глобальному світі становлять загрозу всім людям на нашій планеті. Але він інвестував не тільки в бетон, але і в людський капітал.
Близько 50 священників за його сприянням навчалися за кордоном в Італії, Німеччині, Австрії, Польщі та Угорщині, де здобули нові знання, вивчили мови та позбулись комплексів Homo Sovieticus. Також більше ніж 30 священників владика благословив на служіння до Америки та Західної Європи, де вони невтомно проповідують Слово Боже з притаманною нам ідентичністю східного християнства, кирило-методіївської традиції (Схід-Захід) та скарбів Ужгородської унії.
Візит у ромське поселення
Напевно, жоден єпископ східної католицької церкви не познайомив таку велику кількість римо-католицьких вірників, священників, єпископів та кардиналів зі східним обрядом та східним християнством, як це зробив владика Мілан. Перебуваючи за кордоном, він не тільки часто розказував римо-католикам і невіруючим про східне християнство, але і, служачи Божественні Літургії в східному обряді, показував красу східного обряду.
За 18 років нашу Мукачівську єпархію відвідали 13 кардиналів (деякі по двічі/тричі, в цілому 17 кардинальських візитів) та багато єпископів як східного так і латинського обрядів з цілого світу. Такого в історії древньої Мукачівської єпархії не було ще ніколи. Владика Мілан справді дихав “двома легенями”.
З великою прикрістю треба сказати, що деякі групи мали до нього, м’яко кажучи, упереджене ставлення, буцімто він іноземець і не любить Україну та українську мову. І це й не дивно, адже на Закарпатті, тобто в Мукачівській греко-католицькій єпархії, живуть різні ідентичності. І хоча він тримаючись серединної позиції намагався примирити, об’єднати і бути добрим пастирем для всіх, всім сподобатися не міг. Зрештою Ісус будучи Богом також не зміг всім людям догодити. Свою мотивацію єпископ Мілан сказав у одному з інтерв’ю 2007 року: “На першій своїй єпископській службі у Нітрі 19 січня 2004 року в соборі, пов’язаному з традицією Кирила і Методія, я сказав такі слова: “Не важливо, чи мене люди люблять. Важливо, щоб я їх любив такими, якими вони є”. Постійно стикаюся з тим, що ці слова не легко виконувати. І часто, коли маю труднощі, згадую їх собі”.
Відпуст в монастирі о. Василіян, Малий Березний
Однак тут варто додати, що владика Мілан справді любив Україну, прожив тут більше 25 років і зробив для неї і людей набагато більше, ніж будь-хто з його критиків. Вони дуже люблять св. Івана Павла II, але чомусь забувають, що саме св. Іван Павло II призначив, висвятив та благословив Владику Мілана на працю для нашої єпархії. Він боровся за Карпатські гори, висаджував кожного року молоді дерева в лісах Закарпаття. Разом з іншими єпископами виступив із численними ініціативами щодо захисту сімейних цінностей та інституту сім’ї, дітей, гідності людини від моменту запліднення (зачаття) і до природньої смерті. Закликав до відповідального батьківства та підтримував ініціативи щодо запобігання домашньому насильству у будь-яких його проявах. Багатьом сім’я він особисто допоміг зберегти подружжя та життя. Він радо прийняв українське громадянство, хоча ж не мусив, а міг їздити без проблем і стресу через кордони, користуючись європейським паспортом. Після подій 2014 року він став голосом України на міжнародній арені. Перебуваючи з візитами в Західній Європі він розповідав людям після кожної Літургії, що насправді відбувається в Україні та руйнував міфи російської пропаганди. Владика дружив та спілкувався тісно з деякими депутатами європейського парламенту, яким завжди повторював: “Не забувайте за нас, допомагайте Україні!”. Багато розмов про ситуацію в Україні він проводив із його другом Кардиналом Жаном-Клодом-Олерішем (Люксембург), який є головою Комісії Єпископатів Європейського Союзу (COMECE). У 2014 році він прочитав лекцію в Братиславі на тему “Права людини в Україні”, де в кінці сказав такі слова: «Маємо надію на Божу допомогу на першому місці, що Господь дасть мир в Україні, Європі і цілому світі. Я бажаю миру Словаччині, бажаю миру й Україні і прошу вас, щоби Україна завжди мала приятелів, приятельську Словаччину тут, яка розуміє ціну жертви, як важко народилася демократія. Прошу вас не вірте фільшивій дезінформації, яка шириться і в Словаччині”.
Владика Мілан дуже любив Закарпаття і в першу чергу людей. Напевно немає такого міста, села чи присілка, яке Владика Мілан особисто по декілька раз не відвідав. З Ужгорода до Рахова, з Виноградова до Воловця і Великого Березного. А це тисячі кілометрів нашими “європейськими автострадами”.
Він ніколи не приїзжав з пустими руками, він завжди приносив надію. Напевно саме тому Боже провидіння так передбачило, що він за декілька днів перед смертю в останній раз об’їхав майже ціле Закарпаття. Останні його три пастирські візити були до парафій Різдва св. Івана Хрестителя в смт. Дубове, Тячівський р-н, (7.07.), Парафії Преображення в с. Нижній Студений, Міжгірський р-н, (11.07.) та парафії св. ап. Петра і Павла в с. Верховина Бистра, Велико-Березнянський р-н, (12.07.).
І на останок хочеться закінчити його відповіддю на запитання від пана Гавроша: “Якби так сталося, що ви звідси поїхали, наскільки важливим був для вас закарпатський досвід?“ – Владика Мілан: “Цей період не був, він – є. Він не закінчився. Він є невід’ємною частиною мого життя. Є тим, де я вповні реалізую своє священицьке покликання. Де стараюся ті дари, які мені дав Господь Бог, скористати для добра нашого народу. А також для добра держави. Бо коли Церква допомагає людям бути добрими християнами, то допомагає бути і добрими громадянами. І це великий плюс для розбудови держави, як країни правової, як суспільства, де усім затишно. Бо Бог нас створив так, що коли ми творимо добро, то є щасливими. Має бути щось зовсім знищене в людині, аби вона почувалася щасливою, коли робить зло іншому. Щасливими нас робить тільки добро. З цього погляду я дуже щасливий.”
17 вересня 2020
о. Михаїл Фетько, Священник мукачівської греко-католицької єпархії, спеціально для Varosh
