Думки

Коли пересохне річка Уж? Колонка Андрія Любки

4 Листопада 2019 768

Одна з моїх улюблених ужгородських звичок – під час прогулянки зупинятися на пішохідному мості й розглядати рибу в Ужі. Спертися ліктями на перило й дивитися вниз, на головнів, що раз-у-раз виблискують у мілкій воді.

Їх там багато, і в нетутешнього пішохода може скластися враження, що річка аж кишить рибою. Але це оманливе враження – влітку й на початку осені риба збирається в цих ямках, бо між опорами мосту течія нарила трохи глибші місця, тож там є вода. У посушливу пору Уж між пішохідним і Масариковим мостом перетворюється з річки на мережу дзюркотливих струмочків, і під час прогулянки набережною поблизу вчувається водоспад – це так мілка вода облизує каміння.

Тож і один з моїх страхів пов’язаний з цією річкою – одного літа вона пересохне.

Так міг би починатися роман якогось місцевого Маркеса: «Чотири місяці не падав дощ над Макондо, і спочатку зникла вода в криницях гірських поселень, потім обміліла річка, а одного ранку сонце вийшло й кинуло своє проміння в долину, але там нічого не зблиснуло – ріка всохла. Збентежений люд висипав у корито річки, ходив по її дну й перевертав обсохлі замулені камені, шукаючи воду, але даремно: з-під них схарапуджено вибігали тільки в’юнкі ящірки».

Насправді ж ми не такі далекі від цієї дещо апокаліптичної картини: на Тячівщині й Хустщині у селах масово зникає вода в криницях, доводиться бити все глибші й глибші свердловини. З року в рік Уж стає все мілкішим, а славнозвісна місцева реґата – все кумеднішою. Думаю, ще за нашого життя буде рік, коли річка й справді пересохне. Ця подія змінить місто, адже центральною нашою вулицею насправді є аж ніяк не Корзо, а Уж; це навколо його хребта все в нашому вароші крутиться.

Було б перебільшенням сказати, що вода в Ужі й Закарпатті загалом зникає тільки через хижацьку вирубку лісу у верхів’ях річки чи з огляду на недолугу екологічну політику України.

Ми не живемо в окремій екосистемі, і Карпати не захистять нас від глобального потепління. Якщо в Мецці до 2050-го року температура вдень буде такою, що людина не зможе без спеціальних пристроїв перебувати на відкритому повітрі, то хіба можна сподіватися, що в тому році через Ужгород улітку ще протікатиме річка? Щось подібне я бачив в італійській Ґенуї місяць тому: є мости, набережні й русло річки, але води в ній немає – тільки каміння й бетон.


Та водночас пояснювати всі наші місцеві проблеми глобальними екологічними катаклізмами теж було б неправильно. Адже дуже багато насправді залежить від кожного закарпатця – у містах і селах, у гірських районах і на пониззі.

Я часто про це думаю, коли йду по гриби чи на риболовлю. Хто приніс у наші ліси стільки сміття? Невже компанія, яка вибралася відпочити на природу, яка розклала собі вогнище в гарному місці й провела пікнік, могла залишити після себе всі ці пакети, обгортки, пляшки, целофан і пластик? Це така подяка й «привіт» наступним відпочивальникам?

Часто в лісі, у справжній хащі, вже далеко від сіл і траси, можна знайти скляну «чакушку» з-під горілки. Це не пакет, який міг занести вітер, це людина, гомо закарпатікус, який приніс сюди й викинув просто на землю скло, що розкладатиметься сотні років.

Ще гірша ситуація з берегами водойм, річок і ставків, куди вода зносить гори сміття з верхніх сіл та стихійних сміттєзвалищ, і де рибалки залишають після себе гори непотребу. Якщо на пікнік можна піти в якесь нове місце, то риболовам складніше, бо вони зазвичай ходять в одну й ту саму точку, де знають особливості дна й глибину. І залишають після себе пляшки з-під пива, банки з-під консервованої кукурудзи, обгортки й упаковку з їжі. Невже їм потім приємно повернутися в таке засмічене місце?

Інша справа, що й риби в цих водоймах негусто. Рибу вибили динамітом і електровудками, половили сітями, винищили, забираючи маленьку чи рибалячи під час нересту. Озера позаростали й здичавіли. Усе більше моїх знайомих на хорошу риболовлю їздять у сусідні регіони Словаччини й Угорщини, бо в нас ловити вже нічого.

Та ж ситуація з тваринами: скільки разів я бачив у прикордонних регіонах Словаччини сарн на узліссях, а в нас – ніколи. Де наші лосі, кабани, лисиці, ведмеді, зайці?

Ліси вирубані й засрані, тварин відстріляли й прогнали в гори, річки безрибні, а береги їхні поточені нелегальними кар’єрами, повсюдно сміття, ‒ це так ми любимо рідне Закарпаття?


Почати можна з малого: не викидати сміття під ноги, на природі чи у вікно машини. Відмовитися від упаковок і навчитися казати ні, коли ґаздиня на базарі пропонує вам окремий кульочок для двох кабачків. Вчити дітей не просто любити, а й берегти природу, і не соромитися вказувати іншим, щоб прибирали за собою. Не викидати батарейки в сміття і користуватися екологічнішими миючими засобами. Та й взагалі намагатися жити так, щоб продукувати побільше добрих справ, продуктів і сенсів, а не сміття.

Ну і ще одне, чого вже нам, мабуть, не змінити. Частіше дивитися на Уж, всотувати його очима, запам’ятовувати цю річку, щоб потім розказувати правнукам, що Ужгород колись стояв на річці Уж.

 

Андрій Любка, спеціально для Varosh

*** Цей матеріал опубліковано, як авторська колонка, відтак редакція Varosh може не розділяти погляди та думки, які автор висловив у даній публікації.

83 #
# екологія # Уж # ужгород