Вже сьомий вечір сторітелінгу The Tellers Night відбувся 12 вересня у Києві. Понад рік комунікаційна агенція The Tellers Agency створює формат камерних вечорів сторітелінгу The Tellers Night, де спікери та гості можуть говорити про важливе, про актуальне та цінне, надихати та надихатися. Цього разу вечір був присвячений історіям про жінок, від жінок і на підтримку жінок. Сміливим українкам, які попри проблеми, біль та переживання вчаться новим професіям, адаптуються до життя в нових містах, відкривають бізнеси і попри все йдуть далі.

Анна Хаєцька, Ольга Сердюк, Тетяна Мураткіна та Наталка Сад

Спікерками вечора сторітелінгу стали голови громадських організацій та благодійних фондів, які встигли допомогти тисячам жінок віднайти себе: 

• Ольга Сердюк – директорка Фонду Олени Пінчук. Ольга активно розвиває напрям сексуальної реабілітації, який реалізують через проєкт RECOVERY. Також Ольга займається проєктом Regeneration, який спрямований на психологічне відновлення жінок. 
• Тетяна Мураткіна – голова організації «Фонд Маша», на рахунку якої десятки проєктів, покликаних допомагати жінкам, підліткам і дітям. До 2022 року фонд вже працював із жінками, у площині домашнього насильства. Проєкти фонду насамперед направлені на психологічну допомогу жінкам, які постраждали від війни. 
• Наталка Сад – амбасадорка руху Veteranka, топменеджерка проєктів у сфері оборони, за плечима якої робота в Укроборонпромі, Державній Митній Службі й навіть навчання в Національному Університеті Оборони України за фахом «Артилерист». 
• Модераторка вечора – Анна Хаєцька, головна редакторка Wonderzine Україна, засновниця платформи психологічної допомоги для жінок і ЛГБТ «Її підтримка».

Про переосмислення та внутрішні трансформації після початку повномасштабного вторгнення

Ольга Сердюк:  

– Після повномасштабного вторгнення ніхто з моєї родини не виїхав за кордон. У перші дні я зрозуміла, що якщо в місто зайдуть росіяни, то я візьму в руки автомат і буду стріляти, і в той самий момент зрозуміла, що проростаю корінням у Київ, я живу в Києві 20 років і вважаю це місто домом. ​​І в той момент я усвідомила, що бути українкою – це не паспорт мати, а нести відповідальність і бути готовою зробити щось більше для українців і для України, ніж просто бути в безпеці й переживати за своє життя. 

Ольга Сердюк

Також під час війни сталася ще одна знакова для мене подія, про яку мріяла – восени 2022 року я вступила на лідерську програму до Кембриджу й мала можливість розповідати про Україну світовим лідеркам, що стало для мене сильною опорою, щоб рухатися далі та створювати проєкти, які допоможуть підтримувати українців.

Тетяна Мураткіна: 

– До 2014 року моя сім’я говорила російською, але після вторгнення росії ми всі перейшли на українську. Я не вірила, що буде повномасштабне вторгнення, але мій чоловік готувався. Після 24 лютого я з подругами й трьома дітьми виїхали за кордон. Якщо до цього я боялася виїжджати за кордон на машині, то проїхати в шість країн за два дні – легко, влаштувати дітей у школу, організувати побут, налагодити тонни гуманітарки, яка їде в Україну, також було нескладно. Зараз, рефлексуючи з тим, що ми прожили, я розумію, що жінка в певних умовах може бути дуже сильною, набагато сильнішою, ніж вона про себе думала.

Наталка Сад: 

– У 2014 році, коли розпочалася російсько-українська війна, я вже служила державі, займаючись реформами. Потім я працювала на державного виробника озброєння «Укроборонпром». На другий день повномасштабного вторгнення ми з моїм 63-річним татом стояли в черзі до ТЦК, бо не втерпіли сидіти вдома, але тато не пройшов через пенсійний вік, а мене не взяли, тому що я не була військовозобов’язаною на той час. 

Наталка Сад

Наступного дня ми налагодили в гаражі розлив коктейлів Молотова, тато зібрав своїх друзів на районі, які злили з автомобілів пальне, і ми роздавали коктейлі хлопцям із територіальної оборони. На третій день моя товаришка скинула відео, де в гаражі робить протиколісні їжаки, що дають змогу зупинити автотранспорт на дорозі. Я кажу татові: ти ж у мене газоелектрозварювальник, ми ж таке можемо зробити, і метал у нас є, бо він працює на транспортному підприємстві. Він каже, що зможемо, знову збирає своїх друзів і ми розгортаємо виробництво протиколісних їжаків. На п’ятий день я кажу: але ж ми можемо робити й протитанкові їжаки, ну, подумаєш, трошки більше металу, я знаходжу схеми креслення, і ми починаємо робити протитанкові їжаки. У цей час мені телефонує директор «Укроборонпрому», де я працювала, і пропонує стати речницею галузі оборони. Я пропрацювала рік на цій посаді. Згодом я вступила до Національного університету оборони, здобула бойовий фах, а влітку склала присягу на вірність українському народові, завершивши дворічну програму підготовки артилеристів.

Про проєкти, які важливо реалізувати під час війни

Ольга Сердюк:

– У 2022 році за ініціативи Віктора й Олени Пінчуків ми почали розбудовувати мережу реабілітаційних центрів Recovery, де займаються сексуальною реабілітацією військових. Реабілітаційних центрів на сьогодні 13, і на початок наступного року їх буде 18, з можливістю за рік приймати 25 000 людей, тобто це найбільше мережа з реабілітації на сьогодні, і вона буде зростати. Сексуальна реабілітація – не про секс, вона про повагу, про цілісність людини, про сприйняття свого тіла, про сприйняття нового тіла й можливостей партнера, про побудову нових стосунків у новому форматі, про розуміння того, що сексуальне життя, воно знову ж таки не лише про пенетрацію, а про довіру, близькість та інтимність. Ми зараз залучаємо найкращих міжнародних спеціалістів і готуємо нашу базу спеціалістів і тренерів, щоби масштабувати проєкт і відповідати на ту колосальну кількість запитів, яка є зараз.

Також із 2022 року в нас з’явився один із моїх найулюбленіших проєктів, програма ментальної допомоги жінкам і підготовки спеціалістів Regeneration. В Україні зараз багато проєктів направлені на вразливі групи, на вдів, переселенок, а для жінок, які просто втомилися, виснажилися війною, дуже мало програм, а ці жінки – потужний потенціал для нашої економіки. Буквально цього вівторка в нас був випускний уже третього потоку, і за цей час ми підготували 76 українських спеціалістів, 10 тренерів, які зможуть продовжувати викладати за нашою методикою.  

Тетяна Мураткіна:

– «Фонд Маша» до початку війни допомагав жінкам, які пережили гендерно зумовлене насильство, у тому числі домашнє насильство. Ми працювали із шелтерами, де жінки могли перебувати після того, як вони потрапили в страшні історії. 

Під час повномасштабного вторгнення Фонд розширив цільову аудиторію, зараз це жінки, які найбільше постраждали під час війни – жінки з втратою, з невизначеною втратою, жінки після окупації, жінки вдвічі переміщені, які двічі мають починати життя з нуля, жінки після полону, як військові, так і цивільні, і, напевно, така найскладніша категорія – це жінки, які потерпіли від воєнних злочинів, у тому числі сексуального насильства.

Тетяна Мураткіна

Нашим флагманським проєктом стала «Незламна мама». Це тритижневий проєкт, який ми реалізуємо на заході нашої країни, куди привозимо найбільш постраждалих жінок із дітьми, їм там надаємо комплексну психологічну допомогу. Понад 300 учасниць уже пройшли проєкт, вони комплексно пропрацьовують свою проблему, ми бачимо, як вони змінюються, їхнє життя змінюється. Після проєкту вони підтримують зв’язки між собою, проводять час разом і вже не почуваються такими самотніми.

Наталка Сад:

– Хочу розповісти про проєкт, яким я живу з моменту складення військової присяги і який вважаю, що не втілити було би злочином, особливо коли ти пройшов жорно військової підготовки. 

Те, що ми пройшли за два роки навчання, було дуже сумним досвідом – держава, на жаль, не готує нас не те що ефективно керувати особовим складом, вести військовослужбовців у бій, а навіть мотивувати їх, давати їм розуміння, чому вони тут, за що вони борються. Нас, на превеликий жаль, не вчили ті викладачі, які мають бойовий досвід, був один викладач із бойовим досвідом, часів Афганістану, але те, що було в наприкінці 80-х років минулого століття й зараз, у 2024 році – сильно змінилося. Це навчання є платним, а по факту нас нема кому навчити. Коли ти відкриваєш сайт Міністерства ветеранів, наприклад, і бачиш, що вже в тилу перебуває понад 70 000 списаних військових, тобто ті, які отримали ампутацію, які з контузіями, які повернулися для догляду за кимось із членів родини в тил і не можуть далі продовжувати нести військову службу, розумієш, що є з кого обрати й запросити викладати. 

Ми за власний кошт організовували полігони, знайшли інструкторів, домовлятися з тими, хто міг би нас навчити практичних навичок стрільби, управління вогнем, тактичної підготовки, військової топографії, шукати боєприпаси, щоб навчитися стріляти на полігоні, а не робити свій перший постріл на фронті. 

Щодо жінок, я переконана, що кожна з нас після досягнення 18-річного віку має опанувати навички тактичної медицини, бо це не лише вміння й нерозгубленість на полі бою: щось може прилетіти й у тилу, чи комусь стане зле – ви маєте надати цю допомогу, а не чекати, поки прийдуть медики. Щобільше, я переконана, що кожна жінка має вміти поводитися зі зброєю. Тому я планую втілити свій проєкт для навчання жінок такмеду й поводження зі зброєю, бо освіта з національного спротиву має бути зараз однією з ключових у державі, на превеликий жаль, ми маємо навчитися захищати себе. 

Про запобігання вигоранню

Ольга Сердюк:

– Щоб не вигоріти, важливо любити й справді горіти тим, що ти любиш, брати відпустку, не працювати у вихідні, регулярно відвідувати психотерапевта. Проте один із найважливіших чинників – у людини має бути гідна заробітна плата, тоді вона буде краще мотивована й менше вигоратиме.

Крім терапії, мені допомагають книги. Наприклад, біля мого ліжка лежить збірка поезії «Так ніхто не кохав», перед сном я відкриваю навздогад будь-яку сторінку, читаю вірші, це мене заспокоює й надихає. 

Тетяна Мураткіна:

– В організації «Фонд Маша» цього року ми провели тренінг, який стосувався вигорання, і коли я подивилася результати, це був шок. Більшість моїх колег були з ознаками депресії й вигорання, адже коли ти працюєш нон-стоп, це має свої наслідки. Після цього ми запровадили вихідні, на яких немає дзвінків, у нас є обов’язкова відпустка, під час якої людина не має з’являтися в робочих чатах.

Щодо мене особисто, то я зараз не ходжу до психолога, але займаюся кундаліні-йогою, а ще захопилася садівництвом, і для мене цей зв’язок із землею є дуже ресурсним. Ще я влаштовую піші походи, так, наприклад, у квітні цього року я пройшла Ель Каміно (шлях святого Якова), 270 км із Португалії в Іспанію за 10 днів, усі 10 днів пішки. У наступному році у квітні знову планую пройти цей шлях. 

Наталка Сад:

– У мене є три складники від вигорання. Перший – психолог – це прямо маст, це дуже хороша гігієна вашої душі. Другий – я завела собаку, усе життя мріяла про неї, але весь час відкладала. Потім я зрозуміла, що ніколи не буде вчасно, і зараз для мене це величезне щастя. Третій – я завжди любила читати, але через ті чи інші причини не вистачало часу для хорошої якісної художньої літератури, і я зрозуміла, що його ніколи не буде, і, якщо ти дуже любиш це робити, то треба робити в спільноті. З моєю знайомою ми вирішили робити книжковий клуб для жінок, які втратили рідних на фронті. Ми читаємо й намагаємося знайти нові сенси в тому, у чому ми їх не бачили ще вчора. 

Історії спікерок, які ділились власними трансформаціями під час війни, а також досвідом жінок, яким допомагали в рамках програм благодійних фондів, спонукали гостей звернути увагу на складнощі, які доводиться долати українкам вже майже 3 роки війни. 

Слідкуйте за соціальними мережами комунікаційної агенції The Tellers, аби дізнатись першими про майбутні вечори історій, що мають вплив. 

За фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine.
Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.

Не пропускайте цікаве з життя Закарпаття! Читайте більше в наших соцмережах — Facebook та Instagram.

0