Під час війни багато людей стали волонтерами, аби долучитися до спільного спротиву у боротьбі з російським агресором. Хтось вперше зайнявся цією справою, а хтось продовжив розпочате, в рази розгорнувши діяльність. Один із таких волонтерів – Рудольф Балажинець. Разом зі своєю командою він давно допомагає немічним, відвідує сиротинці, будинки для старих. Рудольфу довіряють, передаючи кошти на благодійність, бо знають, що все буде використано за призначенням. Його репутація з початком повномасштабної війни допомогла швидко збирати для українців вантажі гуманітарної допомоги. З усіх країн на адресу створеного Балажинцем християнського благодійного фонду люди надсилали гроші й товари, які відразу ж відправлялися в гарячі точки.
Сьогодні гуманітарний склад перетворився на центр допомоги військовим на передовій та цивільному населенню в окупації, а також став тимчасовим прихистком для 65 людей, що тікають від війни. До ужгородської команди волонтерів додалося 15 переселенців. У той час, як ми писали інтерв’ю, у центрі поселяли людей із Краматорська. Один із 15 мікроавтобусів стояв у дворі, інші були в дорозі – везли гуманітарні вантажі у постраждалі регіони або ж поверталися до Ужгорода з евакуйованими громадянами.
Рудольф – людина віруюча, хоча колись був атеїстом. Своїм місіонерським обов’язком вважає служіння Богу і українцям. Каже, що випробування наша країна проходить неспроста. Це період очищення, після якого настане світло.
– Ужгородці, які знають тебе з дитинства, кажуть, що Рудольф тодішній і нинішній – дві різні людини. Що вони мають на увазі?
– На це вплинули події, які повністю змінили моє життя. Сам я з Ужгорода. До 7 років моя сім’я (батько, мама і старший брат) жили у не дуже благополучному мікрорайоні. У мене була, компанія, ми хотіли бути блатними пацанами, вживали алкоголь і наркотики, займалися «безпредєлом», могли постояти за себе. Вперше я мало не помер, коли мені було 11 років. 1995-й рік, навколо злидні, батьки намагаються займатися підприємництвом, тоді вони зіткнулися з бандитами, бо не хотіли платити дань. Нам у вікно навіть кидали коктейлі Молотова. А тут якось брат загубив ключ від дому, але нікому нічого не сказав. 13 листопада, у п’ятницю ввечері, я був сам удома. Чую, хтось дзвонить у двері. Я довго не відчиняв, а потім підійшов подивитися, хто там. А в цей час чувак у масці і рукавицях вже відчинив двері своїм ключем, відразу накинувся і почав мене душити. Я зрозумів, що це серйозно і якось підборіддям натиснув йому на руці на нервову точку. Рука пішла в бік, я почав кричати. На крик прибігли сусіди і так я врятувався. Від перенесеного стресу у мене була глибока травма. Зараз, у свої 34, я згадую ту історію і розумію, що коли ти бачиш перед собою 11-річного пацана, то 3 секунди – і шия звернута. Я тоді дійсно дивом врятувався.
Потім 14 років. Падіюн, річка, всі плавали під трубами. Мене взяли на понт: спробуй, покажи, що ти пацан. Коли я стрибнув, вода мене підтягнула, я головою вдарився в трубу і вирубився. Метрів за 50 від цього місця якийсь чоловік ловив рибу, впіймав мене за волосся і врятував.
Потім була спеціалізована спортивна школа, я вчився у футбольному класі. Чудили ми тоді страшно, були відірвані від цього світу. Якось ми настільки накурилися чи напилися, що ходили на транспортному мосту по перилах, стрибали, перекручувалися. Ходили по річці взимку, коли вода замерзала. Лід тріщав і провалювався, але ми шукали собі на голову пригоди.
Далі була бійка в Падіюні. Якось я бачу, що мого друга б’ють 5 ромів. Я вистрибнув, змішався з ними і відчув холод у районі живота. Але не надав цьому значення. Заходжу в приміщення, знайома каже: «Щось у тебе багато крові». Ми підняли курточку, а там… Вона вигукнула: «Боже!» А я тільки подумав, що мама мене вб’є через зіпсовану нову курточку. Лікар потім сказав, що якби викрутка потрапила трохи лівіше в артерію, то я би стік кров’ю.
Ще були бійки з вогнепальною зброєю. І таким життям я жив до 23 років. Потім у моєму житті настали неймовірні метаморфози.
Через 6 місяців я прийняв хрещення, хтось виклав фото у соціальну мережу і всі друзі, з якими я тусувався, пропали.
– З чим вони пов’язані?
– Разом з нами у компанії тусувалася одна дівчина, її звати Мар’яна Козар. Ми дружили, а вона відвідувала протестантську церкву. Вона завжди заговорювала зі мною про Бога, але я в це не вірив, відмахувався поганими словами і завжди казав: «Ти сектантка, вас навіть звичайна церква не визнає».
І тут у 23 роки я в армії. План був такий, що я хочу потрапити на роботу в СБУ. Для цього я вступаю в університет, далі треба військовий квиток, тому я служу в артилерійських військах у Виноградові. На 4-му місяці служби я телефоную додому, а мама вся в сльозах каже: «Рудік, у нас забирають квартиру». У 2006-му році ми взяли валютний кредит, 56 тисяч доларів. А тут економічна криза, інфляція. Ми здорово попали. Я хотів повертатися додому, якось допомагати, але батьки і пацани зупинили. Я подзвонив Мар’яні і просто запитав: «Що робити?» Вона каже: «Ти знаєш, ти можеш спробувати молитися». Я від безвиході своїми словами, як міг, почав говорити до Бога: «Чувак, якщо ти існуєш, то допоможи моїм батькам. Тоді я в тебе повірю». Через тиждень я телефоную батькам, а вони веселі. Виявляється, вони знайшли гроші – позичили у друзів без відсотків. Що я зробив? Пішов напився.
Тоді я почав задумуватися, чи Бог все ж таки існує. І тут якось знайшов Біблію. Уявляєш, Біблія в армії. На той час це буда дуже нестандартна ситуація. Я зацікавився християнсько тематикою, почав шукати докази існування Бога, пішов після армії у їхню протестантську церкву «Новий Завіт». А там – контрабас, саксофон, гітара. Все не так, як я собі уявляв. І пастор дав мені відповіді на мої питання. Це кардинально змінило все моє життя. Через 6 місяців я прийняв хрещення, хтось виклав фото у соціальну мережу і всі друзі, з якими я тусувався, пропали. Вони мене не зрозуміли.
3-річна Богданка в інтернаті вкрала моє серце і з того часу я почав служити дітям.
– Це тоді ти зайнявся волонтерством?
– Так. Я побачив людей, які робили багато добра просто так. Вони не брали участі у політичних гонках, а допомагали, тому що просто хотіли допомагати – бідним, хворим, старим, дітям. І нікому про це не говорили.
Потім був іще один вирішальний момент. Я мав підписувати контракт і йти вчитися в СБУ. Ми сиділи в кафе втрьох із батьком і його другом. Раптом я чітко відчув голос Бога: «Я маю інші плани на твоє життя». Я сказав батьку, що не можу підписати цей контракт. Батько у мене атеїст і у нас із ним погіршилися стосунки на 4 роки, аж до Майдану.
Якось ми дивилися вдома телевізор і бачили, як беркутівці та спецслужби викрадали й катували активістів. Я сказав батьку, що міг стати одним із них, вбивцею. Система мене би зламала. Він задумався і погодився. Тоді ми знову стали близькими. Словом, СБУ-шником я так і не став, але весь той час до 26 років грав футбол, потім працював тренером і менеджером у спортивному магазині.
Благодійність була паралельно. Якийсь час я себе шукав у різних християнських сферах. Навіть пробував проповідувати у тюрмі, СІЗО, спілкуватися, підтримувати хлопців, пояснювати їм, що життя може бути інакшим.
А одного разу поїхав у Свалявський інтернат і зустрів дівчинку із вовчою пащею (деформацією неба). Її звали Богданка, їй було 3 роки, і вона всіх боялася. Ця дитина мене зачепила. Не знаю чому, але я туди їздив 2 місяці, щоб вона дала мені «п’ять», хлопнула мене по долоні. Вона вкрала моє серце. Але не піддавалася, зовсім не йшла на контакт. А я вперто відчував, що мені потрібно з нею подружитися. Ми їздили з іншими хлопцями і дівчатами в Сваляву на маршрутці, а поверталися вночі електричкою. Через 2 місяці я грався з дітьми на майданчику, вона підійшла, взяла мою руку, подивилася на мене і посміхнулася. Все. Моє серце розтануло. І Бог мені сказав: «Діти будуть твоїм служінням».
– Що зараз з Богданкою?
– Її удочерили, у неї все гаразд, вона живе у Франції. Їй тепер 14.
– З того часу ти почав їздити у сиротинці?
– Так, збирали одяг, їжу, подарунки на свята і відвозили дітям. Спочатку добиралися на маршрутках і електричках, а потім попросили наших колег-американців, допомогти нам назбирати на бус. Потрібно було 9 тис. доларів. Я планував, що це розтягнеться років на три-чотири. Але потрібна сума зібралася за 2 місяці. І ми розпочали служіння дітям-сиротам. В команді була моя теперішня дружина, хоча тоді ми не зустрічалися і навіть не подобалися одне одному. А в результаті одружилися і зараз у нас двоє дітей.
Потім за допомогою соціальних мереж наша справа набула розголосу і ми охопили всі інтернати Закарпатської області. На той момент було до 30 закладів. З початком Майдану, а затим війни, стали допомагати військовим госпіталям. Познайомилися з волонтерами – Оксаною Ремінець, Галею Ярцевою, Кудрявцевими, Мішею Карпенком, тепер з Федьками та іншими чудовими людьми. Зараз працюємо у різних напрямах волонтерства і зупинятися не збираємося.
– Коли і куди поїхав ваш перший гуманітарний вантаж з моменту повномасштабного вторгнення росії?
– Перша допомога надійшла з Чехії 28 лютого, а за два дні ми вже відправили перші буси до Києва. На цей момент робота була налагоджена. Склад хоч і був тоді маленький, але все грамотно посортовано, документи в порядку, була довіра людей. Мій номер телефону розійшовся по світу і дзвінки не змовкали ні вдень, ні вночі. У команді нас було 10 чоловік, ми все почали відправляти адресно.
Наш центр ми назвали «Життя». На першому поверсі склад, нагорі живуть люди.
– Як розростався ваш гуманітарний центр?
– Через якийсь час ми зрозуміли, що місця на складі по вул. 8 Березня стало замало. Знайшли приміщення на Радіщева площею 2 тис. кв. м. Вантажівок, бусів дуже не вистачало. І тоді ми налагодили так роботу: люди з Києва вивозили бізнес у західні регіони, а назад їхали порожніми і казали, що можуть нам допомогти. То ми почали їх завантажувати і таким чином економили гроші.
За кілька днів гуманітарної допомоги з-за кордону почало надходити дуже багато. На біду українців відгукнулися Чехія, Польща, Угорщина, Італія, Іспанія, Бельгія, Німеччина, Англія, Італія, Корея. Америка дуже фінансово допомогла. Надсилали гроші мої знайомі – футболісти, підприємці, всі, хто тільки міг. Товар ми сортували і відправляли. Також отримували запити від військових, медиків та інших волонтерів – зверталися до друзів, прихожан за кордоном, купували необхідні речі.
Наш центр ми назвали «Життя». На першому поверсі – склад, нагорі живуть люди. Прихисток розрахований на 65 переселенців. Також тут з початку війни живуть водії. До основної нашої команди, яка все це обслуговує, додалися ще 15 переселенців. Це хлопці і дівчата з Києва, Одеси, Донецька, Волновахи, Маріуполя, Бучі, Ірпеня, Запоріжжя. Практично всі втратили домівки, не мають куди повертатися і планують залишатися тут. Разом нас тепер усіх 30 осіб.
Колись я їздив сам, але тепер більше займаюся на місці організаційними моментами, логістикою, надаю психологічну підтримку переселенцям.
Розрісся і автопарк. Наш друг із Варшави дав нам у користування 8 бусів, тож усіх тепер 15 і вони весь час у дії. Зараз на території ти бачиш всього один, бо інші десь у дорозі.
Всього з початку війни ми відправили 12 фур гуманітарної допомоги. Звідси виїхало сім п’ятитонників і 58 бусів.
На жаль, орендодавець нам підняв ціну, і ми вимушені з’їхати звідси. Але вже знайшли нове приміщення, невдовзі переїжджаємо на Проектну, 15, і продовжимо працювати.
Люди просили їжу, чисті речі, бо місяць не милися. Ми організовували в їхніх містечках і селах душові кабінки
– Часто водії ризикують життям, везучи гуманітарну допомогу і евакуюючи людей. У які найдальші точки діставалися твої люди?
– У період активних воєнних дій на Київщині ми були і в Гостомелі, і в Ірпені. Везучи звідти людей, слухали страшні історії про те, як вони тікали від пострілів, вибухів. Їхні машини прострілювалися, були поранені. Люди просили їжу, чисті речі, бо місяць не милися. Ми організовували в їхніх містечках і селах душові кабінки.
Вчора у Харків передали 8 палет їжі. Там у метро досі живе 3 тисячі людей. Зараз наші водії прямують на Чернігів, завтра – у Запоріжжя.
Якось до нас звернулася наша прихожанка, яка живе в Америці. Вона попросила допомогти врятувати її маму з Маріуполя. Наш бус мав вирушати тоді із Запоріжжя, то ми сказали, щоб зачекав. Жінка пішки дійшла до Бердянська, а потім дісталася Запоріжжя. Ми підібрали її. У дорозі цей бус ще й зламався, ми добряче перехвилювалися за них. Думали, що все. Але привезли жінку в Ужгород, далі на Будапешт, в Мексику і зараз вона в Лос-Анджелесі.
Дуже хочеться врятувати якомога більшу кількість людей. Було таке, що у 8-мимісному бусі ми везли 15 осіб. Найважчі були крайні дві поїздки з Маріуполя. Везли сім’ю. Діти 3 тижні не бачили ні світла, ні води, ні їжі. Взимку топили сніг, щоб пити. Ми підібрали їх між Бердянськом і Запоріжжям. Діти були настільки знесилені, що в дорозі весь час блювали. Замість 20 годин ми їхали 35, тому що постійно зупинялися і заспокоювали їх.
Неймовірні історії всюди. Не так давно у нас перебував 5-річний хлопчик з аутизмом із Маріуполя. Жив тут 2 дні. До війни він розмовляв, а потім через стрес перестав говорити. І коли вже від’їжджав, підійшов до мене і мімікою сказав: «Я тебе люблю». І обняв. Це надихає, щоб ми працювали далі.
– Ще ви активно допомагаєте нашим закарпатцям із 128-ї бригади.
– Так, у ній служить наш пастор і ми за ним їздили всюди, куди переміщалася бригада. Одягали військових, споряджали, благословляли. І тепер кожні 4 дні їдемо до них та веземо тепловізори, сокири, медикаменти, кровоспинні. Звідти забираємо цивільних, які евакуюються.
Зараз хочемо допомогти полку «Азов» із хімзахистом. Нам відправили гуманітаркою 200 протихімічних костюмів для військових. Будемо через спецслужби їх передавати на передову.
– Що ти особисто думаєш про все, що відбувається зараз в Україні?
– Увесь цей час, відколи почалася війна, доводить: ми можемо більше, ніж могли собі уявляли. Кожен з нас може зробити щось для країни. Кожен має використовувати свої талани і дари. І якщо ми на своєму місці будемо робити те, що вміємо, то цим принесемо найбільшу користь. Зараз багато буде залежати від нашої свідомості. Нам треба бути разом, бути готовими до тривалої і виснажливої боротьби, але ми маємо взяти все в свої руки і відчепитися від духу Радянського Союзу. У цих муках постане нова сильна світла Україна.
Лариса Липкань, Varosh
Фото: Каріна Асад
