Життя

“Люблю діалекти, бо в них багато життя”: Наталя Місюк про свій блог “Давай займемось текстом”

19 Серпня 2022 1 398

Нещодавно на Varosh стартувала рубрика “Карта діалектів Закарпаття”, де ми збираємо типові закарпатські фрази та слова.

Надихнув на рубрику блог “Давай займемось текстом” Наталі Місюк, яка також збирає колоритні фрази та вислови зі Львова та інших регіонів України.

Наталя кримчанка з полтавським корінням, яка з 2014 року живе та працює у Львові. Вона закохує у солов’їну вже понад 20 тис. підписників свого блогу. А недавно, в колаборації з Varosh, зробила добірки й закарпатських діалектів.

З нею говоримо про травматичні уроки української в школі, лагідну українізацію та колоритне львівське “вшьо”.

Misyk (4)

Ви — кримчанка. Народилися у м. Саки, до 2014 року жили у Сімферополі. Як переїхали у Львів та як пройшла адаптація тут?

— Переїзд у Львів я не планувала, вийшло спонтанно. Коли одного разу я прокинулася в Криму, побачила цих “зелених чоловічків”, стало зрозуміло, що на деякий час Крим може бути поганим місцем для моєї роботи. Я працювала тоді фрілансеркою, тож завжди потрібен хороший інтернет, доступні онлайн-сервіси та надійна банківська система.

Я вирішила виїхати з Криму на тиждень, поки все не заспокоїться. Переконувала себе, що це просто тиждень відпустки. Я була впевнена в цьому, адже вірила, що в сучасному світі анексія неможлива.

Знаєте, тоді місто було дуже пустим. Я більше ніколи в житті не бачила настільки пустих міст. Навіть у пандемію. Всі боялися виходити.

У центрі були якісь концерти, подоба “кримської весни”. Проте це було дуже штучно, бо насправді всі боялися вийти на вулицю через ймовірних снайперів на дахах, людей у формі без ознак й нерозуміння того, що відбувалося.

Я дивом вмовила таксиста відвезти мене на вокзал за квитком до Львова. Коштувало це немало грошей, але того вечора я зібрала валізу, і вже наступного ранку сідала на потяг.

Провідниця вагона звернулася до мене “пані”, й, певно, з того слова й почався для мене Львів (усміхається).

Раніше ніколи там не була, тож поки їхала написала есемески друзям, знайомим, і так знайшла підтримку. Львів’яни дуже гостинні. З ними завжди приємно спілкуватися.

Misyk (3)

Ви працювали з українською мовою до переїзду у Львів?

— Я тоді була фрилансерка-маркетологиня, працювала здебільшого російською та англійською. Бо на українську майже не було попиту. Було дуже складно знайти замовлення українською, зараз їх набагато більше.

Яким був Ваш перехід на українську?

— Спочатку я приїхала на тиждень, але коли почалися референдуми, то зрозуміла, що тут треба лишатися.

Я бачила, що Львів, це україномовне місто і з повагою до його людей я теж почала говорити українською. Я не могла собі уявити, що може бути інакше.

Українську я не вчила, я згадувала. В Криму в мене було мало можливостей спілкуватися, хіба що на уроках української в школі. В університеті ділова українська була один семестр.

Під час навчання в мене були україномовні друзі, але після закінчення у нас з’явилися свої роботи й ми вже так не спілкувалися.

До речі, якось у Криму мене вигнали з маршрутки, бо я розмовляла телефоном українською з другом.

Тому моя українська була забута, пасивна. Я читала книжки, спілкувалася з львів’янами. Треба сказати, що містяни з розумінням ставилися до моїх помилок, росіянізмів. Врешті, цей перехід не буває раптовий, він поступовий.

Мені подобається, що львів’яни вживають  багато приказок, словечок, які відрізнялися від тих полтавських, які знала я. Мені подобалося, як вони збагачують мову, наскільки влучними роблять фрази.

На мій погляд, українську легко полюбити, якщо маєш коло спілкування цікаве.

Misyk (2)

Українська мова та місцева говірка — це дуже різні речі. Як її пізнавали?

— Спочатку через спілкування з людьми, всі оці львівські кав’ярні, магазини. А потім коли я почала думати над своїм проєктом, то стала цікавитися цим більше, читати книжки про мову та стиль. То зараз це мікс того, що я знаю від людей й від книжок.

Хоча часто в книжках немає того, що насправді кажуть люди.

Ви публікуєте кумедні вирази із життя. Як шукаєте такі вирази?

— Вони самі мене знаходять (усміхається). Я завжди мала нотатник з собою або в телефоні. Бо є такі яскраві випадки, які хочеться зберігати. Вони неповторні.

Якось в мене не було нотатника, я йшла парком, переді мною шпацерувала  жінка старшого віку, яка по то телефону розповідала галицькою говіркою про свого зятя, який не працює, а “сидит вдома”! Я досі дуже шкодую, що я тоді не записала все, що вона казала (усміхається).

Чи буває, що на діалекти люди агресивно реагують, особливо корінні львів’яни?

— Буває, але вкрай рідко. За останній тиждень мені люди написали, щоб я не вживала полтавське “льо” та львівське “шь”, “шьо”. Але я художник, я так чую (усміхається).

Чому вирішили створити свій блог про мову?

— Ми не помічаємо те, що відбувається з нами щодня, особливості мови, її вживання. Для людей, які тільки приїхали, це більш помітно.

Я дуже тішуся, що можу  занотувати те, що відбувається навколо, та ділитися цим з іншими. Часто люди за щоденними справами не помічають мовного багатства, яким володіють.

Коли я створюю контент для блогу, для мене важливо сконцентруватися на головному — аби люди мали хороший настрій, могли усміхнутися у ці складні часи. По-друге, я знаю, що в такому розслабленому стані, коли ти не очікуєш чогось складного, настає найкращий час аби навчитися чомусь новому, вивчити цікаві фрази та збагати свою щоденну мову.

Маєте улюблену львівську фразу?

— Дуже складно вибрати одну. Треба думати. Мені подобається “вшьо пані”. Бо я дуже часто з нею стикаюся. І це, до речі, не те саме, що “все”.

Є умовно три ступені градації: “все” — ““всьо” — ””вшьо”. Останнє — це найостаточніше з усіх львівських слів, коли йдеться про закінчення чогось (усміхається).

Vse

Як почали досліджувати діалекти інших регіонів?

— Коли я вже жила у Львові, то стала помічати, що полтавські фразочки, які я знала, тут не дуже розуміли. Мені це стало цікаво.

Я не жила довго в інших регіонах, але подумала, що було б справедливо, щоб всі регіони мали голос у моєму блозі.

А звідки ви знаєте полтавський діалект?

— Мої дідусі й бабусі звідти. Їхнє село входило до Полтавської губернії, зараз воно на Чернігівщині. Я на своїй історичній батьківщині була тільки раз, проте вони, коли переїхали в Крим, взяли з собою цю культурну, а часом і некультурну спадщину (усміхається).

Чому людям подобаються говірки, часом навіть більше, аніж літературна мова?

Бо в діалектах багато життя. Вживаючи їх, ми відчуваємо себе більш живими та справжніми.

Тому, читаючи їх відчуваємо, емоційне піднесення та маємо сили на боротьбу зі складнощами.

Зазвичай, люди у нас травмовані уроками української мови у школі. Я б сказала, що на Сході та Півдні більше, аніж на Заході, хоча все досить індивідуально.

В мене погані асоціації з цими уроками нас змушували вчити вірші, конспектувати підручники. Для мене уроки української були концентратом нецікавих завдань. Це завжди було нудно й нестерпно.

Ми всі травмовані тим, що щось одне має бути правильно, — на цьому наполягали вчительки, своєю чергою травмовані радянським союзом. А коли ти дорослішаєш, то дізнаєшся, що правильних варіантів може бути багато.

Тож діалекти всім цікаві, бо у них багато життя, вони справжні. Неважливо, правильні вони академічно чи ні, важливо, що вони про реальне життя і вони збагачують всіх нас.

Як перейти на українську мову? З Вашого досвіду.

— Про це буде мій вебінар, бо складно мої думки вмістити в кілька речень. Але варто почати з того, щоб оточити себе тим українським, яке подобається: українськими піснями, фільмами в українській озвучці. Не треба змушувати, якщо подобається рок, то слухайте його, якщо народні пісні — то хай так і буде. Також оточіть себе людьми, яким подобається українська.

Якою має бути українізація під час війни?

— Я не знаю, як правильно. На щастя, я не розв’язую політичні питання. Але зі свого боку намагаюся робити все, аби допомагати людям переходити та закохуватися в українську щодня. Чесно зізнатися, російська зараз дуже ріже вухо. Навіть якщо я щось чую на ютубі російською, хай навіть з проукраїнською позицією, але тепер у цій мові є щось таке лячне.

Сам її звук асоціюється зі страшними подіями. Тому я вважаю, що на українську треба перейти всім і це справді важливо.

В мене є дві подруги. Одна з Нідерландів, яка довгий час жила у Львові і спілкувалася українською. Друга подруга — кабардинка. Вона теж приїхала до Львова дуже давно, й говорить українською, при цьому ще й часто вживає складні, маловідомі, такі дуже інтелігентні слова. Й вони обидві кажуть, що якщо ми живемо в Україні, то маємо спілкуватися українською. Для них, як для людей з інших культур та країн, це більш очевидно, аніж для деяких українців.

Я зараз у Нідерландах, і, буває, я на вулицях чую російську. Вона мене трохи лякає і мені буває інколи соромно, що я чую її від українців.

Misya (2)

Міця — директорка із натхнення проєкту «Давай займемось текстом».

Як вам теза про “російськомовну щелепу”?

— Я не знаю, бо моя щелепа була завжди полтавська (усміхається). Декілька днів тому, я побачила коментар на своїй сторінці, що “від львівської говірки можна зламати язика”. І я подумала, що ніколи не читала звітів травматологів, аби пацієнти скаржилися на зламаний від львівських словечок язик. І я думаю, що із щелепою десь така ж справа (усміхається).

Misya (1)

Чи були на Закарпатті?

— Тільки проїздом. Все, що бачила, це безмежно мальовничі пейзажі з вікна потяга — гори й такі маленькі будиночки. Скільки дивилася, то все думала, що хочу сюди приїхати на відпочинок. Ще була на водоспаді Шипіт. Але це було зовсім трошечки, тож відкриття Закарпаття для мене попереду.

Я зараз в Нідерландах, побуду тут деякий час. Буду рада повернуся до Львова і частіше бувати на Закарпатті. Приїду на сакури (усміхається).

Бачила, ви у постах про діалекти зобразили два наші впізнавані символи — гроно винограду, гілку сакури.

— Так, але були коментарі, що люди не дуже зрозуміли, до чого там ці зображення. Тож, думаю, не тільки мені, але й багатьом іншим львів’янам і не тільки треба більше відкривати для себе Закарпаття.

Які мовні плани маєте після Перемоги?

— Планую залишатися у Львові. Так, я виросла у Криму, там мої рідні, але якось я його не дуже любила. Львів мені набагато рідніший. Я була б дуже рада, якби мені було легше бачитися зі своїми рідними, бо протягом цих  восьми років це було дуже складно. Під час пандемії — зовсім складніше, а після повномасштабного вторгнення — неможливо.

Я хочу, щоб Крим був знову українським, щоб півострів перейшов на українську в спілкуванні. Зі свого боку, я можу робити так, аби цей перехід не був травматичним. Я хочу, щоб кримчани охоче переходили на українську й побачили її такою, в яку можна закохатися.

Гичка Галина, Varosh

Фото з архіву Наталі Місюк

Про людей, які надихають читайте в соцмережах Varosh! Підписуйтеся на наші FacebookInstagram та Тelegram.

0 #
# закарпатський діалект # окупація Криму # як перейти на українську мову