Шандор, Саша, Сашко, Олександр, Шоні, Шонці – це все одне ім’я, і кожним із них називають нашого героя: вони його не дратують. Утім, у паспорті зазначено: виданий Поповичу Шандору Олександровичу.
Сашко – адвокат, колишній прокурор Мукачівської прокуратури. Народився на Берегівщині, в селі Велика Бийгань в угорськомовній родині. Навчався в українських школі та виші. На “відмінно” закінчив Харківський національний університет імені Ярослава Мудрого.
Звучить легко й логічно, але цей шлях був сповнений важливих виборів, вивчення української, роботи з професійною літературою, роботою над мовою та акцентом, а також вибором майбутнього та покликання.
Про мову в сімейному середовищі
– Розкажи, будь ласка, трохи про свою родину: в ній всі угорці, так?
– З маминого боку – так, а з батькового – угорці та українці. Тато народився в Дідові на Берегівщині, мій дідусь був трактористом там, а бабуся – бібліотекаркою в Горонді, на Мукачівщині. Вона – українка.
– А де познайомилися твої батьки?
– На святі в Дідові.
– Якою мовою між собою говорили?
– Угорською. Тато вільно володів нею, бо в родині говорили і українською, і угорською. Літо часто проводив на Мукачівщині, в україномовному середовищі.
– А мама коли вивчила українську?
– Мама навчалася в медичному коледжі в Береговому, і під час навчання вивчила російську та українську. Згодом працювала в Дідові в амбулаторії, де також спілкувалася трьома мовами.
– Батько теж має українську вищу освіту?
– Звичайно. Батько вчився в Івано-Франківську на геологічному, а після армії почав працювати в поліції і паралельно навчався в Харкові на юридичному факультеті. У 2003 році батько вийшов на пенсію і відкрив приватну адвокатську практику в Береговому. Його клієнти – україномовні та угорськомовні, тому на роботі він постійно спілкується обома мовами.
– У тебе є старша сестра, яка теж вільно спілкується двома мовами та закінчила український виш. Чи була в родині дилема, в яку школу ви маєте йти вчитися, якою мовою говорити?
– Перші три класи сестра закінчила в угорськомовній школі у Великій Бийгані, потім батьки перевели її в українську школу в Береговому. У нас якраз три роки різниці, тож я одразу пішов до школи, де вона вже навчалася. Я нічого тоді не знав українською, крім: «Мене звуть Шандор. Я з села Велика Бийгань». Шестирічній дитині було важко висидіти на уроках, на яких не розумієш жодного слова, я засинав. Вчитель угорською не володів, у класі було 4-5 угорськомовних дітей, які могли перекласти мені, що він каже, а йому – що кажу я.
Типова щоденна картина: батько приходить пізно ввечері додому з роботи, бувало, що й о першій ночі, а ми з мамою сидимо над уроками і годинами вирішуємо прості завдання про підмет і присудок.
Про освіту та навчання
– Батьки свідомо робили вибір на користь вашої україномовної освіти?
– Звичайно! Батьки розуміли, що без знання української мови нам буде дуже важко реалізувати себе професійно. Вони бачили історії знайомих, діти яких не володіли українською: непросто розвиватися та реалізовувати себе в країні, не знаючи її мови. Переважна більшість людей працює або фізично, наприклад, на будівництві, або має дуже вузький перелік місць для роботи в університеті. Третій варіант – виїзд до Угорщини.
Коли я обирав виш, це був не просто вибір між угорською та українською мовою навчання. Це був вибір усього життя та кар’єри, вибір майбутнього.
– Чи говорили в сім’ї про те, що ти можеш поїхати вчитися і жити за кордоном?
– Звичайно! Але розмови розмовами, а ухвалити таке рішення непросто. Відпустити свою дитину в іншу країну складно емоційно. А ще це додаткове фінансове навантаження, до якого треба бути готовим. Хай там як, у 17 років між математикою та юриспруденцією я обрав другу і розумів, що вступати хочу лише до Харкова. І таки вступив – на бюджет.
Може здатися, що в Європі все значно краще, ніж в Україні, але насправді це не так. Наші знайомі та рідні там нарікають на складнощі в контексті професійного вибору та кар’єри.
– Якою мовою ти думаєш?
– Все залежить від ситуації. Якщо про роботу, то лише українською. Краще формулюю думку, легше висловлююся, можу правильніше пояснити. Якщо ж у побуті – думаю про все угорською.
– Сестра теж навчалася в Харкові?
– Ні, вона закінчила Ужгородський національний університет, теж юридичний факультет. Працює в пенсійному фонді в Береговому – як із українцями, так і з угорцями.
– Якою мовою розмовляєте у вашій родині?
– Моя дружина – українка, хоча й має угорське коріння. Але вони в родині ніколи не розмовляли угорською. Після одруження ми почали жити в Великій Бийгані, дружина досить швидко вивчила угорську. Кілька місяців ходила на мовні курси в Мукачеві, аби зрозуміти якісь теоретичні базові речі, а далі просто вивчила її на побутовому рівні. Все розуміє угорською і вільно може підтримати базову розмову.
Коли ж півтора року тому народилася донька, ми одразу вирішили, що розмовлятимемо з нею обома мовами, тому вона білінгва – повторює за нами й українські, й угорські слова.
– Коли ти приїздиш до Угорщини, то відчуваєш себе як удома?
– Не зовсім так. Я відчуваю себе людиною, яка говорить в Угорщині тією ж мовою, що й угорці. Але вдома – я лише тут. Ми живемо в різних країнах, різними життями, різними інтересами, книгами та фільмами – і це, звісно, відчувається в спілкуванні. Я от, наприклад, не дивлюся угорських новин, не розумію проблем угорців в Угорщині, не знаю, як вони ставляться до певних подій всередині країни.
– У Харкові ти навчався на “денному”, тож мав нагоду пожити в іншому кінці України. Чи схожі закарпатці з харків’янами?
– Ми всі трохи різні. Мешканці Полтави відрізняються від мешканців Сум, закарпатці – від харків’ян, а кияни – від одеситів. І це нормально. Навіть класно (усміхається, – ред.) Ми всі особливі – тим і цікаві одне одному. Це не лише про мову та діалекти, а й передусім про менталітет. Але дуже важливо, аби нас перестали ділити на Схід і Захід. Лише тоді в нас буде єдина держава. Ми різні, але ми разом, і в різноманітті наша сила.
– Хоча ти й кажеш, що з українською мовою було спершу непросто, але закінчив університет на «відмінно». Це була самоціль чи бонус за сумлінне навчання?
– Коли я закінчив Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого у 2013 році, він ще називався Академією. Що ж до відзнаки, то я завжди любив вчитися і вчився багато. Спочатку справді було важкувато, у мене ще був акцент, не всім викладачам це подобалося. Але в підсумку я досяг свого.
– Коли чули ім’я Шандор, чи вважали, що ти іноземець?
– Загалом ні, я добре реагую, коли мене називають угорською Шандор або українською Сашком. Питали, звідки я, і після відповіді про Закарпаття вже не допитувалися.
Про вибір професії та кар’єру
– Після навчання ти повернувся додому. Куди пішов працювати?
– За направленням мене скерували до Мукачівської прокуратури. Ієрархія там дуже проста: керівники, їхні заступники і прокурори. Функціональні обов’язки діляться, але напрямки у всіх однакові: підтримання державного обвинувачення в суді та представницька діяльність. Кримінальні справи вели всі. Пропрацював у прокуратурі майже 8 років.
– А потім?
– Вирішив продовжити приватну адвокатську практику у батька в Береговому.
– Що найбільше тобі подобається в українцях?
– В українцях найбільше подобається дружелюбність, любов до праці, пошук шляхів до вирішення проблем, відсутність лицемірства.
– Чи пам’ятаєш, як вчив українську мову: що було важко, що легко, чи мав якусь свою методику?
– Якоїсь особливої методики вивчення української мови не мав. Важко було вивчити роди «він/вона/воно» – для угорців це стандартно. Також довго засвоював наголоси, бо в угорській мові вони зовсім не такі, як в українській.
– Наскільки важливо володіти мовою держави, в якій живеш?
– Я би сформулював відповідь так: «Наскільки важливо мати гроші, коли ти йдеш до магазину?». Жити в Україні і не володіти українською – це неповага до себе та довколишніх.
– Чи відчуваєш, що маєш більше можливостей завдяки знанню кількох мов?
– Звичайно! У моїй сфері, знаючи дві мови, я вдвічі розширюю коло потенційних клієнтів. Їм не потрібно шукати перекладачів. Я спокійно працюю з клієнтами з Будапешта та Києва.
За словами нашого героя Шандора Поповича, коли він розпочав ходити до україномовної школи, не володіючи українською, то освітній процес не передбачав жодної інтеграції такої дитини в нове мовне середовище – і все, що може робити учень – це самостійно шукати способи комунікації з вчителем та однокласниками.
Радник із питань мови Проєкту «Навчаємось разом» Ігор Хворостяний розповів нам про те, як цей процес влаштований нині та чим принципово відрізняється від підходів минулих років: «Вивчення мови є ефективнішим, якщо освітній процес організований навколо мовленнєвих завдань, а не елементів самої мови, таких як граматичні структури, лексичні теми або функції мови. Можна інтегрувати вивчення мови до, наприклад, суспільно важливих проєктів та вирішення конкретних проблем (кейсів) у реальному житті. Наприклад, у нашому посібнику «Бомбезна українська» пропонуємо вивчати українську мову, досліджуючи теми «Комунікація. Блогерство», «Екологія. Сортування сміття», завданнями, які вони самі обрали і які вимагають від них обговорення змісту. Це ефективно, оскільки комунікативні завдання потребують усвідомлення мети діяльності й зусиль, спрямованих на те, щоб зрозуміти інших», – резюмує Ігор Хворостяний.
Цей матеріал був створений за фінансової підтримки Європейського Союзу та Міністерства закордонних справ Фінляндії. Зміст публікації є виключно відповідальністю видання і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу, Міністерства закордонних справ Фінляндії.
Росана Тужанська, Varosh
