Андрію Кирилюку 39 років, він менеджер з продаж і останні 5 років займається бігом.
Місцеві любителі бігу знають Андрія, як супер швидкого і “впоротого” бігуна. Він вже півроку щодня долає не менше, як напівмарафонську дистанцію (21,100 км) переважно на стадіоні. Серед бігових аматорів є негласна класифікація на дві групи: “люди” і “коні”. Вгадайте, до якої групи відносять Андрія Кирилюка?
Андрія не зустрінеш на бігових тусовках чи групових пробіжках. Та й, власне, не доженеш. Тому, я вирішила зустрітися і записати з ним інтерв’ю перед його черговою пробіжкою і розвіяти загадковий ореол його персони.
Хочемо зазначити, що редакція Varosh сподівається на ваше критичне мислення і вміння аналізувати. Андрій – не професіонал у спортивній сфері, проте, в нього є досвід і цікава історія, якою він ділиться.
Андрій: “Коли організм сказав: “Треба щось змінювати», довелося це робити й біг виявився одним з найпростіших і доступних способів”.
Далі – пряма мова.
Десять років я жив по класиці офісного способу життя. Перша пробіжка була з кумом. Ми обоє хотіли покращити фізичну форму. Тоді я важив на кілограм 15 більше. Вага мене не сильно турбувала, а от те, що підійматися на третій поверх було не дуже приємно – бісило. З добрячими «мамончиками», в куртках, джинсах, не бігових кросівках. Це назвати бігом було складно, ми шкутильгали, як два бегемоти. Відчуття були жахливі. Здавалося, що весь дискомфорт, який може бути, вмістився у ці пробіжки. Але мотивував загальний стан організму. На початку все було дуже важко і весело водночас. На диво нам сподобалось і ми почали бігати через день. Органічно одне почало підтягувати інше. Довелося вивчати інформацію, читати.
Звісно, що потрібно на власному досвіді пройти всі невдачі. Людина довіряє своєму досвіду найкраще. Хоча він, зазвичай, найболючіший.
А потім я десь почув, що у Берегові проводять благодійний півмарафон. І вирішив, що це мені під силу. Це був мій перший раз і я зловив всі “факапи”, які тільки можна було.
Я не тренував підйоми, а там вся дистанція була у пагорбах. Я три дні перед тим носився з максимальним темпом і у день змагань мені складно було навіть до машини дійти. Купив, спеціально на змагання, нові кроси й під час бігу попрощався з двома нігтями. Я перевірив на собі всі заборони. Коли добіг до половини то шукав поглядом машину, яка б мене підвезла до фінішу, бо це було нестерпно. Я навіть переходив на крок (для бігунів – це крайня стадія страждань). Тільки б доповзти до фінішу. Присутність на фініші моєї дитини змотивувала мене хоч якось добігти останній кілометр.
Тренер – це як зубний лікар, який має досвід, знає всі сучасні технології, розуміє всі нюанси організму, сам 20 років лікує зуби пацієнтам. А коли людина теоретично знає, як треба бігати, а сам ніколи не бігав і не брав участі у змаганнях на серйозному рівні – це трошки не те. І є суттєва різниця, коли ти тренуєш «простого смертного» і спортсмена. «Простий смертний» хоче жити: мати сім’ю, роботу, захоплення, бігати й не страждати від цього, а спортсмен хоче перемогти. І тут є принципова різниця у тренувальних підходах. Я свого тренера в Ужгороді не знайшов.
Три роки я бігаю щодня. Перед тим я вже бігав 5-6 разів на тиждень і вирішив спробувати підняти свій “левел”. Я бігаю не менше, ніж 1,5 години в день. З них 20-30 хвилин знімаю стрес. Решту часу – обдумую свої плани, аналізую пророблену роботу і разом з тим, споглядаю за організмом. Останні півроку я щодня долаю півмарафонську дистанцію – це не менше, як 21,1 км.
Є теорія, що треба відпочивати. Але відпочинок мене тільки «розмазував». І я подумав: професійні бігуни бігають по 13 разів на тиждень, по два рази – у будні й один раз – у неділю. Я бігаю тільки 7 разів на тиждень і не бачу в цьому складності.
Звісно, буває по різному. Інколи навіть другу половину пробіжки думаю, коли вже цей процес завершиться. Але це вже, як почистити зуби для мене: тобі може не подобатись, але це не означає, що від цього можна відмовитись. Є ще нюанси у щоденному бігу. Наприклад, коли є дальні поїздки, я за кермом всю дорогу. Приходилось зупинятися десь по дорозі та вибігати свою норму. Біг входить у мою обов’язкову програму.
Це не “челендж” для мене, а спосіб життя і я вже не планую зупинятися.
Найшвидша моя половинка була за час 1:17:15, це 3.45хв/км темп. У нас в Україні є жінки, які бігають за 1 год. 10 хв, тому я не сильно пишаюся цими цифрами
Одному здається, що пробігти половинку марафону – це досягнення, а хтось, як Андрій Ткаченко (Бродяга), долає щодня немислимі кілометражі та для нього – це норма.
Мене запитують: як ти можеш бігати на стадіоні по колу такі довгі дистанції? А я цим питанням навіть не задаюсь. У мене вибір дуже простий: я бігаю немалі дистанції й робити це по асфальту і бруківці – не варіант. Тому, я обираю стадіонне покриття у більшості випадків. Ніякої романтики.
Є люди, які можуть бігати тільки в компанії. Мені «по барабану»: один я чи з кимось, дощ чи сонце, спека чи мороз – я йду бігати. І плюс, я не вмію бігати повільно взагалі. Для мене темп 5:30хв/км – це я вже вмираю від нудьги.
Мушу сказати, що я завжди готовий не добігти якусь дистанцію, якщо відчуваю, що це не ок для організму. У мене є ліміт і я чітко його відчуваю. Починає щось боліти: коліно, рука, нога, ахілл – треба думати, що ти робиш. Барахлить серце – ти точно щось не те робиш.
Але коли треба побороти просто втому… я вже на тій стадії бігового прозріння , що у мого організму мало шансів сказати мені, що йому лінь. Не бігти можна тільки, якщо є якісь фізичні причини.
Ще одна стадія бігового прозріння – я останній період навіть пульсометр не вмикаю. Все по відчуттях. Вже давно не зважуюся. Нічого додатково не п’ю й особливо не харчуюся.
По харчуванню у мене немає обмежень. Це великий плюс бігуна – ти можеш їсти будь-що. Правда, я майонез не їм вже дуже давно, але от фаст-фуд – легко: бургер, піца – будь-що. Ще я ніколи не снідаю, але ввечері можу з’їсти дуже багато.
Для бігуна-аматора вправи із зайвою вагою – це зло. Присідати з усякими штангами, гирями – це вбивство, я вважаю, потрібно займатися тільки з власною вагою. Це зменшує варіанти травмування майже до нуля.
Хочете прокачати ноги? Побігайте гірки з максимальним прискоренням вниз. Я один раз на Кальварії побігав 15Х100м. Біг вниз так, ніби стометрівку на змаганнях. Після цього, три дні ходити не міг.
Одного разу я взяв участь у Чемпіонаті України з гірського бігу разом з товаришем Сергієм Расчупкіним. І це був треш, там люди біжать в гору швидше, ніж я по прямій. Я тоді був просто шокований від цих швидкостей. І чітко усвідомив, що є мій рівень і рівень десь там, у стратосфері.
Був період, коли я змагався за призові місця. Поки не усвідомив, що часто ці призові місця не вартують якихось збоїв в організмі у буквальному сенсі. Тобто, матеріально перемога не потягне підготовку і реабілітацію. Зараз мені вже важливіше отримати задоволення від пробіжки, ніж стати на тумбу.
Найкраща мотивація: пробігти краще себе попереднього разу. Але це діє, поки ти молодий. У 60-70-80 років вже зовсім інші мотивації.
Я завжди кажу своїй дитині: в жодному прояві своєї роботи ти не будеш кращим за всіх, змагатися треба тільки з собою.
Спортсмени – це важка робота з дитинства. Її доводять до мазохізму і десь у 23 роки ці люди вже перегорають. Бо ти або номер 1, 2, 3, або – ніхто. А аматори – тільки в такому віці можуть задуматися, чи не поміняти у своєму житті щось.
У сусідній Словаччині є такий приклад: жінка, яка має вагу далеко за 100 кг, це десь 120-130, бере дуже часто участь у забігах. Зрозуміло, що прибігає вона останньою. Всі учасники вже і бограч поїсти й погуляти встигають. А потім – чекають нагородження, воно має відбутися тоді, коли всі дістануться фінішу. І ніхто не біситься. Всі щасливі та з нетерпінням чекають. А ця жінка отримує більше оплесків, ніж ті, хто виграє. І один раз було так, коли хтось у фейсбуці поскаржився і грубо висловився у сторону цієї жінки. Так там такий кіпіш влаштували, цих двох дискваліфікували зі змагань і занесли в чорний список. От це справжня спортивна культура.
У тій же Словаччині, у докарантинний період, за рік проводили 4 тисячі стартів. І всі вони були масовими. У нас такої кількості, хоч країна разів у 10 більша, й приблизно нема. Ну і в Україні я ще не бігав змагання, у яких беруть участь 7-10 тисяч осіб, хоча, у сусідньому Будапешті – це нормальна історія. В Італії в курортних містечках, де населення пару тисяч осіб – це також стандарт. Закордоном змагання проводять вже не одне десятиліття. І там більш ніж половина учасників – люди, віком за 40. У нас у цьому плані ще все попереду.
Біг – це дуже класний психотерапевт. Яке б не було навантаження, навіть у найстресовіших ситуаціях, у людини не підіймається пульс вище 130 ударів за хв. А ти на пульсі, який вище, ніж весь твій стрес, за день будеш бігти годину-півтори. В цей момент все вирівнюється, весь стрес виходить і в голові залишається тільки просвітлення. Під час бігу батарейка підзаряджається. Ти можеш бути супер втомлений і мозок буде кричати, що не треба йти бігати, краще відпочити, поспати. Якщо ти обманеш мозок і вийдеш на пробіжку – оживеш.
Олеся Смирнова, Varosh
Фото: Станіслава Пожо