Колишній офіс перетворився на центр для переселенців, а потім став цілою громадою однодумців.
25 лютого 2022 року Тетяна Адамчук разом з чоловіком розпочали облаштовувати офісну 4-поверхову будівлю, яка знаходиться у власності комерційного товариства, для прихистку вимушених переселенців з «гарячих точок». Вже тоді було зрозуміло, що таких людей буде багато. Адамчукам взялися допомагати інші підприємці й звичайні ужгородці. Волонтерське ядро склали Тетяна Адамчук, Наталія Адамчук та Тетяна Черешня. За кілька днів споруда на околиці Ужгорода стала прихистком десяткам переселенців. 3 тижні по тому у шелтері під назвою «Я допоможу» вже проживало близько двох сотень українців. Кожен – із власною пронизливою історією втечі від вибухів, смерті, зі зламаною долею та зруйнованими планами на майбутнє.
Трохи оговтавшись від шоку, самі переселенці самоорганізувалися й почали облаштовувати своє життя.
Дівчата-волонтерки розповідають, як несподівано для них самих шелтер перетворився на об’єднану громаду, де кожен її мешканець має обов’язки та відповідає за певну ділянку роботи.
Тетяна Адамчук:
Ця будівля взагалі не пристосована для житла. Кілька кімнат використовувалися під офіси, решта пустували. Коли 24 лютого почалася війна, ми, як і всі, пережили шок. Наступного дня стало зрозуміло, що на Закарпаття будуть прибувати люди, і вдвох із Ігорем пішли оглянути приміщення. Побачили кімнати і просто на місці почали їх прибирати. У цей час зателефонувала дружина чоловікового брата Наталя. Коли почула, що ми робимо, приїхала допомогти. Потім ще телефонувало багато людей і питали, чим можуть бути корисні. Я сказала: «Приїжджайте, подивіться самі і вирішуйте». І все закрутилося. Тут немає газу, то ми встановили електричний котел для обігріву. Відкрили рахунок, люди надсилали кошти, хтось привозив побутову техніку, кераміку. Ми поміняли унітази, встановили рукомийники, змішувачі і душові кабінки. Хтось привіз шторки у душові. Організували 3 пральні машинки і на першому поверсі облаштували пральню. На кожному поверсі з’явилися холодильники. Ті перші дні були божевільними, ми тут днювали і ночували, телефон не змовкав ні на хвилину. Телефонували навіть люди, з якими були раніше якісь натягнуті стосунки, і теж приєднувалися до роботи, намагалися допомогти, бо все інше стало якимось другорядним і дріб’язковим. Потім хтось зателефонував із гуманітарного центру «Дельфін», до нас приїхало 20 волонтерів і допомогли прибрати всі кімнати. Другий, третій і четвертий поверхи ми зробили житловими, перший – технічним.
Притулок отримав адресну допомогу від Програми розвитку Організації Об’єднаних Націй (ПРООН) за кошти, надані Європейським Союзом. Зокрема, закупили необхідні речі для людей, які знайшли тут прихисток: ліжка, матраци, техніку для кухні тощо. Закупили меблі та обладнання в межах Програми ООН із відновлення та розбудови миру.
Наталя Адамчук:
По матраци ми звернулися до ужгородських волонтерів. Ковдри і подушки укомплектовували поступово. Перших людей заселили 26 лютого. Це сталося дуже швидко. Нам зателефонувала Лариса Ковач, волонтерка із залізничного вокзалу. Вона сказала: «У мене тут Денис і Аня. Їх кілька разів виселили з квартир на Закарпатті і вони хочуть повертатися назад у Дніпро. Можете їх взяти?» І ми прийняли. Через тиждень у нашому прихистку вже жило 120 людей.
Олена, скрипалька, м. Васильків
Я музикантка, працюю в Київському державному симфонічному оркестрі. Живемо з сім’єю під Васильковом, це передмістя Києва. Рано-вранці 24 лютого чоловік прокинувся і каже: «Лєна, війна!». Бомбили військовий аеродром. Гуділи літаки, було чутно вибухи, ми побачили в небі вогняну заграву. Аеродром знаходиться у трьох кілометрах від нас. Життя змінилося вмить. У нас приватний будинок і ми практично почали жити у підвалі. Потім до нас перебралися куми з дітьми. Протягом доби повітряну тривогу оголошували 8 разів. Коли в нашій ОТГ впала крилата ракета, розбомбивши 8 будинків і вбивши шістьох людей (двох дітей і 4-х дорослих), я вирішила, що треба тікати. Сюди нас привіз чоловік, а сам повернувся. Він військовий. У його колег родини вже раніше евакуювалися до Ужгорода. То вони нам дали контакт дівчат із цього притулку і таким чином ми тут живемо із 6 березня.
Дівчина від пережитого стресу перестала розмовляти.
Тетяна Черешня:
Історії людей, які у нас поселялися, вводили у ступор. Ми слухали їх і періодично вибігали в іншу кімнату, коли душили сльози й емоції було не сила стримувати. Потім якось брали себе в руки і знову виходили до людей, щоб їх підтримати. Коли нам телефонували волонтери і питали, чи потрібна психологічна допомога нашим переселенцям, ми напівжартома відповідали, що, напевно, вона найперше потрібна нам самим. Це дійсно було дуже важко емоційно і фізично. Наша подруга-психолог приходить і працює на волонтерських засадах. Одній сім’ї особливо знадобилася її терапія. Приїхали з Василькова мама з 16-річною донькою. Дівчина від пережитого стресу перестала розмовляти. Поступово вона заспокоювалася, зараз почувається краще і говорить.
Я перебувала у якомусь заціпенінні весь час, але коли на ужгородському вокзалі до мене підійшли волонтери і співчутливо запитали, чим можуть допомогти, чи ми голодні, зі мною трапилася істерика.
Ірина, власниця хлібокомбінатів. м. Первомайськ
Наша історія митарств тягнеться з 2014 року. Ми родом з Луганщини. Разом із чоловіком мали хлібзаводи у Лисичанську, Попасній, Сєверодонецьку. Тоді у нас забрали все – заводи, муку, машини, які розвозили хліб. Знайомі попередили, що нам треба тікати. Разом з двома дітьми ми переїхали спочатку до партнерів у Ростовську область, але зрозуміли, що не зможемо там жити, і подалися до Києва. Відносно недавно почали обживатися, 2 роки тому купили квартиру, відчули себе нарешті вдома. І знову війна. У підвали побігали 4 дні і вирішили рятуватися. Великою компанією з 13 людей і собакою стрибнули в перший же потяг. Перед очима весь час стоїть, як в Інтерсіті не зачинялися двері. На вокзалі стояла страшна тиснява, військові навіть стріляли в повітря, щоб заспокоїти людей. У Хмельницькому прийняли рішення, що їдемо на Закарпаття. Я перебувала у якомусь заціпенінні весь час, але коли на ужгородському вокзалі до мене підійшли волонтери і співчутливо запитали, чим можуть допомогти, чи ми голодні, зі мною трапилася істерика. Перше, що я попросила, – напоїти собаку. Волонтери нас і спрямували до цього прихистку.
Не можу сказати, що ми обжилися, але пристосувалися. Щодня чекаємо звістку, щоб їхати додому. Ситуація така, що за цей час до нас приїхали й інші родичі. Вчора дізналися, що у сина згоріла квартира. Далекоглядні плани не будуємо, живемо одним днем. Поки остаточного рішення, що робити далі, немає. Точно не хочеться їхати закордон, не моє це.
У нашому прихистку я займаюся кухнею. Щодня радимося щодо меню. Стараємося економити, але дбаємо, щоб повноцінно харчувалися діти. Свекруха тут усіх тішить пиріжками, бо добре вміє це робити. Це у нас у крові, уся наша сім’я спеціалізується на хлібові.
Тетяна Адамчук:
Їжу спочатку для наших людей привозила волонтерка Оксана Гульпа з приватного підприємства. Потім дівчата-переселенки побачили приміщення кухні і сказали, що могли б готувати самі. На той час там були тільки столи. Ми написали у фейсбук і попросили, якщо хтось може, привезти плиту. Відгукнулися відразу. Так само потім хто що мав привозив з дому – тарілки, горщики, чашки. Все різне, розкомплектоване, але на це ніхто не зважає. Серед жильців виявилося 2 професійних кухара. Подружжя в Києві мало свій ресторанчик і взялося налагоджувати процес. Інша жінка, власниця хлібзаводів на Луганщині, сказала, що якби піч, могла б робити випічку на нас і частину відвозити на вокзал людям, які туди прибувають. Знайшли духовку. Муку нам привезли з гуманітарної допомоги, дріжджі ми купили самі, ще було багато моркви. Тож вони вдвох із 70-річною свекрухою вперше нагодували тут усіх смачнющими морквяними пиріжками.
Наталя Адамчук:
Ми намагаємося систематизувати все, що отримуємо в якості гуманітарної допомоги. Хоча це робити доволі складно. Наші жильці, які раніше займалися чимось подібним на своїх виробництвах, дуже нам у цьому допомагають. Наприклад, вчора хтось із Австрії передав огірки, помідори, свіжі груші. Ми виділили кімнату з трьома стелажами, все розписали, систематизували. Якось прийшла знайома Тані Черешні, яка колись працювала в санепідстанції, подивилася, а наступного дня зібрала всіх комендантів й провела з ними інструктаж, як що потрібно робити згідно з правилами СЕС.
Тепер ми чітко знаємо, що у нашому шелтері на сніданок іде 20 кілограмових буханок хліба, 3 кг каші з тушонкою або фруктами, 3 кг ковбаси, 3 кг цукру. Це мінімальний сніданок. Тобто таке, що може люди би ще їли, але стараються економити. Харчуємо двічі на день.
Гуманітарної допомоги вже менше надходить і ця тенденція посилюється. Це розуміють люди і вже організували свою касу. Скидаються, хто скільки може, – в середньому 100 грн на тиждень, щоб хоч якийсь мати запас.
Ви тільки уявіть: тут проживає управлінець, який звідси керує міжнародною компанією. Ось так, в Ужгороді, серед матраців, у шльопанцях, з ноутбуком налагодив процес виготовлення під Києвом протитанкових їжаків.
Тетяна Черешня:
Люди весь час підходять із проханням дати їм роботу, навіть діти. Усі хочуть почуватися корисними, особливо чоловіки, тому що жінки займаються кухнею або прибиранням. Поруч із нашим шелтером знаходиться гуманітарний склад, то вони постійно там розвантажують вантажі.
А же поміж жильцями трапляються майстри. Був чоловік, що замінив усі замки, полагодив двері, але ми мусили з ним розлучитися, бо він зловживав алкоголем. Виселили його, у нас із цим строго. Так само після крадіжки було. Розумієте, тут все як у звичайних громадах – хтось працює, хтось лінується, хтось нечесний на руку і його громада карає.
Ми дуже хочемо покращити людям життя. Закупили 22 прості дерев’яні ліжка. Один наш мешканець подивився і каже, що якби столярний цех і матеріали, міг би сам такі зробити. До цього з палет надворі він зробив лавицю, потім поличку в кімнату. Інші підійшли до нього і собі замовили. Він каже, що знайшов би собі серед хлопців помічників і міг би таке робити. Думаємо, як би це організувати.
Загалом – люди у нас дивовижні. Ви тільки уявіть: тут проживає управлінець, який звідси керує міжнародною компанією. Ось так, в Ужгороді, серед матраців, у шльопанцях, з ноутбуком налагодив процес виготовлення під Києвом протитанкових їжаків.
Геннадій, м. Київ, співвласник україно-австрійського підприємства
Ми із сім’єю – переселенці з Луганська. В Києві живемо в орендованій квартирі. Колись я працював на дипломатичній службі, останні 2 роки є співвласником бізнесу в Броварах. Займаємося металообробкою на внутрішній ринок і експорт. Критичною точкою, чому ми переїхали сюди, був психологічний стан дружини. Ми дуже хвилювалися за дітей (15 і 5 років), тож подалися сюди. Моє підприємство частково працює, хоч ми й зупинили експорт. Зосередилися на внутрішніх замовленнях, виконуємо завдання від тероборони Броварів, виготовляємо продукцію з металу, зокрема їжаки й інші засоби оборонних загороджень. Ще наше партнерське підприємство отримало від австрійців матеріал і випускає броньовані плити для бронежилетів. Стараємося допомогти нашій обороні, чим можемо, захистити свої позиції. Мій колектив частково розкомплектований. Багато хто пішов до тероборони. Але ті, хто залишився, працює. До того ж, наші австрійські організації допомагають із гумконвоями, тож треба цей процес контролювати і бути на зв’язку. Свідомо не залишаю Україну, тому що відчуваю, що потрібен тут. Облаштував робоче місце, є мобільний інтернет, працюю.
Тетяна Адамчук:
Зараз у нашому шелтері перебуває 70 дітей. Ми зрозуміли, що їх потрібно чимось зайняти і знайшли волонтерів з Ужгородської школи №3. Щодня з 11 по 13 годину проходять заняття з математики, біології, української і іноземних мов. Діти ліплять, малюють, проводять різні руханки. Іноді професійних педагогів замінюють самі ж переселенці, які виявляють таке бажання.
Небайдужий ужгородець встановив пісочницю у дворі, тож тепер найменші проводять час на свіжому повітрі.
Є у нас і немовлята. Найменшому було кілька місяців. Ми знайшли сімейного лікаря, якого закріпили за нашим шелтером, тож стараємося, щоб малеча була під наглядом.
Анна, мама 8-місячного Артемія. м. Запоріжжя
З рідного міста ми вирішили тікати, коли в Запорізьку АЕС влучила бомба, сталася пожежа. Після цього я не могла ні їсти, ні спати. Стало зрозуміло, що залишатися в місті більше не можна. Нам не було куди їхати. На заході України родичів нема, закордоном теж. Але ми все залишили вдома, максимально зібрали Артемія і всією сім’єю поїхали. Про цей прихисток почули на автовокзалі в Ужгороді. Нас гарно прийняли. Чоловік відразу повернувся додому служити. Я думала, ми тут побудемо кілька днів, але вони перетворилися на кілька тижнів. Сьогодні знову градами обстріляли передмістя Запоріжжя. Ми тримаємося, як можемо. Але от почали лунати сирени в Ужгороді і знову стало страшно. Дуже хочеться, щоб це нарешті закінчилося…
Це неймовірно, як вони, самі знесилені і розгублені, все собі почали організовувати, щоб розвантажити нас. Справжня міні-територіальна громада.
Наталя Адамчук:
Сьогодні у нашому шелтері «Я допоможу» проживає близько 200 людей і тварини. Якось ми налічили 12 собак, зараз менше. Кімнати різні – на 5-6 осіб, але в основному на 15-25. Виїжджає людей дуже мало, тому кімнати звільняються повільно. Багато хто проживає з 26 лютого. Старожили в пріоритеті щодо отримання маленьких кімнат і ми поважаємо їхнє бажання. У нас немає блата, якихось родинних домовленостей – все чесно.
Знаєте, людина до всього пристосовується. Зараз ми вже не такі розгублені, як на початку, та й ужгородці наші неймовірні – всі допомагали. А жильці шелтеру просто фантастичні з огляду на те, що їм довелося пережити.
Це неймовірно, як вони, самі знесилені і розгублені, все собі почали організовувати, щоб розвантажити нас. Справжня міні-територіальна громада.
Ми ж утрьох – дві Таня і Наталя – тепер відповідальні за шелтер і хвилюємося, що буде далі.
Поки що продуктами забезпечені, але лякає те, що ти не знаєш, на який період розраховувати. Скільки все це триватиме. Тому економимо. Точно знаємо, що не кинемо цих людей напризволяще. У нас тут свій фронт, ми намагаємося бути єдиними і впевнені, що всі разом переможемо!
На Закарпатті офіційно зареєстрували 110 тисяч вимушених переселенців, загалом в області перебувають близько 380 тисяч внутрішньо переміщених осіб.
- Шелтер «Я допоможу».
- Номер картки: 5168752013257418
- Телефон: 0505104488.
Лариса Липкань, Varosh
Фото: Оксана Ващук
