Думки

«Клавка»: мотив Попелюшки, любовний трикутник, проблема вибору і «роман про українську літературу»

18 Вересня 2019 303

Роман Марини Гримич «Клавка» став цьогорічним бестселером серед українських видань і саме на цей твір з’явилося найбільше відгуків і рецензій. Напрошується запитання: які складові забезпечують творові успіх серед читачів  («покупців»)? Відомо, що далеко не всі шедеври «високої літератури», розхвалені критиками та літературознавцями, користуються попитом у читачів. Наприклад, мало хто може дочитати до кінця роман Дж. Джойса «Улісс». Навіть товариш письменника «високочолий» інтелектуал К. Юнг чесно зізнавався, що кілька разів починав читати «Уліса», і кілька разів засинав на 37 сторінці… Є багато творів, котрі ми заставляємо себе прочитати, бо це «шедевр». Та, як правильно зазначав один класик ХХ століття: «Нема більшої провини письменника перед читачем, ніж заставити того нудьгувати під час читання  твору».

І, навпаки, часто бестселери не здатні привернути до себе увагу «серйозних» критиків і дослідників-науковців через… попсовість, масовість, низькопробність.

У той же час популярні твори масової літератури читаються легко, з цікавістю, затягують напруженим сюжетом, але після них у читача майже не залишається ніякого ні інтелектуального, ні емоційного «післясмаку»: не будять вони ні гострих переживань, ні глибоких роздумів… Як кажуть, «Что кушал – что радио слушал»… ( Я вже навіть згадувати не хочу такі масові ширпотребні, тобто неякісні твори, читати які читач з виробленим смаком просто не зможе як через «пластмасову мову», так і через психологічно невмотивовані вчинки персонажів, неправдоподібні, надумані характери, штучні нежиттєві ситуації, шаблонне мислення автора, «сопливий» рожевий мелодраматизм тощо)…

На щастя, кожна закономірність має приємні винятки: так,  майже всі романи англійських класиків ІІ половини ХХ століття Джона Фаулза («Колекціонер», «Чародій», «Жінка французького лейтенанта») чи Айріс Мердок («Одноріг», «Чорний принц», «Відтята голова»), як і перший твір Вільяма Голдінга («Володар Мух») стали беззаперечними бестселерами, і мали настільки шалений успіх серед читачів, що літературознавці довго не звертали на них уваги, підозрюючи, що це – зразки масліту і дешевої попси… І названі твори – не єдині такі «вдалі» випадки. Можна згадати і шалену популярність Хемінгуея, і «Майстра і Маргариту» Булгакова, і «Політ над гніздом зозулі» К. Кізі, і «Ім’я троянди» Умберто Еко, і «Парфуми. Історія одного вбивці» Патріка Зюскінда… і багато інших бестселерів дуже високого якісного рівня…

І, хоч, як кажуть, «на вкус и цвет товарищей нет», – беру на себе відповідальність запропонувати твердження, що роман «Клавка», котрий читається легко і цікаво, на одному диханні, у той же час дає усі підстави стверджувати, що перед нами твір, котрий наштовхує на серйозні і глибокі роздуми… Як кажуть, гармонійно поєднує у собі переваги і масової, і «високої» літератур.

Перед нами справді досить незвичний бестселер. З перших сторінок відчуваєш, що читати буде цікаво: автор – талановитий оповідач, мова – легка, розмовна, «жива», сюжетна історія швидко затягує…

Головний персонаж – красива самотня 27-річна дівчина Клавка, котра живе у післявоєнному Києві (1947 – 1948 роки). Сирота (батьки були репресовані у горезвісному 1937-му році, коли дівчині було 16 років), живе у підвальній комуналці, у тісній кімнатці. Працює секретарем Голови Правління спілки радянських українських письменників (тоді ним був Олександр Корнійчук), та на зарплатню секретарки не порозкошуєш – то ж дівчина й підзаробляє – у позаробочий час ходить друкувати «додому» до харизматичної впливової поетеси Єлизавети Петрівни Прохорової, трохи старшої за себе і «зі зв’язками», «фронтовички», у котрій знайшла старшу подругу і порадницю. Клавка скромна, чесна, роботяща, чуйна: піклується про самотніх безпорадних співмешканців по комуналці («одноногий» ветеран війни «дядь Гаврило» та осліпла колишня вчителька гри на піаніно Емма Германівна… Звичайно, така турботлива дівчина зразу викликає до себе співчуття читачівМи відчуваємо, що Клавка заслуговує за чесно і достойно пережиті випробування… щастя, котре до самотньої бідної чесної дівчини, як ми розуміємо, доля має подарувати… у вигляді достойного коханого, котрий і витягне її з мізерного існування у щасливе життя, надягнувши на її ніжку «золотий башмачок» і виправить несправедливість цього жорстокого світу. Тобто автор викликає у нас відомі з дитинства казкові очікування. І вони майже справджуються уже на початку твору:  дівчина, котра ще не знала кохання, раптом зустрічає молодого красеня – офіцера, фронтовика з медалями на грудях, письменника, від котрого у неї вперше в  житті «чьолка встала» (іншими словами, світ поплив перед очима), і котрий у захваті від Клавки. Перед нами проступає відомий «мотив Попелюшки». Аж поки раптом цей мотив не розвіюється в дим іншим стереотипним мотивом: на Клавку звертає увагу високопоставлений партійний чиновник, член ЦК компартії України, котрий є куратором української радянської літератури. То ж перед нами – традиційний мелодраматичний любовний трикутник. І стає Клавка перед непростим вибором: кому із залицяльників віддати перевагу… Від одного «чьолка встає», але є ризики, що цей красень – ненадійний, він усім жінкам потрібен… Від  другого – «не встає», але віє надійністю (він старший, та ще й «больний» – на думку Клавки – бо тримає дієту), а головне – Клавку спокушає те, як ставитимуться до неї ці небожителі – письменники, для яких вона – усього лише «обслуговуючий персонал» – коли дізнаються, що вона… дружина (або хай навіть і коханка – якщо він – одружений) цього всесильного ЦеКіста.  Адже вони тремтять як овечки при одному імені згаданого чиновника…  Проблема вибору, як і любовний трикутник –  потужні двигуни романних сюжетів. І читач уже не може відірватись від книжки. Безперечно, на перший погляд перед нами – типовий мелодраматичний любовний роман, у котрому є всі атрибути популярності: казковий мотив Попелюшки, любовний трикутник, проблема вибору… Я не хочу «спойлити» читачам процес читання, то ж не буду розповідати, як надалі розвивається заявлена сюжетна лінія.


Та сюжет затягує не тільки і не стільки розвитком амурної лінії головного персонажу. Поряд із любовною інтригою читач зацікавлюється подіями, котрі розвиваються у спілці радянських українських письменників. Адже секретар Голови правління у курсі усіх подій та підкилимних ігор творчих людей… А тут якраз у Києві готується другий «розгромний» Пленум українських радянських письменників, від якого усі чекають гострих нападів на творчість певних авторів та нищівної критики «за антирадянщину»… (Перший такий «розгромний» Пленум уже відбувся за рік до описаних подій – у 1946 році, після горезвісних указів Жданова спочатку про журнали «Звєзду» і «Ленінград», а потім – уже в Києві – Постанови ЦК КП(б)У «Про спотворення та помилки у висвітленні історії української літератури в «Нарисі історії української літератури», на якому особливо гостро критикували тодішнього Голову Правління Максима Рильського, якого потім і поміняли на Олександра Корнійчука, а Клавка на якийсь час втратила місце секретарики, хоч досить швидко її знову там відновили). Історія цих очікувань, спроби вгадати, хто саме на цей раз стане жертвами нищівної критики, наскільки серйозною може бути розправа – потужний двигун сюжету. Цікаво також спостерігати, хто з письменників як себе веде на Пленумі (хто стримано критикує побратимів по перу – бо не критикувати взагалі небезпечно, хто – це, мабуть, найсміливіші – не з’являється на Пленум, хто «вислужується» перед партією (щоб отримати більші тиражі, зайві метри житлової площі, премії тощо), хто користається вказівкою зверху, щоб зводити старі особисті рахунки, помститися, ким рухають заздрощі до більш успішних колег… Усе це тримає читача в напрузі не менше, ніж любовна історія. Тим паче що ми зустрічаємо на сторінках роману знаменитих творців: Максим Рильський, Павло Тичина, Андрій Малишко, Юрій Яновський, згадуються Остап Вишня, Наталя Забіла, Ванда Василевська… Тут уже і молоді таланти: Олесь Гончар, Віктор Нєкрасов… Прибувають на Пленум і делегації  з регіонів, у тому числі згадується і наша Закарпатська делегація, і усі чекають, що тодішній голова закарпатської організації Юрій Гойда буде критикувати творчість Федора Потушняка… Звичайно, ці відомі письменники проходять перед очима читача як другорядні персонажі, але декому з них приділено досить багато уваги. На сторінках роману навіть цитуються уривки, а то і цілі поезії Максима Рильського і Андрія Малишка, і у читача зразу виникає бажання ще раз перечитати наших поетів – класиків…  Ми знайомимось з причинами нападок на новий роман Юрія Яновського… Ніби випадково чуємо змовницьку нараду перед Пленумом «молодих» талантів» (Олесь Гончар та його ровесники, вчорашні армійці), котрі збираються скористатися ситуацією і так «критикувати» старших митців-класиків, щоб «скинути метрів з п’єдесталу» і помститися за усю їх зверхність… Ми читаємо навіть уривки з виступів письменників на тому горезвісному Пленумі Тут документальні уривки промов дуже вдало вплетені в канву художнього тексту. Усе це надзвичайно цікаво. Відомі нам ще зі шкільної парти класики української літератури постають на сторінках роману живими людьми, з усіма їх сильними сторонами і слабкостями. І одна з найважливіших заслуг авторки роману в тому, що вона розбиває стереотипи сприйняття класиків. Як стереотипи «радянські», котрі малювали нам не живих людей, а забронзовілі бюсти метрів, котрі талановитим пером «оспівували поступ радянської дійсності». Так і стереотипи пострадянські, котрі зображують нам українських радянських письменників, особливо тих, котрі так чи інакше постраждали від радянської влади, такими собі відкритими чи прихованими борцями проти комунізму, за українську незалежність. Зі сторінок роману Марини Гримич перед нами дуже талановиті поети і прозаїки, котрі у той самий час – живі люди, з усіма їх чеснотами і слабкостями, при чому слабкостей якось більше… Виявляється, майже ніхто з них не те що не виступав прямо проти комуністичної ідеології чи радянської влади, а навіть не був її прихованим ворогом. Вони пропагували цю владу, намагалися їй сподобатись, догодити своїми творами. А отримували удари тільки тому, що не завжди вдало або доречно цю владу пропагували, або не завжди уловлювали або до кінця розуміли усі тонкощі партійних очікувань від радянських художніх творів. Або свого часу «підтримали не ту лінію партії»: Троцького, або Бухаріна тощо… Багато хто постраждав саме через те, що на нього накидувались з критикою або писали доноси побратими по перу. Зрештою, від того критикування один одного за вказівкою зверху, чи від доносів за своєю ініціативою, від тої ницої, сповненої страху поведінки наших «класиків» стає не по собі. Хоч зрозуміло, що не нам їх судити, бо жили вони у таких страшних умовах, у такому вічному страхові, що ті, хто це не пережив, не спробував на своїй шкурі, права не мають їх у чомусь звинувачувати. Не відомо, як повели б себе у тих умовах ми. Та все ж таки враження складається моторошне.

Klavka

У той самий час поряд існувало зовсім інше життя. Зовсім інші люди. Клавка і живе в цих двох світах: з одного боку – освічені, культурні, забезпечені (на фоні післявоєнної загальної бідності) письменники (ми зустрічаємо їх у Спілці, і вдома у Єлизавети Петрівни, котра мешкає у відомому письменницькому будинку РОЛІТ, і в будинках творчості) – з другого – співмешканці дівчини в підвальних кімнатках вдома: сліпа від старості колишня вчителька музики Емма Германівна (дворянського походження), та інвалід – фронтовик п’яничка «дядь-Гаврило», котрий любить грати на гармоні і співати на ринку з «утюжками» – безногими інвалідами-ветеранами. І випивати з ними, звичайно. Живуть вони в маленьких підвальних кімнатках, і одна з них – дяді Гаврила – настільки вузенька, що нагадує дівчині труну (чи не є ця кімната-труна символом усього тодішнього Радянського Союзу – «ідеологічної труни людської свободі і духовності»). Клавка їх підгодовує, приносячи з письменницьких вечірок недоступні простим людям, хай і невибагливі з погляду нашого часу, «делікатеси»: бутерброди з армійської тушонки, яблука від номенклатурного партійця, або купує на ринку на зекономлені гроші по пиріжку тощо.  І бачимо, як «важко» (в лапках, звичайно) на фоні справді бідного існування простих людей, жили українські радянські письменники з їх жилплощами в елітних будинках, з їх літературними секретарями, яких вони могли собі дозволити оплачувати, з прибиральницями, з дачами або будинками творчості. Дехто навіть має власні авто. І бачимо, які далекі одне від одного ці світи: світ простого народу – і світ письменників, які різні проблеми їх хвилюють, які далекі вони одні від одних.

Є ще один персонаж у творі – якого зазначив у своїй рецензії на роман мій товариш письменник Андрій Любка – післявоєнний Київ… Живий, справжній, гомінкий, улюблений…

Є мова твору – легка, жива, повнокровна, сповнена «суржику», але в міру, мова справжня, так розмовляли кияни у ті часи… І суржик той не відштовхує, не «ріже вухо», а так гармонійно і правдиво передає тогочасну атмосферу і вписується у загальну мовну картину роману…

І, нарешті, є фінальна сцена, надзвичайно сильна, котра геть змінює акценти у романі… Вночі «дядь Гаврило» будить Клавку і вони спішать на запасні колії Київського вокзалу, звідки доносяться крики, прокльони, стогін… Це солдати і міліціонери вантажать у «теплушки» тих самих «утюжків» – безногих, а часто і безруких інвалідів війни, звезених сюди за наказом «начальства» з усього Києва, щоб очистити місто від жебраків – інвалідів. Дядь Гаврило хоче допомогти їм, якось врятувати… Кричить на солдат, щоб відпустили інвалідів: адже це – фронтовики. Ті, що пройшли війну, ішли на смерть. І втратили вони свої ноги і руки, захищаючи рідну землю, свій народ від загарбників-фашистів… «Ви маєте віддавати їм честь, як героям», – кричить він. Та на слова одноногого інваліда-ветерана ніхто не звертає уваги. Бо він – проста людина, частка безликого народу, котрий завжди залишається непочутим. Є тут і група жінок з маленького села поряд. Вони принесли хто молока, хто – кілька картоплин, хто якісь фрукти для нещасних «утюжків». Мовчки, з осудом,  з віддалі спостерігають вони за страшною сценою завантаження інвалідів у вагони-«теплушки», сповнені співчуття до нещасних. Солдати виконують наказ. Вони не можуть зважати на виття і скарги інвалідів. А в кінці з’являється високий чин і, щоб прискорити довгий процес (скоро день, і кияни не мають побачити операцію), – починає безжалісно кидати безпомічні тіла у вагони, ніби насолоджуючись болем калік. І солдати і міліціонери раптом ніби заражаються від нього цією безжальністю і теж починають весело кидати інвалідів, як речі. Ніби це їм приносить задоволення…

Лежить і плаче від безсилля дядя Гаврило.

Мовчазним докором  стоять поряд сільські жінки…


Потім одна з них затягує пісню і усі жінки підхоплюють мотив… Із жахом дивиться на все це Клавка… І звучить у її вухах простонародна, повна недоліків з точки зору високої поезії популярна народна міська пісня-романс:

Этот случай совсем был недавно

В сорок третьому, злою зимой.

Капитан после жаркого боя

Пише письма жене молодой:

 

Дорогая жена, я – калика.


Нету правой руки, нету ног.

Но отчизне служил я немало

И покой для тебя я сберег!

 

От жоны я письмо получаю.

З нею прожив всього десять лет.

А в письме вона так отвичае,


Шо «не нужен, калека, ты мне»!

 

Мне всего лишь тридцатый годочок,

Я не против гулять – танцевать,

А ко мне ты вернешься каликой,

Только будешь на койци лежать…

 


А внизу ковылюшки другие –

Бачу почерк совсем вже не той.

Это почерк любимой дочурки

И зовет она папу домой.

 

Папа, папа, не слушай ты маму!

Приезжай поскорее домой!


Нашей встречи я так буду рада,

Буду знать, что ты, папа, живой!

 

Я в колясци катать тебя буду

И цвиты для тебе собирать.

Твоий встречи я так буду рада

И по-прежнему всьо вспоминать!


Рядки з цієї пісні читач уже зустрічав на сторінках роману багато разів. Це – улюблена пісня дядь-Гаврила. Це вказує на важливість цієї пісні для всієї композиції твору. І в цій народній пісні – такій недолугій, такій мелодраматичній, такій «попсовій» є те, чого нема у високій, відшліфованій, геніальній тогочасній радянській українській поезії і літературі взагалі – є біль народу, є страждання,  є правда життя… Є справжність… Адже образ фронтовика-інваліда, непотрібного більше своїй молодій дружині – це образ простого радянського народу, героїзм і працю котрого комуністична влада використовувала, і котрим нехтувала, коли народ був не потрібен. До страждань народу нема насправді діла ні партії, ні чиновникам, ні інтелігенції, ні радянським українським письменникам. (Українські письменники писали про біль і страждання народу, але це були не радянські українські письменники, а українські письменники в еміграції. А радянські українські правдолюбці, захисники народу  з’являться трохи пізніше – в роки «відлиги» – маю на увазі Василя Стуса та його сучасників-дисидентів). Пісня проста, не дуже талановито написана, простонародна, масова, попсова… Дешева… Але сповнена гіркої правди життя. Передає біль народу, його страждання. Тогочасні радянські письменники про біди і страждання простого народу не писали. Вони не чули його, народ. Вони переживали за себе. Боялися критики партії. Намагалися їй догодити. Думали про свою славу, про «мистецьке безсмертя». Про жилплощу… про гонорари… про статус…

Остання страшна сцена «дає читачеві ляпаса» – якщо сказати словами Чехова. Це не сцена – це – потрясіння. І саме вона розставляє головні акценти твору. І наштовхує на невтішні роздуми про таку велику прірву між тодішнім простим українським (та і не тільки українським) народом, і тими, хто був наділений талантом, хто мав бути «голосом» цього народу, виразником його сподівань, надій, болю, страждань. Мав бути. Але, на жаль, майже не був.

Михайло Рошко, спеціально для Varosh

*** Цей матеріал опубліковано, як авторська колонка, відтак редакція Varosh може не розділяти погляди та думки, які автор висловив у даній публікації.


Фото: chytomo.com

23 #
# клавка # Марина Гримич