Думки

Голодомор 32-го і геноцид 22-го. Паралелі в колонці історика Антона Бондарєва

26 Листопада 2022 414

Сьогодні, у 4-ту суботу листопада, о 16:00 як в Україні, так і в багатьох країнах світу будуть вшановувати хвилиною мовчання усіх загиблих під час геноциду українського народу та встановлювати свічки пам’яті. Але свічка цього року буде не така, як раніше. Бо так сталося, що багато нащадків тих родин, які постраждали від Великого Голоду 1932-1933 років, опинилися наразі на Заході України. І натомість чимало українців з західних областей саме зараз захищають нашу державу, знаходячись у селах, які постраждали від того жахливого геноциду.

На превеликий жаль, під час цієї війни багато моїх земляків, які виїхали з Харкова, та й я і особисто, могли почути чи прочитати «це вас бомблять росіяни за ваш руській мір».  Але уся проблема в тому, що Слобожанщина стала російськомовною якраз завдяки Голоду 1932-1933 років.
Бо, за офіційними даними перепису 1897 року, за яким національність вказувалася за мовою спілкування, у тодішній Харківській Губернії  українців було 80,62%.

перепис населення слобожанщина

Бо саме Харківщина належить до тих регіонів, які найбільше постраждали від Голодомору 1932—1933 років. За даними дослідників, на Слобожанщині загинуло близько 800 тисяч людей.
Тож зовсім не дивно, що саме у місті Харкові в Молодіжному парку ще 4 жовтня далекого 1989 року було  встановлено перший в Україні хрест у пам’ять про Жертв Голодомору.

Ніколи не забуду, як багато років тому, у того самого хреста під час акції «Запали Свічку пам’яті» отець Віктор Маринчак сказав, що він на все своє життя запам’ятав подану йому колись записку на Службу Божу з текстом «Молитва за рабу Божу Гарпину та усіх діточок, яких вона у 30-х роках з’їла».

А ще ніколи не забуду, як потім, повертаючись додому, я бачив у вікнах безлічі будинків центральних вулиць ту саму палаючу «Свічку Пам’яті». Хоча це зовсім і не дивно. Бо для слобожан та багатьох мешканців Сходу України «Свічка Пам’яті» ‒ це не просто красива назва чи символ скорботи за загиблими українцями. Це є свічка нашої справжньої  пам’яті про своїх родичів, які постраждали під час того геноциду. Адже Голодомор 1932-1933 років торкнувся тоді безлічі родин і залишив свій жахливий слід та рани на багато поколінь. Тож кожного року, запалюючи ту саму «Свічку Пам’яті», я загадую передусім усіх своїх пращурів по гілці батька та матері, які загинули чи вижили тоді. Та й і як їх не згадувати, якщо мої бабусі та дідусі, які були у той час дітьми, виховали своїх нащадків на спогадах про Голодомор ?!

Перший в Україні пам'ятник жертвам Голодомору

Перший в Україні пам’ятник жертвам Голодомору

Наразі є ті, для кого день пам’яті кожну 4 суботу листопада є чимось далеким. Бо і справді з 1933 року часу пройшло чимало. Але Голодомор насправді дуже близько. Адже якщо звернути увагу, відстань іноді може дорівнювати лише усього одне покоління. Тобто, моя бабуся, яка була малою, є постраждалою від Голоду, мої батьки ‒ діти постраждалих, а я онук….

Спогади ж рідних про Голод, у яких було в прямому сенсі виховано декілька поколінь українців, це взагалі окрема та болісна тема з купою наслідків . Бо вони є по факту  справжню родинною травмою, яка мала вплив не тільки на буденне життя моїх рідних, але й на моє теж.

Оскільки багато моїх родичів у 1932-1933 голодували то, наприклад, не дай Боже було у дитинстві змахнути після їжі крихти хліба на підлогу чи викути їх у вікно. Навпаки, які б статки в родині не були, усе життя рідні змітали докупи ті крихти, а потім їли. А коли декілька років тому вмерла мати мого батька, і ми приїхали потім у її помешкання, щоб навести там лад, то знайшли по всій квартирі купу їжі, схованої у банках чи невеликих мішечках. І такі от схрони/запаси їжі і по сей день прийнято робити у багатьох слобожанських родинах, які б заможні вони не були.

За іронією долі, ця родинна травма (тобто звичка робити постійно великі запаси їжі), отримана завдяки Голодомору, врятувала чимало людей у тому ж Харкові під час повномасштабної війни. Адже наприкінці лютого чи у березні, коли ціни на харчі стрімко зросли, а внаслідок постійних обстрілів не усі магазини працювали ‒ та й вийти у них не завжди була можливість ‒ саме ці так звані «голодоморні запаси» дали змогу протриматися, у тому числі, і мені декілька жахливих тижнів.

підвал харків

Підвал, у якому ми з мамою переховувались кілька тижнів на початку повномасштабного вторгнення

Хоча, звісно, в кожної родини особистих спогадів та травм дуже багато, вони ні на що не схожі і писати про них можна дуже довго. Особисто ж на мене великий вплив мала наступна історія, яку постійно розповідали родичі. І саме завдяки тій історії я назавжди знайшов особисто для себе відповідь на питання, чим відрізняються українці від росіян.

Одне з наших родових сіл під час Голодомору дуже постраждало. І після геноциду порожніх хат там було десь 70% . Ті з українців, які вижили, обходили ті пусті будинки, в яких вмирали люди, стороною, і нічого з речей не брали. Але з часом радянська влада почала заселяти то село переселенцями, як-то кажуть, з «ісконно русскіх» районів. По своєму приїзду нові володарі з Брянську, Самари, Вологди, у будинках, в які їх заселили, спокійно знаючи все, що сталося, стали використовувати не тільки майно, що залишилося від померлих господарів, а навіть й посуд, який стояв на столі і з якого, можливо, у деяких випадках їли людей.

 

село архів слобожанщина

Наше фамільне село, фото з родинного архіву

Ну і наостанок, пишучи про Голодомор на Слобожанщині, не можу не процитувати більш ніж красномовні спогади відомого українського громадсько-політичного діяча, публіциста, вченого Івана Васильовича Майстренка, які він зафіксував у книзі «Історія мого покоління. Спогади учасника революційних подій в Україні» .

«…У 1933 році студенти Харківського інституту журналістики були мобілізовані провести жнива й обмолот в селі Козача Лопань 50 км. від Харкова. Я був керівником цієї студентської групи. Населення цього села значною мірою вимерло від голоду і тому мобілізували студентів. Якось, переходячи через село, я побачив хату з вийнятими вікнами й відчиненими дверима. Люди сказали мені, що кілька днів тому туди зайшла жінка і вже не вийшла. Я пішов до хати. У порожніх кімнатах я не знайшов нікого. У світлиці стояв під іконами довгий стіл, накритий скатіркою, і попід стінами тяглися довгі лави. Я подивився під стіл і побачив під лавою головою до ікон жінку. Вона лежала так, як лежать покійники ‒ зі складеними на грудях руками. Я взяв її за ногу і дивно ‒ в моїх досить слабих руках вона піднялася легка, як суха скіпка. Мені здалося, що їй було років тридцять п’ять. І я мовчки дав собі обіцянку: жити, щоб знищити те зло, яке задушило голодом її й мільйони таких, як вона, невинних і бідних працівників. За рік я був у Середній Азії і коло фортеці Кушка (Серхетабат), хотів перейти афганський кордон. Та не вдалося. Це була доба великих містерій. Я не знаходив собі місця: мріяв про динаміт, щоб зірвати на Театральній площі в Харкові пам’ятник Пушкінові. Чому Пушкінові? Бо він писав: «А где ж Мазепа? Где злодей?!» А я знав, що коли б переміг Мазепа, не було б голоду 1933 року…»

З тих часів, коли він писав ті рядки, пройшло трохи менше 100 років. Саме зараз росія і росіяни вкотре влаштовують геноцид українського народу. Але, на відміну від інших, цей геноцид буде їхньою останньою спробою знищити нашу націю, мову та культуру. Бо завдяки у тому числі і тим, хто вижив у 1932-1933 роках, українці цього року не тільки скажуть традиційні важливі слова  «Ніколи більше», а й докладуть максимум зусиль…

Рис.005 (1)

Родинне фото, архів

Фото родини зроблено здаєтся до Голоду (1)

Родинне фото, архів

І мабуть це все, що я можу сказати у цей день, запалюючи зараз свою родинну свічку пам’яті. І дуже б хотілося, коли хтось знову забажає сказати чи написати про те, що Слобожанщину нищать за начебто «руській мір», була згадана та страшна ціна, яка була сплачена тоді і сплачуться зараз.

Антон Бондарєв для Varosh

** Цей матеріал опубліковано як авторську колонку, відтак редакція Varosh може не розділяти погляди та думки, які автор висловив у цій публікації.

0 #
# геноцид # голодомор