Як ви собі уявляєте власника гірського туристичного комплексу: з колибою, чанами та готелем? Ошатним, діловим, з дорогими девайсами та бізнес-лексиконом? Цілу годину, поки я їхала з Ужгорода до Лумшор, саме так малювала собі портрет Михайла Ворожильника. Гаразд, після того, як почула прізвище героя, ще думала про образ гірського мольфара і місце оповите легендами. Але світ сповнений непередбачуваного. На стоянці комплексу, ми зателефонували Михайлу і стали чекати його. Направду, ми не впізнали власника бізнесу у чоловіку, який приїхав на снігоприбиральній машині, але впізнали його по очах, які дивилися з любов’ю на це місце.
— Я у День туризму народився і все життя у туризмі пропрацював, — каже Михайло Ворожильник. — Був інструктором-методистом і екскурсоводом на турбазі „Світанок“. У 1988 році перейшов на роботу барменом на турбазу „Полонина“. Потім — розпад Радянського Союзу, туристів було мало і я взяв стару колибу в оренду з правом викупу. ЇЇ розбив і побудував нову колибу, яку запустив у 2001 році. Вже через рік я зробив перший чан в Україні: два метри у діаметрі, його відлили за моїм проєктом. А вже за цим пішло виробництво чанів: по Україні, в закордон, дуже багато чанів відлито за цей період. Так все закрутилося і розбудувалося.
Саме цей абзац потенційно міг стати об’ємом всього нашого матеріалу. І саме у ці кілька речень Михайло скромно вмістив понад 30 років свого життя. Більшу частину часу Михайло провів у Лумшорах, бо любить, щоб все було, як треба. А людину, якій міг би на сто відсотків довіряти й делегувати всю роботу поки не знайшов. Михайло справляє враження такого, про яких говорять: «не словом, а ділом». І, якщо діло пана Ворожильника більшості давно знайоме — комплекс «Давір» у Лумшорах один з найпопулярніших, то мало хто знає історію його створення. Тому, ми вирішили розпитати про це більше.
— Я починав з кредиту і позик. Коли будував колибу, думав, що за сезон все зроблю. Але на тому етапі роззичив усі гроші. І залишився із голими кам’яними стінами. А потім мені допоміг друг і я пішов у кредити й так все вирівняв. Суворий закарпатський бізнес (сміється — авт.).
Зараз «Давір» — це:
- Колиба із традиційною закарпатською кухнею. Страви тут готують переважно на мангалі. Тут є: шашлик, ребра, курятина трьох видів, риба трьох видів: форель, скумбрія, стейк лосося; а також: бограч, токан, банош, юшка із білих грибів. Особиста рекомендація пана Михайла — печена картопля такої, каже, нема ніде.
- Також тут розташовані 5 чанів діаметром від 2 до 2,5 метрів. У Михайла першого у Лумшорах, а Лумшори — перші в Україні, де з’явилися чани. Відтоді пан Ворожильник продав вже понад 500 чанів по всій Україні та у закордон. У «Даворі» своя 220 м свердловина для сірководню, тому у чанах лікувальна вода й у кожному чані є свій спуск у річку.
- Тут розміщений перший «альп-готель» Закарпаття. Це 11 номерів: 7 «люксів» та 4 «стандарти». У загальному — 22 ліжко місця. Усі номери облаштовані за дизайнерським підходом. І вид з усіх номерів — на унікальну природу Лумшор.
Михайло каже, у гарну погоду на території комплексу можна провести цілий день, розташувавшись в альтанці. Тут є де гуляти, на що дивитися і чим поживно і смачно підкріпитися.
— Я завжди наголошую команді: у нас не клієнти, у нас — гості! — каже чоловік. — І наше завдання: завжди робити так, щоб гості йшли посміхаючись і, щоб їм хотілося повернутись. А з іншого боку — у нас дивовижні гості. Помітив, що до нас практично не приходять люди, які б шукали щось погане, мінуси — вони насолоджуються тим, що є. Це самодостатні, класні люди. Чому я так вважаю? А тому, що приїхати до нас — це дороге задоволення: потрібно заплатити за бензин, за чани, за їжу, але людям подобається, значить, ми працюємо у правильному напрямку. Гостям затишно, комфортно і смачно — це ті пункти, які ми стараємося задовольняти завжди.
До нас їздять чудові люди з України та й не тільки України: різні зірки, політики, чиновники. Але ми про них ніколи нікому не розказуємо. І вам я не розкажу! (сміється, — Авт.) Все, що відбувається у „Давірі“, залишається у „Давірі“, — каже Михайло.
А ще, Михайло називає цей комплекс своїм життям. І ніякого пафосу у цих словах немає. Чоловік тут майже щодня і виконує не тільки контролюючу функцію, а й безпосередньо власними руками працює. Бо так, як зробить сам, каже, ніхто не зробить.
— Стараюся дивитися на все критично і чесно. Мене страшенно нервує, якщо десь щось не так. Тому я практично постійно тут. Намагаюся все робити так, щоб все було красиво і затишно. І я бачу результати, на щастя, не дарма стільки праці вкладено.
Колись думав: зроблю колибу і досить. Але має бути розвиток, не можна зробити, а потім сісти, склавши руки. Потрібно міняти, розбудовувати й розширювати. Це закономірно.
Коли ми будували готель, на якомусь етапі я сказав виконробу: „Слухай, Петя, ми не економимо робимо, як треба!“. Багато хто не помічає цих дрібниць і нюансів, але я помічаю. Я такий, що дуже нервую за все, переживаю. Ця справа — моє дітище!
Зараз у комплексі «Давір» позмінно працює близько 18 осіб. Михайло каже: збирає команду нечасто. Шукають до кожного індивідуальний підхід, адже тут є працівники, яким 60 років, а є 16-річні. Персонал може харчуватися і вільно користуватися чанами.
— Я багато працюю тут. За таку роботу, як я роблю, я б заплатив 50 тис грн легко. Але нелегко знайти відповідальну людину, яка б не ставилася до цієї справи, як до роботи, а дійсно любила і переймалася всім, що тут відбувається. Тому, відповідаю за все я, а родина мені допомагає, — каже Михайло.
У «Давірі» слідкують за екологією та дотримуються санітарних норм. На території справді дуже чисто, а команда стабільно виходить прибирати навколо.
— Ми тільки будували готель, лише перший поверх був, а вже стояли очисні. Це недешево, на той час це коштувало десь 15 тис. євро. Це єдині робочі очисні на всі Лумшори. Крім того, у нас „пунктик“ на порядку, ви тут не побачите ні папірець, ні пляшку у річці. Ми бережемо природу, яка дає нам такі блага.
Також ми переймаємося здоров’ям наших гостей, тому після кожного клієнта, який відпочив у чані, ми в обов’язковому порядку міняємо воду. Сірководень не передає бактерії, там вони не можуть завестися, проте, правила — є правила. Ця вода дуже корисна для рухового апарату, для шкіри. До нас багато людей ходять, яким це допомогло зміцнити здоров’я. У нас є постійні клієнти, які по два рази на тиждень приїжджають, є такі, які щотижня у нас. Це вже роками. З цими людьми ми вже друзі. Люди люблять нас і довіряють. Ми не можемо підвести, — розповідає пан Михайло.
Не боїться Михайло Ворожильник говорити і про проблеми, ділиться: перший рік, як запустився готель, все складно було. Люди ще не знали, «сарафанне радіо» не працювало. Проте, вже невдовзі все змінилося і на моє прохання пригадати найкращий свій день, Михайло згадує, як люди відсвяткувавши у «Давірі» Новий рік, одразу ж оплатили наступний рік.
— Мені найприємніше, коли люди повертаються. Байкерський клуб з Польщі у нас святкували Новий рік і зателефонували другого січня і замовили святкування наступного року. Я балдію, коли люди із задоволенням витрачають гроші, у мене мурахи йдуть, коли я про це розповідаю. Наші вже постійні друзі просто не приходять з пустими руками, завжди з якимось подарунками. І ніхто не каже, що їде у Лумшори, всі кажуть, що їдуть до Ворожильника, — ділиться Михайло.
ПРО ПЛАНИ
— Планів багато: хочу зробити винний погріб у скалі, ще один готель невеликий, ферму невелику, розвивати Полонину Руну у плані туризму, бо Полонина — це не Лумшори, там зовсім по-іншому дихається, інший клімат і атмосфера. На те місце у мене амбітні й сміливі плани. Але про це пізніше.
ПРО ВІДПОЧИНОК
— Я не відпочиваю. Я можу відпочити, якщо я кудись поїду, там можу спати по кілька діб. Там від мене нічого не залежить. Тут я не відпочиваю і не сплю зовсім. Енергію беру від природи. Кожен ранок йду у гірську річку, не залежно: −10, −15 градусів на дворі — це наша з дружиною «обязаловка». Там моя сила. Я поки витерся, мені знову туди хочеться. Людський організм зазвичай працює тільки на 50%, тому ти освіжаєшся і заряджаєшся на цілий день.
ПРО ЖИТТЯ НА ЗАКАРПАТТІ
— На Закарпатті прекрасно жити: у нас все є. Той, хто хоче добре жити — має для того все! Наші предки, якби прокинулися, тут же б померли від заздрощів, як ми добре живемо. Коли в селі стільки було техніки? Хто тепер обробляє землю вручну. Але всі жаліються, що так складно! Ми маємо природні ресурси, техніку, розум, але не маємо, часто, просто бажання.
Партнерська публікація
Олеся Смирнова, Varosh
Фото: Карл Смутко
На правах реклами
