Нещодавно ми показали світлини ужгородської сакури від фотографа з Китаю Юнчена Ї. А власне в цьому матеріалі розповімо про автора знімків. Юнчен наразі перебуває в Ужгороді разом із дружиною Іриною. Він не говорить англійською, тому розпитали про нього в Ірини. Зацікавило, як він тут опинився, чим займається і які подальші плани. А виявилося, що його дружина з Ужгорода, тож пара гостювала тут, проте вірус наразі не відпускає повернутися до Китаю або ж податися до інших країн. Планувалося, що стаття буде радше про фотографію, а під час інтерв’ю виникла й інша ідея – текст буде про стосунки, інтернаціональний шлюб, який має свої виклики – мовленнєві, ментальні, культурні, побутові. А також ми розпитали в Ірини про життя у Китаї, її сприйняття країни, традицій і цінностей Сходу, а в Юнчена – про враження від Ужгорода.
Від знайомства до одруження
Юнчен Ї мешкає в місті Ченду, провінції Сичуань, а Ірина до заміжжя залишалася в Ужгороді. Познайомилися у 2015 році, спілкувалися в інтернеті з допомогою програм-перекладачів. Від знайомства до одруження промайнуло трохи більше року, протягом цього періоду Юнчен кілька разів приїздив в Україну на короткий термін. Шлюб уклали в Ужгороді наприкінці 2016-го.
«Всі важливі для нас рішення ми ухвалили, можна сказати, онлайн», – мовить Ірина.
Вона каже, що в обох не було страху щодо одруження, навпаки – все відбувалося гармонійно. Юнчен з Іриною мають життєвий досвід, бо ж їм не по 20 і не по 30, між ними 11 років різниці, їхній спільний шлях розпочався у свідомому віці.
«Від самого початку стосунків було дуже хороше взаєморозуміння, притому що тоді ми ще спілкувалися через онлайн-перекладач».
Після РАЦСу Юнчен вирушив на батьківщину, а Ірина кілька місяців оформляла документи, тож виїхала у березні 2017-го. За ці роки пара об’їздила Китай, а також Європу – Угорщину, Чехію, Словаччину, Польщу, Австрію, Італію, Хорватію, Словенію, Литву, Латвію… Юнчен мандрує більшу частину життя, він направду побачив світ – Францію, Австралію, Нову Зеландію, Непал, Таїланд, Японію, Лаос, В’єтнам, Малайзію, Бутан, Камбоджу, Замбію, Танзанію, Ботсвану, Кенію, ПАР, Білорусь, Росію…
Щороку він має безліч робочих поїздок, пов’язаних із туризмом та фотографією, трапляється, що подружжя не бачиться і по два місяці. Повсякчас Юнчен набирає групи, подорожує з ними, навчає тонкощам фотографії. Його улюблений напрямок у фотомистецтві – пейзажі, урбанізм, історичні пам’ятки, а також життя людей. Свої знімки він не надає медіа чи фотостокам, а публікує у соцмережах – у фейсбуці та китайському WeChat.
Своя мова – як у багатьох інтернаціональних пар
А тепер повернімося до зародження шлюбу Юнчена та Ірини. Після переїзду вона одразу почала вивчати китайську і постійно опановує її, заняття щоденно забирають чимало часу, в Китаї Ірина переважно займалася самостійно та з репетитором. Репетитор – це, власне, подруга-китаянка, яка саме в той період вивчала російську, тож дівчата допомагали одна одній. До речі, ще в Україні Ірина мала онлайн-уроки з українкою. Нині вона легко спілкується з чоловіком і бесідує на побутові теми з родичами, знайомими, в буденних ситуаціях у Китаї. Цікаво, що Юнчен також подеколи студіює українську, але через тривалі поїздки йому бракує системності знань.
«У нас є “своя мова” – як у багатьох інтернаціональних пар».
На запитання, що найбільше вразило в Китаї після Ужгорода, Ірина зітхає, що йдеться про цілковито інший світ. Багатомільйонне місто Ченду є далеко не найбільшим і найрозвиненішим у країні, проте шокує потужно.
«Все будується, розвивається просто миттєво. Звісно, там все інакше: менталітет, поведінка, гастрономічні вподобання. Мені знадобився рік для адаптації. Спочатку було дуже важко, а потім я збагнула, що це все треба просто прийняти, я свідомо перейняла багато хороших китайських ідей».
Якщо говорити про рутинні речі, то в побуті все було по-новому: від розеток, великих ножів і відсутності ложок до маленьких плит з двома конфорками і без духовки. Звісно, Юнчен подарував дружині духовку. На кухні пара розділила обов’язки, одні страви готує господар, інші – господиня, удвох формують меню близьке до китайських традицій. У плані їжі Китай теж став сюрпризом, ось, до прикладу, там протягом року споживають вкрай багато зелені. Або ж прийнято їсти винятково страви свіжого приготування, там не варять борщ на кілька днів, а переважно – зварив і з’їв. Навіть у закладах харчування кухня нерідко є відкритою і на твоїх очах готують свіжі страви. Цікаво, що сичуанська кухня є доволі гострою, однак рис варять без солі. Також важлива чітка система триразового харчування. До речі, про хліб, він у них на кшталт наших кнедликів, тому Юнчен тішиться закарпатській традиції кнедликів.
Тепла вода від усіх хвороб
З нових звичок – Ірина почала пити саме теплу воду – у них це універсальні ліки від усіх недуг. Вважається, що не надто корисно вживати холодну воду, тому на вулиці дуже часто зустрічаєш місцевих з термокухликами з теплою водою або чаєм. Повсюди можна безкоштовно набрати води, а особливо – в кафе, аеропортах, на вокзалах. А що направду негативне – це куріння повсюди, китайці-чоловіки курять неймовірно багато, а ось жінку з цигаркою рідко зустрінеш. Зазирнеш до чайної, то заклад наскрізь оповитий димом.
Різний менталітет – це на все життя
Загалом Ірина відчуває переважно позитивні емоції від Китаю. Вона усвідомлює, що її гарні враження від країни – це передовсім старання Юнчена. Водночас жінка не приховує, що зі старту вистачало побутових труднощів, є розуміння, що шлюб є щоденною працею.
«Багато згладжувалося завдяки чоловіку, він дуже допомагав, дбав і немов вгадував, у чому можуть бути мої труднощі, та намагався їх не допускати. Звісно, було самотньо, але ми часто подорожували, а в Юнчена багато друзів-фотографів, так ми всі спілкувалися».
Серед спільних точок дотику – фотографія, Ірина поруч із партнером опановує цю майстерність, має власну камеру, відтак це спільне захоплення, яке об’єднує.
«До прикладу, ми вдвох їздимо на фотосесії, я допомагаю йому з технікою, у побутових питаннях. Інколи поїздки є виснажливими, коли треба вдосвіта виїхати, дощ, сніг, спека, холод, довга піша дорога… Хто займається такою діяльністю, знає, що це дуже великий труд».
Водночас, опісля чотирьох років подружнього життя, Ірина визнає, що різний менталітет – таки назавжди. Проте значна перевага в тому, що в китайській культурі чоловіки є доволі уважними до своїх дружин. Безумовно, у всіх стосунки різні, але чоловікам притаманна уважність і дбайливість до своїх половинок. Важливо, що закритість суспільства формує і сімейні звички, тобто там нема звичаю проявляти емоції через обійми.
«Китайцям дуже дивно, що європейці легко обіймаються, цілуються. І Юнчен пояснив мені, що в них не прийнятно, аби чоловік з дружиною обіймалися на людях. Якщо він візьме мене за руку, то інші одразу звернуть увагу, мовляв, це моветон».
Любов через їжу й довгі родинні посиденьки
У цій країні любов, почуття, родинну приязнь, турботу виявляють через спільну трапезу. Китайці, за словами ужгородки, напрочуд гостинні й полюбляють збиратися за спільним столом, навідуються в гості, але частіше прямують разом до ресторанчиків. Дорослі син, донька не обіймуть маму, бо нема такого звичаю, зате щиро і люб’язно продемонструють шанобливість, подаючи їй розкішну страву. Сімейні цінності вкрай вагомі, тому велика родина проводить разом багато часу, не один вечір, як ми звикли в Україні, а день. У Юнчена велика родина, їх четверо братів і сестер, тож із різних оказій збирається сім’я із тридцяти людей.
«Як виглядає день народження? Всі пообідали, далі йдуть до чайної, п’ють чай, але не з церемонією, як ми це уявляємо. Просто засипають листя у склянки і наливають воду з термоса. У чайній всі грають в Маджонг, карти, дивляться телевізор, відпочивають, спілкуються – і так до вечері. Згодом вечеряють і тільки тоді розходяться, десь о сьомій вечора».
Тобто кожне сімейне свято і навіть зустріч із незначного приводу – це на весь день. Сім’я повсякчас бачиться удома, проте зазвичай у маленьких рестораціях. Річ у тім, що кафе є доступними, навіть дешевими. Рідні рідко гуляють на вулиці, переважно завжди йдуть у чайну, де чаюють, бавляться в настільні ігри, спілкуються – ось для них важливий саме такий ритуал. Тож якщо українські родини зазвичай відзначають різні дати за столом удома чи в кафе вечірньої пори, то в Китаї зустрічаються чи не зранку, але неодмінно спільно обідають, розважаються за чаєм і вечеряють.
У приятельських, ділових взаєминах також є свої тонкощі. Робочі справи вирішуються за доброю вечерею, а вдячність безумовно проявляється гарно накритим столом. Тобто наше “пішли на каву” у них означає запрошення на повноцінну вечерю, а це ще одне свідчення, що Китай культивує їжу.
А ще там є своє розуміння “потужно гуляти”, тобто Юнчена, дивує, що на Закарпатті весілля святкують із шостої вечора й до ранку. У них весілля починають святкувати вранці й до вечора, до восьмої, наприклад. Тобто якщо українці веселяться увечері й до пізньої ночі, то китайці – протягом дня.
З Китаю – до Ужгорода
З китайської буденності пірнемо в ужгородську. Отже, на початку 2020-го Юнчен із Іриною зупинилися в Ужгороді з ідеєю пожити тут певний час. Наразі пара осіла, адже карантин заважає навіть мріяти про подальші виїзди, ніколи так довго не залишалися на одному місці. На запитання про враження Юнчена від Ужгорода, Ірина перекладає, що місто подобається, бо маленьке, європейське, з пейзажами, він безумовно вражений сакурами.
«Йому дуже подобається, що в нас старі дерева сакури, такі великі, розкішні, красиві. Так, його вражає, що у нас саме старі дерева, де ще такі побачиш в Україні, Європі… Тепер сакури багато-де саджають, але де побачиш давні дерева? Він каже, що це зовсім по-іншому – фотографувати японську вишню саме в Ужгороді, а не в Японії. Друзі мого чоловіка теж в захваті після перегляду його світлин, вони вражені, що в Україні, в маленькому місті така неймовірна гарна сакура».
Ужгород побачив свої сакури в інтерпретації фотографа з Китаю, а ще Юнчен створив альбом з крокусами, а під час попередніх поїздок його камера фіксувала нашу осінь. Нині йому напрочуд складно, як митцю, адже фотограф щодня має щось знімати, однак не можна вільно вийти на фотосесію. Ірина мовить, що карантин на заваді творчості, проте йому таки хотілося би зробити знімки Ужгорода дроном.
На запитання, що Юнчену не до вподоби, дружина перекладає, що загальна картина доріг, тротуарів, обшарпаність. На його думку, для розвитку туризму необхідно довести до ладу дороги. У сенсі адаптації, йому бракує спілкування, адже є людиною вкрай комунікабельною, відкритою, позитивною і легко може порозумітися і без знання жодного слова. Проте самоізоляція наразі заважає знайомитися із ужгородцями і навіть спілкуватися із родичами й друзями Ірини. Де згодом опиняться Юнчен з Іриною – наразі не спрогнозувати, адже підозрюють, що карантин – це надовго.
Евеліна Гурницька, Varosh
