Люди

Дикторка Наталія Якушко: одна з мільйонами і наодинці з кожним глядачем

15 Січня 2020 2 618

Одну з перших дикторок Закарпатського обласного телебачення і радіо Наталію Якушко, напевно, знає кожен, у кого був телевізор. Її екранний образ асоціюється з телебаченням не в одного покоління глядачів. Красива статна пані у прямому ефірі розповідала про події в області та створювала авторські програми. Якушко була взірцем елегантності і шарму. Її робота в кадрі – результат відточеної професійності дикторів, помноженої на вроджену харизму і талант. Кожному глядачеві тоді здавалося, що розмовляла ведуча конкретно з ним одним.

Цього року Наталі Павлівні виповнюється 70. Під час інтерв’ю весь час ловиш себе на думці, що цифра у паспорті абсолютно не відповідає справжньому віку цієї жінки. Вона досі надзвичайно вродлива і харизматична. Живе на повну, а енергії – через край, дозволяючи щодня працювати з учнями, займатися спортом, вивчати мови, відвідувати культурні заходи, мати купу інших захоплень – від облаштування дому до здорового харчування. Надзвичайно цікава багатогранна людина з колосальним досвідом, життєвою мудрістю і непростою жіночою долею поза екраном телебачення… 

Закарпатське телебачення без вас неможливо уявити. Ви входили в кожен дім, несли інформацію у найглибші закутки області, були взірцем манер, мови, одягу. Тим не менше, знаю, що в дитинстві ви мріяли про зовсім іншу професію. У який момент доля зіштовхнула вас із дикторством?  

– Дуже чітко пам’ятаю цей день і момент, бо він дійсно виявився доленосним. Я ніколи в житті не думала, що потраплю на телебачення. По-перше, в моєму дитинстві його ще на Закарпатті не було. Перший телепередавач було встановлено в Хусті у 1962 році. Трохи раніше, 1957 року, ввели в експлуатацію Будинок радіо. Тож у ці часи все тільки зароджувалося. Про телебачення я навіть не думала. Відверто кажучи, з дитинства і все своє життя намагаюся боротися зі своїми комплексами – була висока, худа, через це не раз чула у свій бік репліки від однолітків. Я марила книгами, захоплювалася романами і хотіла працювати в бібліотеці. Уявляла, що буду собі там тільки книжки читати. І поїхала підкорювати Ленінград.

З Ужгорода аж у Ленінград?

– Так, я народилася в Ужгороді. Батько родом з Чернігівської області. У їхній сім’ї старший брат був актором, у хаті висів портрет Шевченка. Тато працював зв’язківцем і його направили сюди на роботу. Мама – росіянка з Казахстану. Вдома ми розмовляли російською, закінчила я також Ужгородську школу №4 з російською мовою навчання. Хотіла вступати до Ленінградського інституту на бібліографічний відділ, бо нічого іншого собі не уявляла. Чому Ленінград? Просто була в захопленні від цього міста. Але не вступила. Не вистачило одного конкурсного балу, а там 11 осіб на місце. Приїхала додому дуже засмучена, згодом вступила на заочне відділення РГФ УжДУ і почала працювати в університетській бібліотеці в читальному залі для фізиків та математиків. Там мене побачили і буквально з роботи витягнули на конкурс дикторів. То був грудень 1966-го, в Ужгороді відкривалося телебачення.

Була величезна кількість людей, які бажали працювати на ТБ. Я страшенно хвилювалося, мені 16 років, а навколо всі дорослі. Навіть не уявляла, хто там нагорі, де пульт. Вони обирали обличчя студії і все було дуже серйозно. Аж раптом повідомили, що я пройшла. Батько коли дізнався, страшенно розсердився. Він знав життя за лаштунками театру (старший брат в театрі Садовського працював режисером і актором, сестри співали в Київській опереті, заслужені артисти). Сказав, що спочатку вивчись, а потім будеш думати про телебачення. Тож батько заборонив, і тоді я не пішла.


014

І все ж, телебачення вас знайшло.

– Після моєї відмови, запросили Тамару Галайду. Вона і стала першим диктором. Тамара була місцева, надзвичайно красива. Я щиро тішилася за неї, бо насправді цей конкурс і вся метушня навколо були для мене великим стресом. Я дійсно дуже комплексувала через зовнішність і мені хотілося закритися від усього світу. Тому я була рада, що взяли її. Крім того, мені треба було багато працювати над українською мовою, якою в побуті я майже не користувалася. Я занурилася в навчання. До слова, закінчила з відзнакою англійську філологію, була направлена в аспірантуру на кафедру наукового комунізму. Але якось після 4 курсу я зустрілася з Тамарою Галайдою. Вона дуже зраділа, побачивши мене, і сказала, що її чоловік отримав направлення на роботу у Міжгір’я, що вона мусить з ним їхати, але її не відпускають з роботи, доки не знайдеться заміна. Ще одна тодішній диктор Таня Максимова збиралася у декрет. І Тамара притягнула мене за руку до головного режисера й мене відразу взяли, оскільки фактично конкурс я ще раніше пройшла. І я почала працювати, паралельно закінчуючи навчання, пишучи дипломну і складаючи іспити. Працювала на півставки за всіх, але тепер розумію, що це була чудова можливість для росту і розвитку.

Чи відразу все вдавалося?

– Що ти?! Стрес був страшенний. Перший рік я щодня плакала, казала, що  більше не піду, що не можу, мені тяжко, у мене нічого не виходить. Тоді запису не було, тільки прямі ефіри. Причому ввечері переважно. Ми виходили на Закарпаття, але були спеціальні включення на Київ, Москву, весь Радянський Союз.

Між красивими жінками, які працюють у одній сфері, завжди є певна конкуренція. Чи були конкурентки у вас?

– На початку взагалі нікого з дикторів не було, тож я тільки мріяла, щоб мене хоч хтось підмінив. Нічого такого взагалі не було. Пізніше прийшла до нас на студію одна жінка і заявила, що вона учениця самого Левітана. Її взяли, а мене тимчасово посунули. Але вона виявилася непорядною і не зовсім психічно здоровою. Вона писала на мене якісь доповідні в КДБ, що я вбивця і хабарниця, з нею потім судилося все телебачення і мене повернули на моє місце.

Пригадую, старші колеги на студії розповідали, як ви майже у прямому ефірі годували дітей. Як це виглядало? 


– І сміх, і гріх! Я народила Катю, а мені дали 56 днів відпуски. І все. Щодня телефон дзвонить: «Виходь на роботу, бо нема кому працювати». І я з візочком ішла на роботу. Було якось за 5 хвилин до виходу в ефір на Київ Катя як присмокталася до мене, і я не можу її від грудей відірвати. Потім ще двох народила. Вагітна бігала, не задумуючись про наслідки. Живіт підхопила – і бігом на ефір.

043

Багатьом збоку здавалося, що це така собі гламурна робота…

– Мені так і казали: «15 хв ефіру – ото мені робота! Покрасувалася собі і пішла». Але це професія справді непроста. Пригадую, були програми до Дня працівників сільського господарства. Натруджені роботяги приїжджали до Ужгорода на студію, перебували в закритому приміщенні, нагрітому прожекторами. Задуха неймовірна. Вони хвилюються, нервують перед ефіром і кажуть: «Господи, та ми б нізащо не проміняли свою роботу на вашу!». Звичайно, це стрес. Не завжди добре почуваєшся, а треба йти. Все життя підпорядковане ефірам і ти нічого не можеш змінити.

Наскільки відрізняються вимоги до ведучих тодішніх і нинішніх?

– Мені здається, тоді вимоги були набагато жорсткіші. За помилки могли поштрафувати чи навіть звільнити з роботи. Не дай Бог вимовити неправильно прізвище високопосадовця. Перед ефіром була сувора цензура. Приходили якісь люди, напевно з КДБ, які вичитували кожен текст, дивилися плівки. Був випадок, коли один із моїх колег-дикторів вийшов у ефір напідпитку, а у мене не було його тексту. І його заклинило, він не може слова вимовити. На мене перевели камеру, а я в цей час шепчу помічникам: «Текст…, дайте текст…». Потім мені дали текст, я почала читати, а його звільнили. Режисер цього ефіру отримала догану.

Мабуть найпопулярнішою передачею в області були «Новини Закарпаття». Я навіть досі пам’ятаю вашу інтонацію, тембр, нахил голови. До речі, скажіть зараз першу фразу, з якою ви зверталися до телеглядачів.   

«Добрий вечір! В ефірі – «Новини Закарпаття»!


О, саме такою я вас і пам’ятаю! І ще ваш голос звучав на радіо. Вас неможливо було ні з ким переплутати.

– Так, на радіо пізніше я також працювала. Але головним диктором там була Марта Павленко – чудова, з шикарним тембром. Вона акторський закінчувала і відмінно володіла голосом. Але захворіла, їй треба було допомагати і взяли мене.

У кого з відомих дикторів ви вчилися?  

– Були різні навчання, але чомусь найбільше запам’ятався 1977 рік. Я поїхала до Києва в Інститут удосконалення працівників телебачення і радіомовлення. Там такі були шикарні вчителі… Вони готували дикторів Центрального телебачення і всесоюзного радіо. Ловила кожне слово Сергія Олександровича Богомолова. Він був диктором центрального телебачення. Зоя Олексіївна Салілова – це постановка дихання. Що вона нам тільки не вигадувала. До речі, київська школа дикторів дуже відрізнялася від московської. Я могла порівнювати і потім поєднувала їх у своїй роботі. Наприклад, Москва на диханні все будувала, вони практично не займалися артикуляційною зарядкою, м’язами. Салілова казала: «Уявіть собі, що ви у довгій сукні зі шлейфом. Ви втягуєте повітря через всі органи, легені, бронхи, трахею, ніздрі, верхній головний резонатор – і на виході повітря ви досягнете польоту звучання, це буде хороше об’ємне повноцінне звучання голосу». А київська школа навпаки – робила акцент на артикуляційній зарядці, розробці м’язів, скоромовках, гекзаметрах. Було дуже багато напрацювань у цьому напрямку.

На ці навчання приїжджали диктори з усіх областей і тільки двох випускали в ефір по закінченні. Тож тоді я і Іван із Сімферополя буди удостоєні такої честі.

Щодо кумирів, то я обожнювала Ніну Бодрову, Ігоря Кирилова. Я дивилася всіх, у кожного щось брала і таким чином виробляла власний стиль.

Відкрийте секрет вимови вашого фірмового звуку «ч».


– Ой, це для мене була проблема. Мені було дуже складно, бо в російській мові він м’який, а в українській – твердий. Але треба знайти розумну середину. Потрібно прикладати язик до піднебіння у різні точки і почути отой правильний «ч». В українській мові нема твердих звуків, вона дуже мелодійна. Насправді вимова багатьох звуків відрізняється. Наприклад, «и» – в українській звучить м’яко, плавно, цей звук середньоязиковий. А в російській – задньоязиковий.

А правда, що радянським жінкам-дикторам не можна було демонструвати жіночність, не кажучи вже про сексуальність?

– Звичайно, у мене є навіть зошит, у якому занотовано: «Диктор – это проводник идей партии». І все, яка там сексуальність. Ти повинна транслювати позицію партії і твій образ повинен цьому відповідати: ти розумна, спокійна, у тебе нема ніяких проблем, ніяка ти не сексапільна. Емоції були потрібні, але тут своя специфіка. Телебачення – це камерне мистецтво і там мають бути дуже м’які емоції, не такі, як у театрі. Так само міміка – м’яка, обережна. Звичайно, якщо ти починаєш говорити як робот, то це кінець і це нікому не потрібно. А змусити голос емоційно звучати – потрібно постаратися.

Як на вас реагували люди в місті?

– Різні були ситуації. Коли ввечері йдеш містом, траплялися веселі перехожі, які кричать услід: «О, «Новини Закарпаття» пішли». Але ніхто не чіпав. Я знала, що ніхто нічого поганого не зробить, бо була завжди позитивна реакція.

А якось приходить голова телерадіокомітету Опанасій Приходько і каже, що я повинна поїхати на зустріч з телеглядачами у якесь село. Я дуже не люблю далеку дорогу, мене захитує, але відмовитись було неможливо. Словом, повезли мене. Люди в захваті, багато компліментів, а я жахливо почуваюся. То головний тоді сказав: «Я не знав, що ви така слабенька». Видно, екранний образ дійсно створив уяву про мене як про міцну сталеву жінку.

Чому ви залишили дикторську роботу?


– Усьому свій час. У якийсь момент ти починаєш відчувати, що переростаєш роботу диктора. Хочеться рости, а тут ти досяг стелі. І я перейшла на редакторську роботу. Спочатку простим редактором, потім старшим, далі заввідділом інформації. Потім почала робити жіночі програми. І для мене це найприємніші спомини. Це було дуже цікаво.

Чи вплинула робота телеведучої на те, як ви виглядаєте зараз?

– Якоюсь мірою так, тому що людина себе весь час дисциплінує. Це хороша школа як для зовнішнього вигляду, так і самодисципліни. Ти ніколи не запізнюєшся, мусиш бути вимогливим до себе, виконувати все на відмінно, не помилятися. Щодо образу, то потрібно було знайти себе – такий, який би не дратував людей. Якийсь англійський автор казав, що людина в ефірі не повинна бути надзвичайно красивою, щоб не відволікати увагу, але й не дратувати людей. Повинна мати внутрішнє світло і вміти знайти контакт з телеглядачем. Диктор – один з мільйонами і в той же час наодинці з кожним глядачем. Тоді буде успіх.

Де ви брали одяг, хто вас одягав?

– Ой, це все самотужки. Пізніше з горем наполовину нам вдалося домовилися, що в ательє нам будуть відшивати 1-2 сукні на рік. Але і це дуже виручало, особливо коли були потрібні вишиванки, концертні сукні. А решту все самі. Так що це було складно. Але, в принципі, вже коли знаєш закони телебачення, то і не обов’язково дуже дорого одягатися. Проста блуза правильного кольору і потрібної тканини може на екрані виглядати дуже ефектно.

Коли я вже сама працювала на студії, пригадую, як ви вели «Вітаємо піснею»: на камеру все ідеально, а спинка сукні пришпилена прищіпками, або за паском на талії книга для натяжки спідниці. Багато ще таких секретів було?  

– Чого тільки не було. Наприклад, концерт ведеш взимку. В студії холоднеча – вітер гуляє, папірці колихаються. Спереду ще лампи гріють, а спина – це жах. То ти зробив підводку, сказав фразу і одягаєш шубу, поки пісня звучить. Або у кадрі сидиш, коліна видно, а за кадром трохи нижче чоботи закочені, щоб не мерзнути. Це було жахливо. Я недавно заходила на нинішню студію, подивилася навкруги і подумала: в яких чудових умовах люди працюють, це ж просто щастя. Все добре, гарно, суфлер, світло низьке безтіньове, тепло, меблі на зони розділені, комфортно – ніякого екстриму.


Фото з архіву Олександра Герешка

Ви казали, що весь час боролися зі своїми страхами, хвилюваннями і стресами. Чи полюбили ви врешті свою професію?

– Так, я дуже вдячна цій професії за все. Зараз, оглядаючись назад, ні на що б її не проміняла. Якщо спочатку я це вважала не своїм, то з часом звикла і студія стала для мене рідною. Режисери кажуть, що людина проходить шлях від нелюбого до любого, а потім – до улюбленого. От і у мене так сталося. В якийсь момент ти починаєш відчувати, що у тебе виходить. Особливо я насолоджувалася літературними передачами – читаєш вірш і відчуваєш, що тобі вдалося. Таке відчуття, що навіть у кінчиках пальців ти відчуваєш оту насолоду.

В останні роки на телебаченні ви вели програму «Світ жінки». У неї була своя аудиторія і вона була схожа на американське телешоу, а ви – на Опру Уінфрі. Яка була основна ідея програми: об’єднати жінок навколо якоїсь ідеї чи, можливо, піднімати якісь важливі проблеми?

– І те, і те. Справа в тому, що паралельно я була учасницею, а потім і очолювала на Закарпатті міжнародний благодійний клуб «Альтруса». Часто героями моїх програм ставали учасники цього клубу. Ми намагалися говорити про особистість жінки, про її місце в суспільстві, про те, що вона має право бути лідером, мати захоплення, розповідали про її внутрішній світ і цікаві долі. У мене з того часу з’явилося багато подруг, з якими я товаришую і зараз. Вони мені довіряли, відкривалися і це дуже нас зблизило.

У вас самої непроста доля. Ви рано втратили чоловіка, залишилися з трьома дітьми у дуже складний час…

– Кожному дається своє. Мені, мабуть, дано саме так прожити. Відверто кажучи, я дивуюся, як я все це витримала, як вижила. Знаєш, в дитинстві мене дуже леліяли, пестили. У батька з моєю мамою був не перший шлюб, до цього у нього народилися 2 сина. І тут пізня, але така бажана донька. До 3-х років мене не спускали з рук, я була дуже кохана дитина. Потім робота, сім’я. І коли на мене звалилося таке горе, я думала, що не витримаю…


Скільки дітям було років, коли трагічно помер чоловік?

– Каті 16, Вові 6, Аннушці 5. Був 1989 рік і це був повний жах. Коли батько дізнався про трагедію, він плакав і питав, як вона виживе? Я завдячую своїм батькам, особливо мамі, яка дуже допомагала. Це була жахлива трагедія. Після неї для мене надовго зникли в житті всі кольори, окрім чорного. Злилася з ним. Але зустрічала людей в місті і отримувала від них неймовірну підтримку. Абсолютно чужі люди підходили і казали, що ми вас любимо, ми хочемо, щоб ви працювали. Знайдіть сили, щоб продовжувати жити і бути на екрані.

А далі я змушена була триматися, бо дітей треба було годувати. Якраз почався чорний ринок, всі почали їздити закордон. У мене було відчуття, що Господь зверху веде мене і не дозволяє впасти. Одного разу я прийшла до генерального і попросила, щоб мені дали можливість один раз поїхати заробити. Мені видали паспорт, я підходжу до банку на Петефі, щоб обміняти гроші, а там натовп. Підходжу туди і люди починають розступатися. Відкриваються двері, якась незнайома людина мені допомагає, показують, що потрібно робити, і я поїхала в Югославію. Одягнула дітей. До таких заробітків була абсолютно непристосована. Але от і мої діти щасливі – одягнуті, у джинсових костюмах.

А потім їздила в Словаччину. Позичила у Рості (Ростислава Джумурат, дикторка Закарпатського обласного телебачення, – авт.) 2 долари на квиток на автобус. Прийшла в магазин і люди мені на віру дали товар, різний трикотаж: труси, майки, сорочки. Горілку я ніколи не возила, так і не змогла. І тут я вперше поїхала, це був жах. Зайшла в автобус, шофер як побачив – не повірив очам. До речі, ми відтоді друзі. Він каже: «Не може бути…». У мене був напакований рюкзак, який мене аж перевертав. Розказали мені, де той базар у Міхаловцях, хтось провів. Наші люди з відкритими ротами питають: «І ви тут?». А що я? Мої діти теж хочуть їсти. Важко згадувати… Було, що цигани обкрадали, один раз з поліцією мала справу. Але продала, заробила трохи і відразу купила продукти на тиждень. Запакувала в холодильник і діти щасливі. Дуже складний був період. Їхала рано-вранці, щоб ввечері встигнути на ефір. Дуже ноги тоді собі пошкодила. Маю тепер проблему з венами, варикоз. Їздила так рік-два, поки зарплати нам не почали давати. Тоді вже перестала.

004

Вам таки вдалося поставити дітей на ноги. Де вони зараз? Ким стали?

– Усі отримали вищу освіту. Катя спочатку закінчила англійську філологію, а потім подалася у різні сфери. У неї тепер, здається, 5 вищих освіт. Зараз вона живе у США, її нинішні чоловік – американець, має сина-студента, який навчався у Польщі, тепер працює в IT і планує також переїхати в Америку. Катя працює і вчиться, вона незабаром отримає диплом магістра східної медицини.

Син Володя вивчав готельний бізнес у Івано-Франківську. Але потім друг покликав його на роботу в Одесу. То він приватний підприємець, має дружину і трьох дітей.


Аннушка закінчила юридичний (соціальне відділення), зараз працює в Ужгороді за спеціальністю.

Чим ви зараз займаєтесь?

– Ще до пенсії, працюючи на телебаченні, колишній колега Іван Канюка запропонував мені очолити народну студію поезії «Чарівне слово» при Ужгородському міському будинку культури. Тож уже років 20 я займаюся з дітьми. Це підлітки або студенти. Багато хто з моїх учнів мають здобутки, щороку на обласних конкурсах з літературного читання займають перші місця. Ще я веду приватні уроки і ці заняття мені також дуже подобаються.

Чи сумуєте за телебаченням?

– Як би тобі відповісти на це питання? То було зовсім інше життя. У мене таке відчуття, що після того, як я пішла з телебачення і радіо, життя розділилося на «до» і «після». Це не добре і не погано. Там було одне життя, а сьогодні зовсім інше. Інші потреби. Але я не жалкую. Всьому свій час. Тоді мені було цікаво, тепер також. Коли я написала заяву на звільнення, відчула якесь неймовірне полегшення. Я зрозуміла, що більше не хочу цим займатися, що я все сказала. Телебачення – вагома частина мого життя. Тоді хотілося, попри труднощі, працювати, рости і розвиватися. То була велика школа, мене оточували цікаві люди. Сьогодні таке відчуття, що люди просто відпрацьовують свою зарплатню, хоча, можливо, я помиляюся…

005

Чим наповнюєте своє дозвілля?

– Хобі і робота – це учні. Ще я сама собі архітектор: завжди щось вигадую і облаштовую свій дім. Намагаюся, щоб там, де живеш, було приємно. Я сама собі кажу: якщо виходиш з дому, залишай його таким, щоб приємно було повертатися.


Багато читаю, я постійний відвідувач обласної бібліотеки. Зараз, он глянь, відкриті Дмитро Кремінь, Христина Керита, Ліна Костенко. Взагалі-то я людина зайнята, але іноді бувають такі моменти, коли залишаєшся сам на сам із собою, і тебе щось гризе. То єдині ліки в такі моменти – хороша поезія.

Багато займаюся своїм хворим хребтом. У мене були проблеми і тепер ранок починаю з масажу. З моїми приятельками на трьох ми купили масажне ліжко і щодня я йду до подруги позайматися на ньому. Плаваю. Вживаю структуровану воду. Ось бачиш, керамічна чаша з турмаліну і германію, мінерали насичують воду. Я не дотримуюся якихось дієт, але вважаю, що просто треба знати міру. Людині, щоб насититися, їжі достатньо стільки, щоб уміщалася в долоньку.

Це і є секрет вашого чудового вигляду? 

– Мій зовнішній вигляд – це, в першу чергу, генетика. Батьки завжди були худощаві, тато пережив голодомор, у нього були проблеми зі шлунком і у нас ніколи не було жирної їжі – завжди полюбляли овочі і фрукти.

А хто вас навчив так тримати голову і взагалі – мати таку струнку осанку?

– Батько. Він казав: «Довга, а якщо будеш горбата, то що це взагалі буде?». Тому я намагаюся завжди голову тримати назустріч людям. А от осанка – це ще й результат моєї хворої спини. Мені фізично важко горбитися. Тому я лікую хребет фізкультурою, знаю, які мені вправи потрібно робити, щоб почуватися добре.

Ви розповідали, що ще й вивченням мов зайнялись.


– Так, відчула, що мені не вистачає роботи мозку, як раніше. А його також треба тренувати. Тому, окрім англійської, вирішила займатися ще й угорською. Є у нас так званий Університет 3-го віку, практично безкоштовний для людей такого поважного віку, як я. У нас маленька група. Я відвідую заняття вже більше року 3 рази на тиждень 3 години на день. Розмовляти поки не можу, зате потроху пишу твори угорською мовою.

Так що у мене дуже насичене життя. У будь-якому віці його можна наповнити цікавими речами. Не можу довго всидіти в хаті – весь час хочеться активності і руху.

Лариса Липкань, Varosh

Фото: Карл Смутко

106 #
# дикторка # наталія якушко # ужгород