Катерина Радченко, арт-кураторка резиденції Transcarpathia: Inside&Outside, яка нещадавно проходила на Закарпатті та завершилася світловим шоу на будівлі хоральної синагоги. Засновниця та директорка фестивалю Odesa Photo Days. Одна з провідних українських кураторок у царині фотографії, дослідниця, фотографка.
Катерина досліджує методи маніпуляції у фотографії, архівну фотографію та читала лекції за цими темам в Польщі, Німеччині та Литві. Навчалася за програмою Gaude Polonia в Польщі, Музеї Фотографії в США, у Villa Arson у Франції, а також у «Кураторській платформі» PinchukArtCentre.
З нашим фотографом Карлом Смутко кураторка говорила про сучасне фото в Україні та світі, розвиток молоді, професійну критику та про Ужгород.
– Ви вперше в Ужгороді?
– Вперше я потрапила сюди ще маленькою, мандруючи Закарпаттям із батьками. Колись моя мама вчилася в Ужгороді на хімічному факультеті, тому це була ніби подорож спогадів. Потім ще приїжджала кілька разів до друзів чи по роботі. Тепер я тут найтриваліший час — три тижні.
– І як вам Ужгород?
– Дуже приємне, комфортне місто, ідеальне за розмірами. Мультикультурність і мультинаціональність робить його чимось схожим на мою рідну Одесу.
– Ви корінна одеситка? Увесь час жили та навчалися в Одесі?
– Так. Сферою моєї зацікавленості завжди були мистецтво і, зокрема, фотографія – я досліджую її, працюю з нею як художниця і кураторка. В Одесі не було можливості отримати профільну освіту, тому закінчила філософський факультет, що дуже допомагає в опрацюванні концептуальних тем, та й взагалі в житті. Вважаю, що філософія повинна бути обов’язковою другою освітою кожної людини.
Моя основна діяльність – вивчення мистецтва в цілому, візуального мистецтва, написання текстів, викладацька діяльність і кураторство. Викладаю в приватних школах та різноманітних проєктах фотографію, історію фотографії, концептуальні фотографічні напрямки. Працюю з трьома основними групами: доросла професійна спільнота, діти віком 8-12 років та підлітки.
Вже сім років я – директорка фестивалю Odesa Photo Days. Це єдиний такий міжнародний фестиваль в Україні, котрий, до того ж, виконує роль освітньої платформи. Я задіяна не тільки як організаторка, але і як незалежна кураторка.
Зараз в Ужгород я запрошена як кураторка резиденції «Закарпаття: зсередини і ззовні», допомагаю нашим учасникам працювати з їхніми темами та дослідженнями.
– Ви навчалися за кордоном?
– Так, це був вимушений крок, бо на той час в Україні, як і сьогодні, важко знайти спеціалізований навчальний заклад, де вчать фотографувати. Хотілося подивитися, навчитися, як працюють галерейні, музейні простори в інших країнах. Одне з місць мого навчання – Сан-Дієґо, в Музеї фотографії США. Я була прикріплена до кураторського відділу, ми разом із ними робили експозицію. Також навчалася пів року за програмою Gaude Polonia в Польщі, у Villa Arson у Франції, у Литві мала можливість вивчати верникулярну (побутову) фотографію. Повертаючись в Україну, завжди намагаюся ділитися знаннями на нашому фестивалі, проводити різноманітні майстер-класи чи створювати експозиції.
– Що б ви порадили, куди йти вчитися молоді у цій галузі?
– Я би радила в першу чергу зайнятися самостійним дослідженням і аналізом. Це те, чого не вистачає в нашій вітчизняній системі освіти. Бо вона побудована таким чином, що ми маємо вивчати якісь матеріали, потім підтвердити свої знання на екзамені, але ніхто не вчить аналізувати і критично оцінювати, хоча саме це є найважливішим.
Саме аналітичні вміння дають змогу правильно і повноцінно використовувати здобуті знання у різних контекстах, розуміти їх глибше, не поверхнево. Не так важливо, куди їхати, як критично оцінювати всю отриману інформацію. Навіть у закордонних вузах не вся інформація є абсолютом, здебільшого це інформація для аналізу, роздумів.
– Це тільки у мене таке враження, що в Україні досить серйозна проблема з об’єктивною, кваліфікованою критикою в мистецтві?
– Так, є таке. І поясненням цьому може бути наше історичне минуле, коли тривалий час у радянські часи інститут критики був відсутній як такий. Думка, сформована на пропагандистських кліше, вузькі рамки, в яких не можна було вільно творити.
У нас лише зараз з’являються перші спроби створення критичних матеріалів. Здебільшого це спроби людей мого покоління, що народилися ще за Радянського союзу, але вже мали можливість отримати профільну освіту десь за кордоном. Трішки цього є у Києві, можливо, у Львові, але у достатньо початковому стані.
Зараз на формування критичного поля впливають соцмережі, котрі, по суті, не є критичними – це просто якісь рефлексії, емоції без підґрунтя.
Odesa Photo Days. Фото: Максим Фіногеєв
– Є популярне питання — що було спочатку — курка, чи яйце? От що первинне у наш час — критика чи митець? Що формує мистецький простір?
– У комерційному світі популярні тенденції формуються критиками, кураторами і попитом. Це не нове, так склалося давно. Наприклад, Леонардо да Вінчі теж працював на замовлення і творив не тільки те, що йому подобалося. Його творчість теж фокусувалася на трендах, потребах тих часів.
Так само і зараз, просто це набуло ще більше комерційного значення. Ринок формується за рахунок трендів, інституцій, думки кураторів та критиків. Є митці, які працюють лише в комерційному напрямку, вони створюють продукт, який буде позитивно сприйнятий ринком. Більшість із них навіть не приховують своїх підходів. Є і митці, котрі намагаються експериментувати, шукати свій шлях, дотримуються свого бачення. Не всі з них стають успішними на ринку, хтось паралельно заробляє чимось іншим на життя, хтось взагалі йде з мистецтва, комусь вдається прорватися.
– Куди б ви радили йти вчитися сучасній молоді? Яку треба мати основу для цього і чи варто взагалі?
– Якщо дивитися на технічну сторону фотографії, то нею можна оволодіти самостійно. Говорячи про процес пошуку себе, варто слідкувати за тим, що відбувається у світі, які теми на поверхні, як працюють визнані автори. Це важливо для власного саморозвитку.
Варто пам’ятати, що наша візуальна культура формується середовищем, у якому ми перебуваємо. Якщо спостерігати за життям і мистецтвом лише в Україні, то потрапляєш у візуальну закриту «бульбашку». Важливо з неї регулярно виходити, щоби розуміти, що відбувається у світі. Інакше можна придумати щось нове, а виявиться, що це було ще в 19 столітті, приміром, у Франції.
Якщо є така можливість, рекомендую відвідувати різні фотографічні фестивалі, котрих достатньо і в ближньому зарубіжжі. У мережі є багато матеріалів про ці події, публікацій від галерей, результати міжнародних номінацій. Важливо знати актуальних митців, дивитися, що вони знімають і аналізувати, чому знімають саме це.
Візуальне мовлення стрімко і динамічно змінюється в часі, тому бажано розуміти, як саме відбувається ця трансформація. До прикладу, в більшості українські спілки фотографів і далі спілкуються методами візуального мовлення, започаткованими ще у 60-их роках минулого сторіччя. Що не заборонено, але в 2021 році має бути обґрунтовано.
Odesa Photo Days. Фото: Олег Синьков
– Чи не віджили своє усілякі спілки фотографів у наш час?
– У такому форматі, як вони є тепер, це втратило сенс. Це стагнація без «молодої крові», у них відсутні сучасні підходи. Вони чимось схожі на динозаврів – на це цікаво глянути тільки в історичному сенсі.
Насправді цікавий матеріал був завжди, але ніхто не працює з архівами, ніхто не публікує результати досліджень. Здебільшого показують роботи, що не мають ніякої візуальної, концептуальної цінності, це просто картинки, котрі може відзняти будь-хто, маючи смартфон.
– Odesa Photo Days – які складнощі в організаційному плані. Якщо б хтось в Ужгороді надумав зробити щось схоже, можемо розраховувати на вашу підтримку? І чи варто це робити взагалі?
– Організувати таку подію неймовірно важко. Я завжди готова допомогти порадами і відкрита до цього, бо вважаю, що важливо розвивати українську фотографію, український контекст. Ідея нашого фестивалю полягає в тому, що — ми платформа, де зустрічаються фотографи всіх жанрів, локація, де всі мають можливість поспілкуватися, поділитися досвідом. Але варто мати на увазі, що організація такого фестивалю – складна справа, в якій багато підводних каменів та труднощів.
Відкриття Odesa Photo Days. Фото: Максим Фіногеєв та Олег Синьков
– Чи допомагає чимось держава в реалізації такого фестивалю?
– OdesaPhotoDays– некомерційна подія. Однак за сім років існування ми тільки один раз отримали державне фінансування і практично не отримували грантів – грантодавці, особливо європейські, не підтримують фотофестивалі, чомусь вважають, що це комерційна діяльність.
Наш фестиваль виник як реакція на війну, тобто рефлексія на події 2014 року і пов’язані з нею різноманітні інформаційні маніпуляції, більшість яких відбувалася саме через візуальні образи. Це був не дуже перспективний час для старту, але для нас було важливим інше. Наша команда досі не отримує гонорарів, здебільшого у нас задіяні волонтери. Незважаючи на це, ми ще існуємо.
– Кураторство – це звичайна робота або душевна потреба?
– Це робота, яка вдовольняє в тому числі внутрішню потребу. Найбільша проблема цієї справи в Україні, що куратор і менеджер – це здебільшого одна людина. Тому доводиться виконувати купу організаційної роботи, займатися логістикою, а тільки потім шмат концептуальної роботи. Щоби досягти хорошого результату, куратору бажано концентруватися на наративах, історії, на роботі з архівом, матеріалами. Останнім часом намагаюся брати участь в проєктах лише як куратор, не бути паралельно менеджером. Я вважаю, що треба максимально розділяти ці дві складові.
Замок Монстрів, Odesa Photo Days. Фото: Максим Фіногеєв
– Фотографія і живопис — є шанси на рівноправність?
– Якщо дивитися з точки зору українського контексту, то фотографія ще десятки років не ввійде до музейного простору. Це теж наслідки колишньої радянської політики. У нас фотографія сприймається як щось доступне і практичне, а не як мистецтво. В першу чергу це пов’язано з тим, що фотографія була чи не основним засобом пропаганди, були доволі жорсткі критерії цензури, тому момент авторської присутності був дуже складний. Варто пам’ятати, що фотографія у часи репресій могла бути речовим доказом у сфабрикованих справах. Я для себе виділяю декілька травматичних етапів, внаслідок яких фотографія у нашому суспільстві не завжди сприймається як витвір мистецтва, тому й не має своєї позиції в галерейних чи музейних просторах.
– Хто ваші улюблені фотографи?
– З українських фотографів я ніколи не називаю імена, бо працюю майже з усіма, тому здебільшого говорю тільки про тенденції. Говорячи про світових, мені теж складно виділяти, бо неймовірно велика кількість матеріалу; виділити когось означає створити певні рамки, та й задовгий список вийде.
Як авторка, працюю лише з соціально-політичними темами. Як глядачці, мені імпонують як класичні жанри, так і новітні концептуально-мінімалістичні проєкти. Для мене важлива історія, а не просто гарні зображення. Я не є прихильницею ані фешн-фотографії, ані якихось комерційних напрямків.
– Чи знаєте когось із закарпатських фотографів?
– Більше знайома з періодом 19-20 століття, коли активно розвивалась етнографічна, дослідницька фотографія. На цій території працювало багато авторів – як приїжджих, так і локальних. Тому говорити про розвиток саме української фотографії на Закарпатті неймовірно складно. Це якийсь культурно-мистецький синтез.
– Куди рухається світова фотографія і на яких позиціях Україна?
– Через з пандемію практично зникла можливість їздити на закордонні фестивалі, а це дуже важливо для митця. Коли немає можливості фізично бути у виставковому просторі, відсутня міжнародна комунікація, таким чином потрапляєш в умовну «бульбашку».
Говорячи взагалі про світ, найдинамічніше розвивається азійський напрямок, він шалено попереду всього світу – це Китай, Південна Корея, Японія. Незважаючи на цензуру і тоталітарність Китаю, там з’являються нові форми представлення і критики, в першу чергу прихованої.
Якщо порівнювати європейську і українську фотографію, то великої прірви між нами немає. Багато наших авторів виросли до міжнародного рівня, присутні на західних фестивалях, експозиціях, тобто тенденція в нас позитивна. Якщо розглядати динаміку останніх десяти років, то за останні п’ять – ріст дуже відчутний.
Порівнюючи з американським контекстом – між нами прірва; не така, як з Китаєм, але вона є, бо в США інші підходи, взагалі робота з фотографією як із об’єктом, методи її вивчення. У нас ще багато порожнин, які треба заповнювати.
– У кого цікавіші фотографії — у профі або у тих, хто взяв фотоапарата в руки і просто втілює у світлинах своє бачення світу?
– Тут немає якогось правила, залежить від автора. Візьмемо, наприклад, підлітків. Цього року в Одесі була дуже сильна підбірка їхніх фотографій, багато потужних серій, які мене радують своєю сміливістю. Вони не бояться робити помилки, не бояться порушувати закони композиції, не бояться висвітлювати якісь неординарні теми. Через призму їхніх робіт ми можемо побачити, як живе сучасна молодь, і це неймовірно! Інколи ніби підглядаєш, що відбувається у школах, на тусовках. Це якраз той приклад, коли без навчання є сміливість і свіжий погляд.
Проєкти від профі бувають різними. Не завжди це якісний матеріал, буває шаблонний або просто не цікавий. А може і навпаки — інколи навіть без підготовки вдається видати просто неймовірну серію.
– Порада молоді — куди рухатися, в якому напрямку?
– Найважливіше знайти той напрямок, який імпонує. Я ніколи не кажу тому, кому подобається фешн-фотографія: «Не йди туди!». Може, якраз у цієї людини є такі стилістичні напрацювання і бачення, завдяки яким вона стане всесвітньо відомим фотографом.
Важливим є питання підтримки на початку шляху. Як правило, складно визначитись самому, зі сторони краще видно. Тому я завжди закликаю молодь відсилати свої роботи на конкурси чи фестивалі, де їх роботи зможе оцінити професійне, міжнародне журі.
Наприклад, роботи фіналістів нашого конкурсу Future Photo Days щороку, окрім України, представлені в Кореї, бо Фестиваль Odesa Photo Days співпрацює з корейським фестивалем в Бусані. Ми даємо молоді цінні можливості: показуємо їх роботи, намагаємося писати про них матеріали в ЗМІ, підтримуємо їх.
Не всі, звісно, в майбутньому обирають фотографію як головну діяльність. Наприклад, із мого курсу з десяти учасників тільки двоє-троє вступають у профільні навчальні заклади за кордоном. Але це вже хороший результат.
Також не варто йти проти себе, не варто намагатись бути як всі. Якщо якась тема чи метод роботи не імпонує, то навряд чи вийде цікава, варта уваги серія. Найкраще займатися тим, що подобається та відгукується.
– Ви особисто багато фотографуєте?
– Наразі не виходить більше одного проєкту на рік.
– З якою метою ви приїхали в Ужгород?
– Це резиденція «Transcarpathia: inside and outside», яку ініціювала київська організація DOFA fund і була розроблена мною разом із Тетяною Смрігою з ужгородського «Мистецького центру «Кубло». Вона відбувається за підтримки Європейського Союзу за програмою House of Europe. Подія із самого початку була запланована як міжнародна. Ми хотіли запросити художників з сусідніх країн – Угорщини, Словаччини, Польщі, Румунії, а також із Закарпаття та Одеси. Вони мали досліджувати Закарпаття і працювати з новими медіа-технологіями.
На жаль, через карантин довелося повністю переграти формат, тому беруть участь лише українські автори.
Ми хотіли надати можливість працювати з новими технологіями, популярними у світі. Більшість українських митці не володіють знаннями як працювати з анімацією, VR (віртуальна реальність), AR (додана реальність), 3D. Тому резиденція трансформувалась також в навчальний процес.
Зранку до ночі учасники вчилися як працювати з новими медіа технологіями, створювати проєкти у віртуальному просторі і паралельно вони мали дослідити та візуально розкрити цікаву для них тему, в контексті соціально-культурних зв’язків між Закарпаттям та прикордонними країнами.
Було створено тандеми, в кожному по одному учаснику з Одеси і одному з Ужгорода. Теми, умовно, теж були розділені на чотири напрямки – Румунія, Польща, Угорщина та Словаччина. У межах цих напрямів митці мали знайти свій фокус дослідження та візуалізувати за допомогою VR.
Це був доволі інтенсивний і експериментальний проєкт, бо за три тижні навчитися працювати з віртуальною реальністю, дослідити тему, мати зустрічі з істориками, ходити по різних локаціях, музеях, їздити по Закарпаттю – дуже напружена, виснажлива програма. Зате маємо цікавий результат – їхні дослідження, рефлексії, що втілені у віртуальному просторі, які ми представили 19-20 червня на трьох різних локаціях в Ужгороді. Судячи з того, що відвідувачів було дуже багато, у публіки є великий інтерес до VR.
Текст та фото: Карл Смутко, Varosh
