Мабуть, усі ужгородці хоч раз у житті бували в кафе-музеї «Під замком». Його добре пам’ятає старше покоління містян як «Снек» – таку назву дали люди і вона прижилася в народі. Будівля на вулиці Ольбрахта, 3 має давню історію, а кафе офіційно вважається найстаршим закладом громадського харчування Ужгорода – наразі йому 37 років. «Снек» був і залишається звичним місцем кавування й обідів студентів фізичного факультету УжНУ, розміщеного поруч. За старовинний дух і особливу атмосферу це місце полюбляють відвідувачі. Тут часто збирається тусівка творчих людей, проводяться літературні та музичні вечори, виставки художників. Упродовж кількох століть кафе залишається обов’язковим пунктом програми для туристів і шанувальників старовини. Ще б пак, у ньому зібрані сотні антикварних експонатів, які можна розглядати годинами.
Але є ще одна і, напевно, головна принада магічного місця. Це власник і директор закладу Юрій Руснак — людина, закохана у свою роботу і все, що з нею пов’язано. Він створив свій простір з великою любов’ю до кожного предмета, історії Ужгорода і Закарпаття, наповнив духом старовини, теплом, гостинністю. Багатьом, хто вперше зустрівся з Юрієм, через кілька хвилин здається, що вони знайомі багато років. Руснак вільно розмовляє сімома мовами і має друзів у всіх куточках світу. Він і сам – справжній мультикультурний бренд Ужгорода, а ще приклад того, як стати щасливим, зробивши хобі своєю роботою.
Незламні захисники: історії військових у фотопроєкті Varosh
Мені 72 роки і я ще встиг застати ту післявоєнну буржуазність Закарпаття, про яку тепер можна прочитати в книгах, – розповідає Юрій, неквапливо подаючи каву. Вона тут густа, смачна, гірка, і дуже пасує навколишньому антуражу.
Для підготовки матеріалу, фотозйомки кафе-музею і антикварного автомобіля господар запропонував нам прийти о 7 годині ранку в неділю, поки ще немає відвідувачів. Тоді легше і Fiat підігнати з гаража до дверей закладу, і на безлюдній цієї пори, вимощеній старою бруківкою, вулиці Ольбрахта авто справді виглядає фантастично.
Кілька років тому Юрій Руснак придбав автомобіль у дуже занедбаному стані в Мукачеві. Колишній господар багато років тому його купив і планував реставрувати. Згодом продав будинок, пообіцявши новій господині пізніше забрати машину. Але помер. Раритет простояв близько 30 років у дворі. Не так давно син того чоловіка переїжджав жити в Угорщину й розпродував батькові речі. Так знайомі вийшли на Руснака.
Я поїхав в Мукачево подивитися машину. Вона була в жахливому стані, поржавіла і занедбана. Але я люблю рятувати такі речі і погодився купити за невеликі гроші. Хазяйка сказала, що можете забирати цей хлам, лиш не пошкодьте лугоша (металевий каркас над двором, густо обплетений виноградом, – ред). Тоді я зібрав усіх п’яниць Мукачева, дав їм трохи грошей, щоб мені допомогли. Одні розгортали лугош, з іншими ми перевернули машину набік і так винесли.
Вдома Юрій Руснак почав шукати інформацію про свою покупку і зрозумів, що йому дістався скарб. Це був італійський Fiat 508C Balilla 1932 року. Для справжніх колекціонерів ретро-автомобілів це неабияка знахідка.
Чоловік концептуально підійшов до питання, почав відновлювати всі механізми, розшукуючи в Італії оригінальні запчастини.
Реставрація тривала кілька років, бо основний час Юрій був зайнятий на роботі в кафе. Найскладнішим етапом виявилося фарбування корпусу. Було зрозуміло, що це має бути рідкісний колір гнилої вишні. Майстри, до яких звертався Руснак, просили космічні суми за таке фарбування, і фінал реставрації затягнувся.
Справа тут була навіть не стільки в грошах. Я не бачив у майстрах фантазії, тому вирішив не спішити. І якось мені телефонує товариш. Каже: «Юра я послав тобі покращика, поговори з ним». Прийшов хлопець, схожий на ковбоя. Він довго ходив навколо моєї машини і згодом сказав, що візьметься за роботу, бо ніколи більше не матиме з таким справу. Але поставив умову, що займеться цим, якщо я не продаватиму авто. За свою роботу попросив 350 євро, тоді як інші менше 2 тисяч не пропонували. Я побачив, що він загорівся, – і погодився. Хлопець зробив фантастику. Таким чином кілька років мені знадобилося на те, щоб машина стала такою, якою вона була на самому початку. Але це вартувало зусиль.
Юрій жартує, що коли дружина побачила, як привезли Фіат, обізвала чоловіка божевільним. Коли він вперше на відреставрованій автівці виїхав з гаража, Марина похитала головою і промовила: «Ти ще більше божевільний, ніж я думала».
Монументальне мистецтво Закарпаття: чому його важливо зберегти
Так Fiat 508C Balilla 1932 року випуску став не тільки окрасою колекції Юрія Руснака, а й усього міста. Біля авто часто фотографуються, коли воно стоїть біля кафе. Також Фіат – постійний яскравий учасник традиційної виставки ретро-автомобілів на День автомобіліста в Ужгороді.
Я ніколи його не продам. Тому що, ну, отримаєш ти ті пару тисяч євро, гроші швидко розійдуться – і в чому сенс? Цю машину я подарував своїй доньці на 20-річчя і теж попросив, щоб вона не продавала, бо така річ має бути в сім’ї. Це моя насолода. Який смисл відпускати те, що ти любиш?
Як Роман Шухевич-«Щука» тричі березневу Тису перепливав
Любов Юрія Руснака до антикваріату має своє підґрунтя. Він народився в Тячівському районі і виріс в інтернаціональній сім’ї. Мама українка, батько угорець, бабуся австрійка. Полілінгвістичне середовище зробило свою справу. У дитинстві, коли мама посилала за молоком, хлопчик знав, з якою продавчинею якою мовою розмовляти. Пізніше працював у місцевій угорській школі та викладав предмети румунською.
Я ріс в угорському оточенні, де велика увага приділялася культурі споживання їжі, стосункам у сім’ї, нематеріальним цінностям і разом із тим любов’ю до красивого. Я це всмоктав із самого дитинства, на цьому виріс.
1972 року Юрій повертався додому з армійської служби в Німеччині. Під час короткої зупинки й прогулянки Ужгородом побачив на нинішній вулиці Жупанатській, як знімали кіно про Першу світову війну. Актори були одягнуті в костюми солдатів, і навколишня локація більше жодних декорацій не потребувала – виглядала по-старовинному і бездоганно. З того часу Руснак закохався в Ужгород. А коли під час навчання в університеті приходив на пари в корпусі фізичного факультету, звернув увагу на закинуту будівлю поруч. Тоді ще навіть подумати не міг, що колись вона буде його рестораном. Сталося саме так.
Якийсь час я працював директором у румунській школі у Солотвині. Це був найромантичніший час мого життя. Але вкінці року до мене прийшли з райвно і сказали, що за протоколом я маю бути членом комуністичної партії. Я не хотів це переступити і пішов звідти геть. Працював багато де і, врешті, повернувся до тієї загадкової будівлі біля фізмату в Ужгороді. То був 1988 рік.
Із самого початку Юрій знав, що зробить кафе під старовину. Навколишня місцевість, близькість до Ужгородського замку, одна з найстаріших вулиць міста диктували відповідний стиль. І поступово кафе почало наповнюватися раритетними речами чеського і австро-угорського періоду Закарпаття.
Я не класичний антикварник — ніколи нічого не продавав, обмінювався, люди часто самі мені приносять щось старе. Це не про гроші. На самому початку багато що привіз з дому із Солотвина. Я хотів зробити альтернативу всім тим радянським столовим і кафе, які на той час заполонили місто, додати нотки буржуазності у свій простір.
1988 року Юрій Руснак офіційно зареєстрував кафе «Під замком», яке в побуті між собою люди називали «Снеком». Цей міський заклад громадського харчування діє вже 37 років і офіційно є найстарішим в Ужгороді. А дві назви продовжують жити разом. На естетиці цього місця, буржуазності виросло не одне покоління закарпатців. Багато кого кафе і його господар також надихнули колекціонувати антикваріат, дбайливо ставитися до старовини, поважати мультикультурність, вивчати історію. Зараз тут збирають кошти для ЗСУ, годують тих, хто не в змозі купити собі їжі.
37 років – великий термін, це половина мого життя. Але якщо ти впевнено йдеш до цілі, все навколо починає сприяти цьому. Я наперед знав, що і як буде. Хотів у своєму кафе відобразити закарпатський етнос, культуру в кулінарії, побуті, антуражі. Ніколи не рахував, скільки номінально зібрано речей у музеї. Але кожну я вивчив, поставив на місце, де вона найкраще пасує. Люблю потертості, дефекти – ідеальні речі мене не приваблюють. Моє кафе живе і постійно змінюється – щось мені набридає, я його забираю, натомість з’являються нові речі, і воно живе своїм життям. Багато чого дарую в музей Ужгородського замку. Я давно перестав сприймати кафе як чисто своє, воно стало соціальним і належить вам, людям. Ви маєте право насолоджуватися цим.
Рустик – улюблений стиль Руснака. В інтер’єрі він передбачає простоту, грубі необроблені натуральні матеріали, увага акцентується на фактурі, кольорі дерева, каменю, текстилю. Окрім кафе, так Юрій оформив і свій дім, а пізніше готель. Ця ідея також виникла органічно і переросла у ще один цікавий проєкт. Поступово викупивши квартири навколо свого помешкання у старовинній історичній будівлі на вулиці Ольбрахта, зробивши там капітальну перебудову та наповнивши кімнати антикварними меблями й декором, виник апарт-готель «Мала Штація» в дусі Ужгорода 1940-50-х років. Нікого, хто його відвідав, це місце не залишає байдужим. На жаль, після недобросовісних клієнтів, які понищили деякі речі, наразі готель тимчасово зачинений на ремонт.
ТОП-5 об’єктів монументального мистецтва Ужгорода від дослідника Дмитра Соловйова
Коли я задумав готель, то знав, що мені потрібна спальня. Але не просто ліжко, а цільний гарнітур. Довго його шукав і таки знайшов, бо чітко уявляв, що мені потрібно. Це принципово. Людину може просто генетично тягнути до красивих старовинних речей. Це психофізика, єство, і тут нічого не вдієш. І не потрібно пручатися. Слухай себе і роби, як підказує внутрішній голос.
Під час збирання антикваріату з Руснаком відбувалися дивовижні речі. Якось він познайомився з колекціонером, у якого було дуже гарне розмальоване старовинне дитяче ліжко. Той запросив зависоку ціну і ніяк не поступався. Юра махнув рукою і пішов ні з чим. Кілька років по тому чоловік помер. Його жінка підійшла до Руснака і каже: «Я знаю, що вам подобалися деякі речі. Заберіть їх, бо я нічого з цим не зроблю». На той час Юрій вже багато чого придбав і не мав де ставити меблі. Але побачивши, що жінка віддає, був у захваті. Так йому дісталася велика колекція антикваріату в гарному стані.
Більшість речей Юрій реставрує самотужки, рятуючи їх від знищення. Це хобі приносить йому неабияке задоволення. У старих меблів лагодяться механізми, знімається шар фарби, натомість постає дерево з гарною фактурою. Потім для оббивки тканиною чоловік віддає річ іншому майстру.
Я рятую речі, які люди хочуть викинути. А я шкодую таке. Он бачиш ті два стільці? Вони були страшенні. Сам відреставрував, обшив у майстра і вони ожили. Продати я їх ніколи не зможу, бо ніхто дорожче не заплатить, ніж ця робота мені обійшлася. І з собою на той світ не заберу. Надіюсь, що діти це збережуть, у хорошому сенсі спекулюватимуть іменем свого батька і передадуть усе своїм дітям.
Юрій Руснак окреслив для себе кілька життєвих правил, яких дотримується. Ось деякі з них:
- займайся тим, що тобі подобається;
- стався до грошей просто;
- задовольняйся малим;
- не давай спиртному, курінню, іншим шкідливим звичкам взяти над тобою гору;
- ніколи нічого не проси. Живи по совісті і тоді до тебе прийдуть люди і самі тобі все запропонують;
- так чини, щоб дітям не було за тебе соромно.
У мене четверо дітей: троє рідних, один прийомний і двоє близнят-внучок, – підсумовує Юрій Руснак нашу розмову. – Нещодавно донька Софійка здивувала. Вона вчиться на біології, і їй запропонували хорошу роботу з достойною зарплатнею. Але вона сказала, що ні, буде працювати в «Снеку» і жити хоче з нами. От це і є щастя в моєму розумінні. Усе, чим я займався, полюбили мої діти і продовжать це. Тож я завжди раджу людям: викидайте зайві речі зі свого дому і свого життя, обходьтесь мінімумом, бо багатим важко помирати. Не витрачайте час на горілку і сигарети, приділяйте час сім’ї, вихованню дітей, не ходіть на роботу, як на каторгу – якщо це так, міняйте роботу. Помічайте красиве і рятуйте його, залишіть по собі щось духовне, нематеріальне, щоб воно радувало наступні покоління. Живіть так, щоб про вас люди згадували з добром.
Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.
Якщо вам подобається те, що робить команда Varosh — підтримай нас донатом тут. А з нас — кавіль!
- “Коли на маркеті я думала, що треба взяти паузу, я себе ненавиділа”: Саша Кость про збори для військових, депресію та мотивацію
- Уберуся в коцованю у валилі биту… Традиційна гуня у давніх весільних обрядах Закарпаття
- “Село творять люди, найперше — молодь”: Людмила Биба про громадські ініціативи у Білківській громаді
Лариса Липкань, Varosh
Фото: Каріна Асад
Не пропускайте цікаве з життя Закарпаття! Читайте більше в наших соцмережах — Facebook та Instagram.
