Петро Сова: 10 маловідомих фактів про закарпатського краєзнавця-легенду

У липні 2024 року виповнилося 130 років від дня народження громадського й політичного діяча, відомого дослідника пам’яток природи, історії та археології краю Петра Сови. Попри досягнення і суспільне визнання, його життя було непростим, сповненим випробувань. Краєзнавець прожив майже 90 років, які можна розділити на два умовні періоди. Перший пов’язаний здебільшого з політичною та громадською роботою, пік якої припав на 1944–1945 рр. Під час другого він займався музейною справою, вивчав і популяризував пам’ятки минулого, а попередні надбання були знівельовані й призабуті. Ренесанс Петра Сови відбувся вже в період незалежної України.

У цьому матеріалі пригадаємо маловідомі факти з біографії краєзнавця-ювіляра.

1. У документах про батьків записував тільки матір

У різних публікаціях зазначено, що Петро Петрович Сова народився в родині греко-католицького священника. Однак, згідно з шематизмами (списки духовенства й осіб, парафій – ред.) Пряшівської єпархії,  пароха з іменем  Петро Сова там не було. У час, коли народився майбутній краєзнавець (11 липня 1894 року) у селі Гайтувка (філіалка фари села Удол, нині Словаччина) служив Юрій Андрейкович. Тож хто був батьком Петра Сови? Про це міг би розповісти витяг із хресного листа, який зберігається в Закарпатському краєзнавчому музеї ім. Т. Легоцького. Проте виявилося, що в ньому вказана тільки мати – домогосподарка Анна Сова Гмітрова (греко-католичка), а батько ні. Хрестив малого Петра той самий Юрій Андрейкович, а хрещеними батьками зазначені — Михайло Федуш (греко-католик) та Юліана Сова (народжена Марцко, римо-католичка).  

2. Був допитливим студентом, що влучно стріляв і любив полювати

Перші чотири класи Петро закінчив у гімназії міста Бардеїв (Словаччина), а протягом 1909-1913 рр. навчався в гімназії Пряшівської євангелістської колегії, до складу якої входили ще педінститут, юридична та теологічна академії. Тут проявив себе як дуже допитливий студент. Брав участь у різноманітних гуртках (друкарському, хорового співу, гімнастки тощо), у змаганнях зі стрільби, та вже тоді любив полювати. 

Працював у гімназійній бібліотеці, кабінетах хімії та природознавства. Для останнього подарував навіть череп косулі. Відомо також, що Петро Сова навчався у гімназії на безоплатній основі й був занесений у список учнів як рутеномовний (україномовний) греко-католик. Здобував вищу освіту на юридичному факультеті Будапештського університету імені Петера Пазманя. 

3. Перебував у незвичному полоні

У 1915 р. був мобілізований до австро-угорської армії, а вже наступного року потрапив до російського полону. Відомо, що перебував  біля Києва, потім у Саратові, де навіть якийсь час слухав лекції в університеті. Утім цей полон був особливим. У науковому збірнику Закарпатського краєзнавчого музею ім. Т. Легоцького  опубліковано чимало матеріалів про Петра Сову, зокрема і фотографію, зроблену 1917 року десь у Києві чи його околицях, у фотосалоні. На фото зображений Петро Сова у військовій формі з групою військових різного рангу. Не зовсім зрозуміло, в якому статусі полоненого перебував Сова, якщо він міг пересуватися у військовій формі та фотографуватися, ба більше – влаштуватися на роботу. Зрозуміло одне: полон був нетиповим, навіть привілейованим, і відрізнявся від умов перебування більшості військовополонених австро-угорської армії. 

За спогадами у травні 1919 року Петро Сова  повернувся з полону спочатку в Ужгород, який тоді контролювали  чехословацькі війська, а згодом потрапив у місто Мост (Чехія). 

4. Одружився з вдовою російського білогвардійського солдата

З 1 листопада 1919 до жовтня 1922 року працював в Ужгородській гімназії викладачем. Тут познайомився з багатьма відомими постатями нашого краю, наприклад, із художником Йосипом Бокшаєм чи орнітологом Олександром Грабарем. Уже в цей час брав активну участь у роботі гімназійного музею. Паралельно, в 1919–1922 роках, заочно навчався у Кошицькій юридичній академії.

Із 16 жовтня 1922 року став радником у міській раді Ужгорода, членом адміністративної комісії та пропрацював на посаді до листопада 1938 року. У цей час, за спогадами (доньки Петра Сови) Світлани Совіної, її батько проживав біля військових казарм на вулиці Другетів, у так званій Малій Празі, разом із чеськими урядовцями та частиною російських емігрантів. Поблизу казарм, у школі глухонімих, знаходилася і перша тимчасова православна церква повоєнного Ужгорода.

30 квітня 1925 року Петро Сова одружився з вдовою  білогвардійського солдата, Мелетіною Бортовською. У документі про шлюб вона назвала своїх батьків (Микола Бортовський і Ольга Павлова), а Сова вказав тільки матір. У цьому шлюбі 1929 року народилася їхня спільна з Мелетіною донька, яка отримала подвійне ім’я – Svetlana Anna, очевидно, на честь матері Петра Петровича. І хоч пізніше Світлана Совіна згадувала, що в цей період родина  була православного віросповідання, документи підтверджують – Петро Сова все ще залишався греко-католиком. 

5. Став редактором першого путівника Ужгородом

Протягом 1920–1930-х рр. Сова брав активну участь у громадсько-політичному житті й однозначно ідентифікував себе із русофільським напрямком. Представники останнього проголошували, що немає окремого великоруського чи малоруського (українського) народів,  ні тим більше «русинського», а тільки один – «русcкий» народ з єдиним «русским языком». Ця інтелігенція організувалася й згуртувалася навколо товариства, яке офіційно називалося «Русское культурно-просветительное Общество им. Александра Духновича в Ужгородь», а також у широку мережу різноманітних громадських, освітніх, культурних, благодійних   організацій та політичних партій. Петро Сова був активним членом багатьох із них. 

Паралельно з цим, як працівник міськради, а також дуже допитлива людина, взявся за вивчення історії Ужгорода. Він долучився до видання першого путівника. Працював над ним як редактор, написав передмову (чеською мовою) і підготував одну статтю російською мовою про історію міста над Ужем (всі інші були чеською). Обкладинку намалював відомий закарпатський художник Адальберт Ерделі. Саме видання побачило світ у друкарні Товариства «Школьная Помощь», до якого теж мав стосунок Петро Сова. 

Інша його  публікація  – «Прошлое Ужгорода» (1937 р.). У ній подав історію міста від заснування до 1918 року, повністю оминувши події чехословацького періоду, свідком та учасником яких був. Книга ґрунтується переважно на угорських історичних працях, передусім на роботах Кароя Мейсароша та п’ятитомних звітах мера Ужгорода Мігая Фінцицького й, частково, архівних даних. Її цінність у тому, що допомагає ідентифікувати пам’ятки архітектури, старі вулиці, площі та історичні місця Ужгорода.

Завдяки цим роботам Петро Сова став головним ініціатором відзначення у 1938 році 100- річчя самоврядності Ужгорода.

6. У період Карпатської України працював і проживав у Хусті

У листопаді 1938 року частина Закарпаття, заселена переважно угорським населенням, з містами Ужгород, Мукачево і Берегово, відійшли знову до Угорщини. Петро Сова  з родиною вимушено покидає Ужгород і їде в Хуст, де отримує посаду радника у земському уряді. Тут він брав участь у роботі русофільської «Центральной русской народной рады», і, як один з її керівників, звертався до президента Чехословаччини з вимогою усунути від влади уряд Августина  Волошина.

Після припинення існування Карпатської України Петро Сова залишався ще в Хусті, де його донька ходила в гімназію. Про це свідчить і виданий йому дозвіл на полювання з двохствольної рушниці 16-міліметрового калібру. За час перебування в Хусті він встиг також  відкрити знамениту Долину нарцисів, а також значну кількість пам’яток археології, зокрема й великий курганний могильник римського часу біля села Іза.

Згодом  родина знову повертається до Ужгорода і поселяється в районі сучасної площі Лаборця, неподалік колишнього цегельного заводу «Керамос». Сова влаштовується працювати в міську раду на посаду адміністративного радника. Краєзнавець активно включається в роботу  Подкарпатського общества наук, яким керував Іван Гарайда. Воно видавало науковий збірник «Зоря/Hajnal». На його шпальтах побачила світ перша велика публікація Сови про доісторичне минуле Ужгорода, що ґрунтувалася, переважно, на знахідках із кар’єру заводу «Керамос». У березні 1944 року  за підтримки міської ради і Подкарпатського общества наук окремим виданням вийшла його нова книга «Минуле Ужгорода» (угорською мовою), де події доведені аж до середини 1940-х років. Це найбільш інформативна й цінна публікація Петра Сови про Ужгород.

7. Брав участь у приєднанні Закарпаття до Радянської України

Апогей громадсько-політичної діяльності збігається з приходом на Закарпаття радянських військ та функціонуванням тут Закарпатської України. 27 жовтня 1944 року радянські війська  зайняли Ужгород. Наступного дня у приміщенні міської ради (нині школа № 9 на площі Петефі), у присутності представників 4-го Українського фронту була створена тимчасова міська управа на чолі з Петром Совою. Уже 12 листопада того ж року її замінив народний комітет, який теж очолив він. 

26 листопада у Мукачеві відбувся Перший з’їзд Народних комітетів Закарпатської України. Тут обрали керівництво на чолі з комуністом  Іваном Туряницею, першим заступником якого став Сова. Останній брав активну участь у з’їзді, який постановив  возз’єднати Закарпатську Україну з Радянською Україною та вийти зі  складу Чехословаччини. Саме в цей час отримав будинок на вулиці Цегольнянській 10, де проживав до кінця свого життя.

В уряді Народної Ради Закарпатської України Петро Сова обіймав посаду уповноваженого по комунальному господарству. Під його керівництвом здійснювалася масштабна конфіскація та націоналізація  приватних підприємств, громадських та житлових  об’єктів, майна тощо, а також, наприклад, зміна прізвищ громадян. Характеризує тодішню ситуацію той факт, що навіть така авторитетна людина, як Петро Петрович, вважала за краще змінити прізвище своєї доньки зі слов’янського Сова на Совіна (травень 1945 року).

Після підписання радянсько-чехословацького договору і його ратифікації у листопаді 1945 року Закарпатська Україна стала частиною Радянського Союзу і перестала існувати. У січні 1946 року була створена Закарпатська область. І хоч Петро Петрович був відзначений високими урядовими нагородами (наприклад, Орденом Червоної Зірки за спорудження Пагорба Слави), однак на нього вже не розраховували. При цьому влада час від часу  використовувала його для критики довоєнних часів, установ чи осіб (наприклад, Сова, разом з іншими представниками інтелігенції, виступав свідком у судовому процесі проти керівників колишньої  партії  Автономний землеробський союз у травні 1946 р.). 

8. Зберіг відому скульптуру Геракла, зібрав величезну кількість експонатів, але позбувся посади в музеї

У 1947–1951 рр. був директором Закарпатського краєзнавчого музею, а  потім до 1956 – завідував фондами, звідки й пішов на пенсію, щоправда, не за власним бажанням. Анатомія  системного виживання такої відомої людини з посад тривала за класичною схемою: спочатку дирекція почала чіплятися за дисципліну, потім поставили під сумнів і його компетентність, а завершили ще й звинуваченнями у зникненні експонатів. Працювати в такій  психологічній атмосфері, як на це і розраховували високі чини, Сова довго не зміг.  

Петро Петрович зробив величезний внесок у поповнення фондів музею експонатами археологічного, історичного, архівного характеру. Відвідав багато місць, пам’яток архітектури та, де була можливість, збирав експонати і приносив у музей. Він дуже любив фотографувати, фіксував на плівку все, що бачив, вважав потрібним та цікавим. Будучи  директором музею, саме він привіз у червні 1947 році з Ужоцького перевалу відому скульптуру Геракла – твір німецького академічного скульптора Вільгельма Кінне. Завдяки йому в музеї з’явився макет Ужгородського замку, авторами якого був сам Сова і чеський архітектор Йожеф Долешал.   

Та найбільшу групу експонатів, зібраних Петром Петровичем, складають археологічні знахідки. Наприклад, колекція кам’яних знарядь стародавнього кам’яного віку з Радванки нараховує близько 4 тисяч зразків. Усі вони, як і скарб кельтських монет із Великої Гараздівки (Гут) та сотні інших цінних реліквій, сьогодні зберігаються у Закарпатському краєзнавчому музеї ім. Т. Легоцького.

9. Був одним із першовідкривачів відомої Королевської стоянки

1969 року Петро Сова долучився до наукової  експедиції київського археолога Владислава Гладиліна і протягом багатьох років вивчав пам’ятки Закарпаття доби палеоліту. В експедиції на нього дуже розраховували як на знавця регіону, а також першовідкривача стоянок первісних людей в околицях Ужгорода, Мукачева, Хуста, Середнього, Квасова, Королева та інших місць. Нарешті, 1974 року експедиція навідалася у село Веряця біля Королева (у 1951 році Сова знайшов  тут на Замковій Горі кам’яні знаряддя праці доби палеоліту) і відкрила у кам’янодобувному кар’єрі знамениту Королевську стоянку – найдавнішу в Україні. 

Сова був активним членом товариства охорони пам’яток історії та культури і зібрав велику кількість матеріалів про різні будівлі, пам’ятники та історичних діячів нашого краю. Виступав ініціатором реставрації таких пам’яток, як Невицький та Ужгородський замки. 

10. Публікувався в газетах, закордонних наукових виданнях

Писав  книги, статті, путівники. Мав публікації у вітчизняних та закордонних (чехословацьких) наукових виданнях з археології. Найчастіше писав науково-популярні статті  для газет «Закарпатська правда», «Молодь Закарпаття», «Kárpáti Igaz Szó»,  угорськомовного календаря. Коли публікувався чеською чи угорською мовами, використовував псевдонім Сова-Гмітров (починаючи з 1940-их років). Боровся проти невігласів, які простий геодезичний знак у селі Діловому охрестили центром Європи.

Звичайно, не всі його роботи та твердження, особливо про замки Закарпаття, витримали перевірку часом. Більшість мають лише історіографічне значення. Однак матеріали, які фіксують тогочасний стан споруд, історію використання чи реставрації у повоєнний час, залишаються актуальними, цінними для науки і краєзнавства. 

P.S. У Закарпатському краєзнавчому музеї імені Тиводара Легоцького триває персональна виставка Петра Сови. Рекомендуємо відвідати та ближче познайомитися з краєзнавцем-легендою. 

• Тиводар Легоцький: засновник музейної справи на Закарпатті, який у ХІХ столітті об’їздив майже всю Європу
• “Музей — не запилений склад, а місце захопливих мандрівок у часі”: Ольга Шумовська про теперішнє та майбутнє Ужгородського замку
• У Мукачеві відкрили меморіальний будинок-музей Адальберта Ерделі

Йосип Кобаль, Наталія Толочко для Varosh

Не пропускайте цікаве з життя Закарпаття! Читайте більше в наших соцмережах — Facebook та Instagram.