Галина Скляренко: Мистецтво пояснює, що світ не такий простий, яким ми його уявляємо

– Пані Галино, яке значення для вас самої мають контакти зі слухачами, художниками, творчими людьми під час таких от подорожей і лекцій?

– Це навіть не зовсім лекції. Для мене більш важлива дискусія і зацікавлення. До вас я приїхала на запрошення Тараса Табаки, який є куратором проектів мистецького виставкового центру “Галерея ІЛЬКО”. Ми давні знайомі, зустрічаємося на різних художніх акціях. А ще він хоче привозити в Ужгород людей, які працюють із сучасним мистецтвом. Тому я залюбки ділюся досвідом, розповідаю про своє бачення. Для себе під час таких зустрічей роблю висновок про стан мистецького середовища в Україні.

– Які висновки зробили щодо Закарпаття?

– Закарпаття в Україні взагалі займає особливе місце. З одного боку, воно постійно привертає до себе увагу, але не можу сказати, що ми в Києві знаємо все, що тут відбувається. На жаль, українська регіональність і по сьогодні дається взнаки. Якось ми так всі живемо – кожен у своєму просторі: галичани люблять свій Львів, щось роблять закарпатці, щось відбувається в Чернівцях, щось в Одесі. Але цілісної картини нема. Закарпаття в Україні відіграло особливу роль. Об’єднання країни відбулося в середині минулого століття і фактично після ІІ Світової війни. І от тоді, коли на загальній українській сцені з’явилися закарпатські художники, це було надзвичайно потужне і свіже повітря. Вони не мали за плечима досвіду соцреалізму. Вони зберегли, інтерпретували у свій спосіб традиції європейського модернізму 20-30 років.

– Ця європейськість на Закарпатті ще зберігається?

– На жаль, не можу цього сказати. Я сьогодні трохи пройшлася виставками… Може час не той, може я не все побачила, але поки що особливих вражень нема. Хоча ось ця виставка, де ми зараз знаходимося, говорить про те, що свіжі сили є. Є шлях.

– Кожної епохи людство б’ється над питанням, що таке мистецтво, і щоразу відповідає на нього по-різному. То що ж таке мистецтво в сучасній інтерпретації і яка його роль?

– Дійсно, на кожному історичному етапі мистецтво, окрім своїх внутрішніх проблем, виконує якусь суспільну роль. Принаймні, бере на себе цю функцію. Сучасне мистецтво знаходиться у дуже складній ситуації. Тому що, якщо раніше воно будо єдиним джерелом образів, які саме й виштовхувало у простір, то сьогодні у нього є багато конкурентів. Це медіа, телебачення, Інтернет, реклама, соцмережі. Навіть політика, бо це все іміджеві речі. Зараз ми бачимо більше облич політиків, які стають іміджевими особами. Тому мистецтво кожного разу має заново вибудовувати свій простір, знаходити, так би мовити, щось таке, що б привертало глядача. Хоча мистецтво, по суті, – це єдина суто людська діяльність. Вона не має мети.

– Як же жити без мети?

– Метою є зрозуміти світ. І це питання ставить собі тільки людина.

– А виховну місію мистецтво повинно виконувати?

– Мені здається, що мистецтво взагалі нічого не повинно. Воно має бути і все. І ми всі маємо бути зацікавлені в тому, щоб воно було. Тому що так ми реалізуємо себе як люди. Складність, багатогранність людської особистості перш за все відображається в мистецтві. А ще мистецтвознавці говорять, що мистецтво – це така собі культурна антропологія. Все, що є в людині, фіксується в мистецтві. Більше ніякі сфери цим не зацікавлені.

– Яку культурну епоху історії мистецтва ми зараз переживаємо? Де ми зараз?

– Зараз усі шукають назву цієї моделі, щоб комфортніше було працювати. І правильними є різні назви.

– Пост-постмодернізм – правильно?

– Так, такий термін теж вживається.

– Які його характерні особливості?

– Найголовніша особливість – це медійність, оскільки сьогодні найпотужніший вплив на все справляють саме медіа. Через медіа ми дізнаємося про новини, дивимося на світ, чуємо неживу мову, а відредаговану. Це насправді створює нам дуже багато проблем. Тому що ми маємо постійно робити селекцію. І ми не повинні довіряти цій інформації, яку слухаємо. Ми повинні робити аналіз.

– А якщо говорити про образотворче мистецтво?

– Сьогодні ми називаємо це візуальним мистецтвом. Бо це вже не образи, а створення якогось нового світу. Навіть не нового, а іншого. Якісь інші способи сприйняття реальності. Тому що мистецтво вже давно вийшло за межі традиційних вимірів – живопису, графіки, скульптури. Зараз широко використовуються відео-технології, відео-арт, комп’ютерна графіка. Дуже багато всього сьогодні є в мистецтві. І тому ми взагалі говоримо про візуальне. А ще чим займається мистецтво – це соціальна критика. Тому що через мистецтво ми аналізуємо життя і світ. Інша тенденція – аналіз цієї візуальності. Тому що дуже багато художніх мов – є де проявитися, а глядачеві вибрати.

– Якби вас попросити визначити трійку найсильніших сучасних українських живописців, кого б ви сюди віднесли?

– Це дуже складне питання. Можу висловити лише суб’єктивну думку щодо того, хто мені сьогодні цікавий. Це Сергій Петлюк у Львові, який працює з новими технологіями. Цікаво і потужно у плані образів, інформації та можливостей. Він обирає для себе проблеми гуманітарного простору. Ще цікавий Гамлет Зіньковський з Харкова. Теж працює із соціальним середовищем, використовуючи естетику графіті. Більш традиційний ваш Тіберій Сільваші з Мукачева – дуже витончений, тонкий, складний живопис, який існує на рівні відчуття. Це дуже вишукано.

– “Inter arma tacent musae” (Коли говорить зброя, музи мовчать). Як вплинули події на Сході на вітчизняне мистецтво – воно пригальмувало, притихло, чи навпаки художники активно виплескують свої переживання і відчуття? Що зараз спостерігається на теренах України – спад чи творчий вибух?

– Про спад говорити не можемо. Навпаки, зараз багато з’являється молодих художників і вони щось шукають і щось пропонують. Життя художнє йде. Воно досить напружене. Єдине, чого немає, так це необхідної для його розвитку інфраструктури – виставкових залів, серйозних галерей, фондів розвитку, сучасних колекцій. У нас взагалі ХХ ст. не представлене в українських музеях. Нема професійних журналів про мистецтво, погано з критикою – об’єктивною, аналітичною, бо на неї навіть нема соціальної потреби. Ще дуже важливо – повинні бути різні інституції, які працюють з мистецтвом. От у вас на Закарпатті практично, окрім “Галереї ІЛЬКО”, більше нічого прогресивного нема. А ви ж так близько до Європи.

– Що можете сказати про роботи, які зараз представлені в нашій галереї?

– Я тут бачу спробу художників бути вільними у просторі. Трохи бракує глибини, вихлопу, особливих емоцій. Але спроба є, безперечно.

– Сучасні образотворчі засоби. Здається, ви їх називаєте мовами? Так от про мови: чим сьогодні користуються художники?

– Їх дуже багато. Вони дуже різноманітні. Взагалі сьогодні у мистецтві можна робити все.

– Ознака постмодернізму? Коли мистецтвом може бути все що завгодно?

– І так, і ні.

– Купа сміття як інсталяція на виставці – мистецтво, купа сміття на автобусній зупинці – неподобство і безкультур’я? Так?

– Десь так.

– А сьогоднішнє мистецтво – воно елітарне і для обраних, чи демократичне і будь-хто може сказати: я знаюся на мистецтві?

– Починаючи з кінці ХХ ст. явно простежується демократизація. Насправді для мистецтва це небезпечна річ. Тому що кожна людина може купити фарбу. Колись це не вважалося вартим уваги, а сьогодні намалював, приніс і повісив. І думаєш потім: що це таке? А він має право. Тобто, з одного боку, це добре, бо ти так самовиражаєшся, а з іншого, це небезпечно для мистецтва. Та таким вже є наш час. Сьогодні всі співають, танцюють, приходять в політику, не знаючи трьох слів. До середини ХХ ст. мистецтво полемізувало з традиціями, постійно їх відкидало і пройшло стільки складних, елітарних, внутрішньо художніх проблем, що часто втрачався зв’язок із глядачем. І це ще одна небезпечна річ. Бо мистецтво постійно бореться за свою незалежність, але і без глядача жити не може.

– А дійсно, що зараз відбувається по той бік тандему мистецтво-глядач? Там є для кого працювати? В очах, які споглядають продукт сучасних митців, є розуміння? Чи потрібно вчити глядача сприймати мистецтво?

– Мені здається, що суспільство, держава і культура мають давати людині можливість бачити, чути і читати. Вони мають підтримувати театри, музеї, галереї, бібліотеки і видавництва. А людина має сама обирати, що їй робити – ходити в театр чи ні. Радянська методологія, коли всіх ведемо, всіх навчаємо, художник їде на завод – це негативно для мистецтва. Але що ми бачимо сьогодні в світі: величезні черги стоять в музеї і центри сучасного мистецтва. Бієнале переповнені. Люди хочуть бачити і розуміти. Тому що таким чином вони розуміють світ і себе самих. Взагалі, навіщо нам потрібне мистецтво – щоб зрозуміти, що світ не такий простий, яким ми собі його уявляємо. Що наша думка – не єдина. Що є хтось, хто знає інакше. І це інакше – надзвичайно цінне.

– Як же все ж таки бути молодим художникам? Як їм визначитися, в якому напрямку працювати сьогодні у хаосі мов, тенденцій, інтерпретацій?

– Треба, в першу чергу, розповідати про себе: це мене болить, це я відчуваю, це я так розумію, це мене турбує. Оце має бути у твоїй роботі головним. Тільки так ти зможеш виділитися з-поміж інших і стати індивідуальністю. Тому що формальних речей можна навчитися, але це тільки техніка, прикраса. А красивого сьогодні навколо дуже багато, аж забагато. Тому хочеться іншого змісту. Щось таке потрібно сказати глядачеві, щоб воно з ним резонувало. Так ти знайдеш і проявиш себе. І це найголовніше.

Лариса Липкань, Varosh

Фото: Тарас Вовчин

Павло Ковач: Мистецтво у спадок

Тут у нього є майстерня, галерея Detenpyla Gallery  (він є одним з її співзасновників). Власне у найближчому майбутньому Львові відкриється ще один мистецький простір, над втіленням якого зараз митець працює спільно з Юрієм Білеєм, Станіславом Туріною та іншими молодими художниками.

Окрім того, Павло останні кілька місяців працює над новим проектом для столичної Bottega Gallery. Хлопець ще минулого року виграв 20 тисяч гривень на конкурсі молодих художників, що влаштовувала галерея. Каже, що сьогодні планує частково їх інвестувати саме у нову виставку, яку представить глядачеві вже у червні.

– Як правильно називається те, чим ти займаєшся? 

– Я працюю з інсталяцією, перформансом, ленд-артом. А загалом, експериментую. Експериментую з мистецтвом, експериментую з життям.

– Коли ти почав?

– Коли почав невідомо, до того часу поки не буде кінця, все відносно у нашому житті. А от усвідомив те, чим займаюся, напевно, років п’ять тому. Тоді я почав розуміти, що це буде моєю професією.

– Щодо майбутнього розвитку себе та мистецтва, яким займаєшся є якісь думки, сподівання, плани?

– Думаю, що головне – це вірити, знати і працювати.

– Де переважно працюєш?

– У Києві, Львові, Ужгороді, за кордоном – всюди потрошки. Більше напевно зараз проводитиму часу у Львові, бо там з’явилася власна майстерня і можливість працювати. Маю зробити виставку персональну у галерею Боттега до червня.

– Де ти навчався?

– У коледжі імені Ерделі два роки, а потім вступив до Львівської академії.

– Сьогодні яким чином займаєшся самоосвітою?

– Досліджую різні течії, слідкую за подіями. Багато матеріалів з інтернету беру. Раніше я його трохи ігнорував, більше читав класичних книжок. Сьогодні зрозумів, що пора й з інтернетом бути на “ти”.

Я ніколи не читав усього підряд, але якщо щось потрапляло мені до рук, то значить це те, що зараз мені потрібно. Мене цікавить випадковість, момент, знаки тощо.

– Що найбільше тебе надихає у професії?

– Можливо це дивно, але мене більше надихає не остаточний варіант, а сам процес виконання. Це завжди все відбувається по новому: експерименти, пошуки.

Остання виставка, яку ми робили з “Відкритою Групою” у Боттезі називалася “Між нами”. От власне це і було головне для нас – процеси, що відбувалися у групі. Один з об’єктів представлених на виставці – запис наших розмов, про варіанти експозиції у галереї.

Власне, цей процес розмов, спілкування, обговорення був до того часу доки нам дозволяв дедлайн – відкриття виставки, де і були виставленні об’єкти, до яких ми дійшли спільної згоди. Одну з основних ролей зіграв саме дедлайн: якби він був раніше чи пізніше – це повністю змінило б експозицію.

– Є хтось з митців, на кого ти орієнтуєшся?

– Є ті, хто мені подобається – ті, що близькі саме зараз. Звичайно, Ковач Павло (старший), завжди є прикладом, а взагалі з українських – це Кауфман, Якунін Сергій. З живопису – Сільваші.

– Як спілкують у родині митці?

– Дуже звичайно. Часом можемо трохи посперечатися, але це нормально.

– У тебе є така річ як натхнення?

– Не знаю. Але є такий стан, який часом до мене приходить. Це відбувається зазвичай між сном і реальністю, чи реальністю і сном – це тонка межа, коли інколи з’являються цікаві відповіді. Тому біля ліжка завжди у мене лежить блокнот. Але я переконаний, що у кожного художника все відбувається інакше.

– Не думав переїздити за кордон?

– Думав їхати вчитися, але все питання у фінансах. За кордоном зовсім інше навчання, ніж тут. Там викладають сучасні художники, які в контексті сучасного мистецтва, а не просто вчать того, у що давно вже не вірять. Там активно використовуються комп’ютерні технології, викладають перфоманс – все на іншому рівні, все більш відкрито. Утім, при цьому вони не забувають і про історію.

– За кордоном краще сприймають сучасне мистецтво?

– Там люди до нього більше звикли. Нам же велику затримку у розвитку дав Радянський Союз. В Україні намагаються це усе наздогнати, але не завжди виходить.

– Закарпаття сприятливе для репрезентації твого мистецтва?

– Митці рідко самі будують середовище, де їх сприйматимуть. Вони радше поїдуть туди, де їх приймають добре. Але я думаю, що треба себе пересилювати і працювати у тому середовищі, де ти живеш, де складніше працювати, де є непорозуміння і не розуміння.

В Ужгороді, до прикладу, є галерея “Коридор”, у якій відбуваються виставки, є “Березневі коти”, “Екле”. Тому й ми намагаємося максимально долучатися до цих процесів.

– На твою творчість якимось чином впливають побутові питання: гроші, житло, негаразди?

– Треба себе контролювати. Коли ми закінчили навчання у Львові важко сказати, що було просто. Ми не мали грошей, але робили мистецтво і продовжуємо робити. Але взагалі, звісно впливає, часом навіть, нестача коштів позитивно впливає на мистецтво.

Не сказав би, що зараз ми розкошуємо. Просто людина завжди має робити свою справу і відповідати за неї – з грошима вона чи без. Художник має працювати на повну силу завжди. Якщо людина хоче просто заробити грошей, то думаю, що є й значно легші варіанти.

– В якому місті тобі найкомфортніше жити?

– Всюди кльово. Але більше схиляюся до Ужгорода.

– Ужгород для тебе – це що?

– Це моє рідне місто, яке я дуже люблю. Воно прекрасно підходить мені енергетично. Тут багато хороших людей.

Кожне місто різне. Львів вже інший, у Києві я довго знаходитися не можу. Це місто мені не зрозуміле. Навіть у Варшаві мені було легше зорієнтуватися, ніж там. Воно важке енергетично. Ужгород рідний, тут я почуваю себе вдома.

Росана Бісьмак, спеціально для Varosh.com.ua

Фото люб’язно надані Павлом Ковачем 

Павло Гудімов: Закарпаття для мене – це гори, виноград, суміш культур та живопис

– Ви бували на Закарпатті?

– Я, напевно, не міг не бути, бо свого часу, ми дуже активно гастролювали з “Океаном Ельзи”. Тоді я об’їздив усю країну. Звісно, багато разів виступали й в Ужгороді. Також приїздили до Мукачева. Ви ж знаєте, що Славік там народився?

Не можу сказати, що я знаю все Закарпаття, але, тим не менше, багато спілкуюся з людьми, які там народилися, жили і живуть сьогодні. З Ужгорода багатьох людей знаю. Зараз ми з Вами спілкуємося у залі, де проходить виставка ужгородського митця Руслана Тремби. Він півтора роки працював над своїм “Золотом Карпат” і врешті-решт привіз виставку до нас.

Кожен регіон можна все життя вивчати, дізнаватися про нього якість важливі та цікаві речі. Тому для мене, Закарпаття, радше, предмет для майбутнього вивчення. Хоча, основними туристичними маршрутами я пройшовся. (ред. – посміхається)

– Які найперші асоціації у Вас виникають, коли Ви чуєте слово “Закарпаття”?

– Перша асоціація – це перехід через гори. Звісно, це суміш культур, кухонь, теплий клімат. Також у мене дуже сильна асоціація з закарпатським живописом, вином та виноградом.

На Закарпатті у мене багато знайомих людей, що займаються виробами з дерева. З ними я співпрацював у дизайнерській сфері.

– На Вашу думку, на Закарпатті сьогодні сприятлива атмосфера для розвитку сучасного мистецтва та молодих митців?

– Не можу сказати, що на Закарпатті дуже сприятлива атмосфера для цього. Немає певної кількості інституцій, які б мали підтримувати розвиток мистецтва, яскраво вираженого колекційного середовища. Але є учбове середовище, історичне та субкультурне. На щастя, є велика кількість художників.

Окрім Руслана Тремби є ще прекрасний митець, архітектор, художник Андрій Хір. Минулого року він робив персональну виставку в арт-центрі “Я Галерея”. Андрій – дуже талановита людина. Його творчість – це суміш містики та фольклору. Думаю, що, насамперед, це вплив тої містичної закарпатської землі.

Одна з найважливіших в українському мистецтві постатей – Тіберій Сільваші – народився у Мукачеві. Думаю, що він має бути одним з перших ваших співрозмовників, йому справді є про що розказати.

tibsil

Але в цілому, наскільки сприятлива атмосфера – покаже час. Поки що можу сказати, що й у Києві вона фактично несприятлива: темп міста, зайнятість та високі ціни на існування у цьому місті забирають основні сили у художників. У кінцевому підсумку все перетворюється на заробляння грошей, аби закрити побутові питання.

Тому, мені здається, що чим менше місто, чим повільніше тече у ньому час, чим більше повітря, тим краще там жити художнику і тим сприятливішою для нього є атмосфера. З цього випливає, що Закарпаття для творчості сприятливе, а для його репрезентації – не надто.

До речі, минулого року ми презентували у Москві проект “Родичі Уорхола” – про мистецтво Західної України. У ньому були представлені роботи як Андрія Хіра, так і Руслана Тремби. Реакція людей була дуже цікавою – вони були у захваті. Для них це мистецтво є абсолютно незнаним.

– Якщо говорити про митців з Закарпаття, то Тіберію Сільваші – 66, у той час, як Руслану Трембі, Павлові Ковачу та Андрієві Хіру – від 25 до 30. Утім, їх дуже часто можна побачити разом у якихось спільних проектах. Що для Вас особисто поєднує їх, окрім мистецтва та закарпатського коріння?

– Я думаю, що у мистецтві, як і у житті, спілкування відбувається значно легше та продуктивніше через покоління. Якщо ми з Тиберієм обговорюємо чиюсь творчість, то у нас неймовірно багато спільних поглядів та думок.

Думаю, що й у хлопців з ним такий самий контакт налагоджений. Це те саме, що й у родині: онуки з дідами краще ладять, ніж з батьками. (ред. – посміхається)

– Сучасне мистецтво, все ж, хто краще сприймає: молодь, напевно?

– І молоде покоління, і доросле вже адаптовані до нього. На деякі проекти проходять надзвичайно різноманітні люди. Привідкрию вам таємницю: сучасного мистецтва не існує. Є лише мистецтво, яке ми називаємо сучасним. Вже завтра воно вчорашнє, а для когось взагалі антикваріат.

Сучасне мистецтво – це лише мистецтво, що відповідає цьому часу. Нікуди не подінуться такі важливі характеристики, як майстерність, фантазія, розум – вони існують у мистецькому середовищі. Утім, має бути й певна система фільтрації. Адже є й багато псевдомитців та псевдохудожників. Для того, аби це розрізнити потрібно досить багато сил, навіть розумних мистецьких сайтів сьогодні майже немає. Гадаю, що потрібні нові інституції, які пояснюватимуть на зрозумілій мові важливі речі.

gudp1

На жаль, нам сьогодні втовкмачують у голову, що талант може бути створений хімічно. Власне, про це усі ці талант-шоу. Але це не правильно. Талант має сформуватися у природному середовищі. А те, що показують сьогодні – серйозна підміна дійсності.

Таким самим чином нам замінюють й любов, естетичну насолоду і т.д. Чим це все замінюється? Випивка, наркотики. Нам пропонують сурогати щастя, у той час, як культура – і є щастя. Вона тотальна. Про це більшість творчих людей іноді говорять, а часом й кричать. Гадаю, настав час виходити з підвалів.

Я не кажу про те, що ми сьогодні знаходимося на якійсь первинній сходинці – все розвивається. Втім, чим далі від столиці чи культурного центру, тим гірше.

– Ви особисто для себе, які культурні центри сьогодні виділяєте?

– Київ – не може не бути центром. Львів – західна столиця. Хоча, сьогодні він більше туристично-культурний, ніж культурно-туристичний. Харків дуже багато генерує. Набирає обертів Одеса та Дніпропетровськ. Хотілося б, звісно, аби арт-центри “Я Галерея” була у кожному з цих центрів, але поки ми працюємо лише проектами.

gudp2

– Як балансуєте між повсякденністю та творчістю?

– Сьогодні я більше надаю перевагу нетворчим речам. Відмовляю собі у деяких амбіціях, рідко граю концерти. Переважно займаюся лише куруванням проектів. У мене, на щастя, немає якогось прагнення стати художником чи ще якось проявити себе у цьому напрямку. Тому, напевно, мені і вдається не заходити на інші території.

Ще у мені є така річ, як неспокій – постійна не заспокоєність – до того, аби щось робити, рухатись. Це має бути закладене генетично. Коли я сьогодні дивлюся на свою маленьку донечку, то бачу, що їй теж це передалося у спадок.

gudp3

– Відмовляти собі у творчості… Вас це влаштовує?

– Так, влаштовує. Можливо, якби у мене не було тієї самореалізованості, яка була свого часу, разом з гуртом “Океан Ельзи”, то може все було б інакше. Я мав прекрасне гастрольне життя, насичене, цікаве, а старіючим рокером мені бути не хочеться. Я граю концерти й сьогодні, але дуже дозовано.

– На Радіо Свобода Ви якось сказали, що успіх може бути згубним у творчості. Як тоді інакше, без нього?

– Успіх є синонімом досягнення – завершення якогось етапу. Його не треба плутати з визнанням, важливістю та цікавістю. Люди часто стають заручниками успіху – це згубний фактор.

Якщо ти сам для себе починаєш усвідомлювати, що це успіх, то краще трохи звернути й піти іншим шляхом і залишитися людиною, яка належить собі, а не своєму успіху. Для мене це поняття дуже небезпечне, особливо, коли люди самі розуміють, що успішні.

– Ви відкрили арт-центр “Я Галерея” у 2007 році: задоволені динамікою розвитку?

– Ні, могло бути значно краще. На жаль, це збиткова справа, якій на заваді стала ще й криза. Я не задоволений тим, як відбуваються процеси децентралізації в Україні. Ми, звісно, може бути експатами, які приїжджають, щось роблять і їдуть, але це не правильно.

Перша фраза моєї нової пісні: “Під ковпаком нам дозволено все”. Думаю, що так воно і є. Комфорт – це друга згубна річ після успіху. Він зазвичай смердить чіпсами, несвіжими капцями, телевізором і затхлим повітрям. Тому, треба змушувати себе виходити з зони комфорту, бо лише дискомфорт може рухати нас далі.

Росана Бісьмак, спеціально для Varosh.com.ua

Фото люб’язно надані арт-центром “Я Галерея”