В юності Володимир Лятов об’їздив пів світу, однак замість пам’яток архітектури бачив тільки … паркет. Разом із партнеркою він став бронзовим призером чемпіонату Європи з 10 танців європейської та латиноамериканської програм. До того ж, пара неодноразово представляла Україну у фіналах міжнародних змагань.
21 рік професійного спорту вже позаду, і тепер Володимир розпочав серйозну тренерську діяльність. А ще він обожнює одягати класичні костюми і завжди боїться розповідати щось на камеру. Проте наша розмова не про це. Говоримо про розуміння танцю, виховання спортсменів і про те, що ж таке чоловічий вид спорту.
– Танці – це любов із першого погляду?
– Думаю, що так. Хоча, спочатку цього не усвідомлював – мене привела на заняття сестра, і я просто тренувався. Але з 10-11 років зрозумів, що все це не просто так – усі мої думки стосувалися тільки танців, і я, наприклад, міг іти вулицею і відпрацьовувати різні елементи. У цей період зі своєю партнеркою Веронікою почав серйозно готуватися до міжнародних змагань і регулярно брав у них участь. Так ми й досягли успіху.
– Яке досягнення у танцювальній кар’єрі ви вважаєте найбільш значним?
– Напевно, найважливіше досягнення для мене – це посвідчення майстра спорту міжнародного класу. Тоді я з партнеркою здобув бронзу на чемпіонаті Європи 2014 року з 10 танців. Також у 2013 році ми представляли Україну на Всесвітніх іграх у Колумбії (Всесвітні ігри – міжнародні змагання із видів спорту, що не входять до програми Олімпійських ігор) – танцювали на кориді, і за нами спостерігали приблизно 17000 глядачів. Звісно, я завжди пам’ятатиму, коли ми вперше потрапили у фінал чемпіонату світу з 10 танців – змагання відбувалися в Австрії. І, напевно, – бронза на ще одному чемпіонаті світу, але в категорії “Молодь” – це було ще в 2007 році в Сінгапурі.
– Які відчуття, коли виходите на паркет і бачите 17000 людей на трибунах?
– Тоді мене просто переповнювали емоції – і в такі моменти важливо виступити якнайкраще, але й не перебільшити. А самі Всесвітні ігри відбувалися в Колумбії – країні, де розвинений латиноамериканський танець. Тому – під час перерви між виступами організатори вмикали свою музику, а глядачі просто починали танцювати сальсу біля своїх сидінь. Це теж дуже вразило.
– А які змагання найатмосферніші серед усіх?
– Найатмосфернішими завжди були змагання Uzhgorod Open, де нас найбільше підтримувала публіка. Також ми з самого дитинства брали участь в Austrian Open та German Open. Наприклад, у Німеччині найчастіше збиралася велика кількість найкращих танцюристів, і самі змагання відбувалися протягом 5 днів у 4-5 залах водночас. Тоді ти справді затамовуєш подих, а з обличчя не зникає усмішка.
– Не сумуєте за змаганнями?
– Ні, я ж просто змінив свій вектор розвитку. Моя основна ціль – виховати покоління, котре буде успішним у танцювальному спорті, і самому досягти результату в тренерській та суддівській діяльностях. Дещо я вже виконав – відкрив танцювальну студію, а тепер маю справитися із обсягом нової роботи. Кваліфікацію судді теж отримав, уже брав участь у змаганнях саме в такій ролі та відчував себе дуже по-особливому.
– Як це – починати все спочатку, коли завершуєш танцювальну кар’єру?
– Це, безумовно, важкий крок у моєму житті, тому що після 21 року професійного спорту не завжди знаєш, як усе складеться далі. Однак у мене був приблизний план дій. Після завершення кар’єри я потрапив за кордон і почав тренувати танцюристів у спортивному клубі Туреччини. Пізніше повернувся до Ужгорода і продовжив діяти за своїм планом. Відкриття власного спортивного клубу, робота з колективом, спілкування з батьками танцюристів – це не так і просто, але й наміри в мене серйозні.
– Як вам тренерський досвід у Туреччині?
– Мені дуже сподобалася атмосфера в клубі – спортсмени розмовляли англійською мовою, тому жодних проблем із комунікацією не було, інші тренери прислухалися до моєї думки, чекали порад, та й взагалі всі склали враження хорошої команди, яка хоче досягти результату. Це й правильно – спортсмен повинен завжди думати про те, щоби покращити свій рівень. Тому цілі команди мають збігатися із цілями танцюриста. Я й досі треную тих спортсменів, з якими почав працювати два роки тому.
– Що ви робите для того, щоб і у вашому клубі була хороша атмосфера?
– Звісно, в мене є підхід до кожного учня, тому що всі мають свій характер та стиль у танці. Я завжди стараюся розмовляти зі спортсменами і працювати з ними так, щоби вони самі докладали зусиль для розвитку. Наприклад, мені важливо запитати, які танцювальні фігури до вподоби моїм учням або як для них краще розмістити хореографію. У результаті вони і є тими людьми, які відповідають за свій стиль, а не просто копіюють рухи. Тим часом я допомагаю їм вдосконалюватися і ставати все кращими.
– Нещодавно ви їздили зі своїми спортсменами на танцювальні збори в Буковелі. Наскільки важливо танцюристам відвідувати такі заходи?
– Учні звикають до умов, залу, голосу тренера, пар, які їх оточують у клубі, тому їм потрібно відвідувати танцювальні збори. У незвичному для себе середовищі вони виходять із зони комфорту – отримують нову інформацію, бачать інших спортсменів, вчаться в різних тренерів. І от, наприклад, атмосферу, яка панує на вечірніх практиках, не завжди можна відтворити на звичайних заняттях у своєму клубі. Тому танцювальні збори – це неабиякий поштовх до вдосконалення танцювальної майстерності.
– Онлайн-викладання теж стало невід’ємною частиною тренувань в умовах карантину. Як ви до цього поставилися?
– На початку карантину я повернувся з Туреччини і думав, що обмеження триватимуть щонайбільше місяць. Усе склалося зовсім не так – тоді мені й подзвонив керівник клубу, в якому я працював, і сказав, що потрібно тренувати онлайн. Мені це зовсім не сподобалася. Однак пізніше я подумав, що є елементи та дрібні деталі, які ми не встигаємо відпрацювати під час тренувань у залі, і вирішив зосередитися на них. Відразу спланував індивідуальні уроки з кожною парою, потім – групові заняття, і так розробив систему для спортсменів, якої вони дотримувалися протягом карантину. Через рік я прилетів у Туреччину і почув від своїх учнів, що вони не тільки змогли підтримати фізичну форму і вдосконалити техніку, а й стали кращими завдяки заняттям онлайн. Але такі тренування я проводив тільки з тими спортсменами, яких знав особисто, – напевно, з іншими танцюристами мені було би складніше.
– Продовжіть фразу: «Як тренер, я ніколи не…»
– Ніколи не буду нечесним перед самим собою і перед учнями. Кожне заняття зі спортсменами – це відповідальність. І хоч усі іноді проявляють лінощі, я хотів би завжди мати мотивацію працювати.
– А яка ідеальна формула для успіху спортсмена?
– Як часто говорять: “99% роботи і 1% таланту». Спортсмен і розвивається найефективніше тільки тоді, коли працює самостійно. Ось за 45-хвилинне тренування танцюрист отримує певний обсяг інформації, а відпрацьовувати її може роками. А якщо хтось вважає, що не має таланту, тоді це недогляд тренера. Є деякі діти, які приходять на заняття і проявляють свої здібності відразу, а комусь іншому потрібно для цього більше часу – наприклад, два роки.
– Оскільки танцювальний спорт – це парний вид спорту, то як партнеру і партнерці знайти взаєморозуміння між собою?
– Потрібно завжди розмовляти, говорити про все і нічого не приховувати. Пари часто й розпадаються через те, що не можуть вирішити конкретну проблему. Обов’язково має бути повага – варто враховувати, як ви говорите один із одним. Одна справа – казати про якусь проблему із претензією, і вже зовсім інша – просити про допомогу. І важливо знаходити компроміси, тому що кожен бачить ситуацію по-різному. Зазвичай це видно, коли в парі нема розуміння, однак танцюристи можуть прекрасно зіграти роль на паркеті. Акторська складова в нашому спорті також важлива, але вона не є визначальною, якщо говорити про стосунки в парі.
– Що для вас основне в танці?
– Емоція. Якщо людина танцює беземоційно, то, напевно, вона займається не своєю справою. Відколи їжджу на змагання як суддя, то бачу, наскільки мені важливо щось відчути від пари за той короткий проміжок часу, який в мене є для оцінювання Щоб аж мурашки по тілу – не всі танцюристи можуть передати такі емоції.
– Яким має бути партнер у танці?
– Мені дуже подобається вислів: «Партнер танцює свою партнерку». Це важливо – у парі чоловік має бути саме чоловіком, і він повинен зробити все можливе, щоби жінка показала себе.
– Як би ви довели, що танці – це і чоловічий вид спорту?
– Насправді часто говорять, що цей вид спорту не для чоловіків. Але, на мою думку, якщо ти танцюєш із дівчиною, то вже повинен мати характер. Навіть у школі я чув насмішки від однокласників, але коли вперше приніс медаль зі змагань, то всі просто-напросто заспокоїлися. Тому й не потрібно нічого доводити – тим більше, в європейській та латиноамериканській програмах є дуже серйозні танці, як-от пасодобль. Він переносить нас на кориду, і саме партнер повинен відіграти роль тореадора, який змагається з биком або володіє технікою плаща.
– Якби ви повернулися на своє перше заняття з танців, то чи був би маленький Вова задоволений вами теперішнім?
– Думаю, що так. Не жалкую про ті кроки, які я зробив, і вважаю, що кожен етап прожитий прекрасно. Не впевнений, що той Вова пишався би мною, але йому точно не було би соромно за те, яким я став.
Валерія Шебела, Varosh
