Життя

Вероніка Мишко: «Стати чемпіоном – не якась складна наука, це певна система, за якою треба рухатися»

14 Жовтня 2021 1 153

Ужгородська пара з місцевого танцювального клубу “Грація” Вероніка Мишко та Ерл Вільямсон виграли чемпіонат Європи з танцювального спорту в програмі “десять танців” серед дорослих. Змагання відбулися в Києві 25 вересня 2021 року. За першість боролися спортсмени з 31 країни світу, і кожну могла представляти тільки одна пара. Вперше в історії танцювального спорту України відбувся такий чемпіонат, і вперше його виграла українська пара. 

Публікуємо розмову з чемпіонами Європи: Веронікою, кандидаткою наук з фізичного виховання та спорту, для якої перемога з дитинства «було чимось таким, що обов’язково має статися в житті»; Ерлом, котрий гарно співає український гімн, любить українські страви та українську дівчину; Олександрою Мишко – тренеркою пари, заслуженою працівницею фізичної культури і спорту України, головою Закарпатського обласного осередку Всеукраїнської федерації танцювального спорту, суддею міжнародної категорії, тренером клубу спортивного танцю “Грація”.

– Вероніко, Ерл, скільки разів ви вже відчували солодкий присмак перемоги?

Вероніка: Я – чемпіонка Європи з танцювального спорту, 19-разова чемпіонка України, абсолютна чемпіонка України 2020-2021 років. Бронзова призерка та фіналістка чемпіонатів Світу, бронзова та срібна призерка чемпіонату Європи, призерка кубків Світу та Європи. Чемпіонка Східної Європи з танцювального спорту. Переможниця і фіналістка багатьох міжнародних змагань.

Ерл: Я багато разів вигравав національні чемпіонати Австралії, Америки, Данії. Два роки поспіль ми з Веронікою – абсолютні чемпіони України. За три роки в парі маємо два фінали Чемпіонату світу, бронзу та срібло чемпіонату Європи. Цьогоріч здобули золото Європи. 

– Вероніко, Ерл – ваш другий партнер. Як вдалося створити такий успішний тандем? Тим паче, що доводиться жити на дві країни – Україну і Данію

Вероніка:  Про Ерла:  він народився в Каліфорнії (Сполучені Штати). Виріс в Австралії, в 17 років переїхав у Данію. Зараз в нього навпіл – Данія та Україна, відколи танцюємо разом.

Наш танцювальний дует із Ерлом існує з 2018 року. Довелося зрозуміти: це інша людина, зі своїм танцювальним стилем, особливостями в спілкуванні, навіть звичками щодо того, скільки і як тренуватися. 

Перший рік ми намагалися відчути один одного. Зрозуміти, що працює саме для нашого дуету, які підходять тренери, який стиль нам потрібен, яке навантаження. У будь-якій команді необхідно розуміти настрій людини. Це робота, яка вимагає певного часу, життєвого досвіду. Думаю, в нас це класно вийшло. 

А ще – намагаємося розвиватися разом. Коли готуємося до змагань, концентруємося не тільки на вдосконаленні техніки, а й на харчуванні, сні, комунікації, спортивній психології. Протягом цих трьох років шукаємо максимальну стратегію. 

Як загалом відбувався ваш спільний розвиток?

Вероніка: Із 2019 року наші результати рухалися за позитивною шкалою. Було логічно, що цього року ми могли боротися за перше місце. Будучи срібними призерами торік, розуміли – ціль ближче, залишився один

крок. Це відповідальність. Потрібно викластися на повну, ні на що не відволікатися. Фізично було складно, морально – також. Як не робили би, вважаю, що треба краще. Після тренувань думала: класно позаймалися, але… Для мене найбільший челендж пробачати собі це “але”.

– Ви перемогли в програмі “десять танців”. Що в неї входить?

Вероніка: Це окрема програма, яка складається із двох: європейської та латиноамериканської. Тобто –  це третя програма танців, яка є сукупністю. Як триатлон. Є ті, котрі тільки бігають, тільки плавають. А є ті, які роблять все разом. Не можемо обрати щось одне, подобається кожен характер танцю. Навіть якщо це в один день і різниця між європейською і латиноамериканською програмою – одна година.

– Спорт – інтенсивна праця над собою. Скільки часу ви готувалися до Чемпіонату?

Вероніка: Підготовка розпочалася відразу після закінчення торішнього чемпіонату. Тоді ще не була відома дата, але ми вже будували стратегію. Інтенсивну підготовку, спрямовану на виступ, розпочали три місяці тому. Відтоді кожен день прорахований похвилинно.

– Що дає здобутий кубок?

Ерл Вільямсон: Неймовірне задоволення! Для нас – це велика честь. Є багато сильних танцюристів. Наприклад, тих, хто доходив до фіналу, півфіналу, хто ставав призерами світу, але не так багато тих, хто переміг. Ми зараз – серед тих людей, котрі можуть називати себе чемпіонами Європи.

Вероніка Мишко: Для мене – це мета з дитинства. Було прикро, коли дивилася на танцюристів, які ніколи не вигравали. Думала, в них усе життя пройшло повз. Тому – це було щось таке, що обов’язково має статися в моєму житті.

– Чому перемога важлива для України?

Олександра Мишко: Вперше в танцювальному спорті України в чемпіонаті Європи перемогла пара, яка представляє Україну. Це – визначна подія в танцювальному спорті України. Із таким досягненням країна вважається сильною. Спортсменам є на кого рівнятися. А для переможців – відповідальність тримати планку.

Вероніка Мишко: Є думка, що в Україні немає підтримки. Хтось каже: немає достатньо хороших тренерів, умов, залів. Саме ця перемога показує: не зважаючи на те, які умови і де ти знаходишся (нехай не простора зала із дзеркалами, а мале приміщення), якщо в тебе є правильна команда педагогів, можна перемагати. Мені пощастило: з дитинства була в якісному оточенні, з тренерами.

– Що входить в обов’язки домашнього тренера?

Вероніка Мишко: Можна брати майстер-класи у відомих педагогів, і це потрібно робити, так здобуваєш новий досвід, додаткові знання. Але завжди є одна людина, яка направляє, знає, що треба і як. Домашній тренер – це головний тренер. Він знає пару із середини. Людина, котрій відомо про кожен мозоль на пальці. Людина, яка переймається тим, чи в тебе все добре поза межами залу. Домашній тренер обов’язково має вміти все, знає, куди направити. Олександра Мирославівна контролювала мій розвиток. Це чудовий бонус, коли вдома є спеціаліст.

– Як це, коли тренер – мама?

– Я не знаю, як це, коли тренер не мама. Тому нема з чим порівняти. Мені здається, це добре. Часто спостерігаю таке: батьки спортсменів хочуть допомогти дітям. На жаль, втручаються в процес розвитку пари, цим самим шкодять. Батькам потрібно бути батьками, підтримувати, допомагати.  У мене процес був контрольований. Хоч іноді я хотіла, аби пожаліли на тренуваннях, але мама не робила цього. Так я загартувалася. А ще знала: зараз працюємо, а вдома буде сім’я, відпочинок і мама.

– Вероніко, розкажіть, чим ще займаєтеся?

Викладаю в Ужгородському інституті культури і мистецтв, у клубі спортивного танцю “Грація”. Також нас часто запрошують ділитися досвідом – працюємо в Нідерландах, Італії, Данії, Словаччині, Угорщині, Польщі, Румунії, Австрії.  В Україні маємо багато професійних спортсменів до 15 років. У Європі – доросліші, від 15 до 35 років. Також займаємося із категорією танцівників – сеньйори.  У нашому ужгородському клубі “Грація” займаються діти з восьмирічного віку. Коли працюєш із початківцями, то багато енергії витрачаєш на пояснення: чому потрібно напружувати м’язи, як це виглядає, чому не можна відволікатися на телефон, навчаємо дисципліни. Звертаємо увагу на те, як долати труднощі. Із професійними танцюристами інша складність – потрібно зрозуміти, який стиль їм підходить. Найстарші танцюристи приходять не тому, що їм потрібен тільки результат, вони насолоджуються танцем. Це одне з найцікавіших завдань – відразу отримуєш зворотній зв’язок позитивних емоцій… З молодшими – уже після перемог.

– Найпалкіший вболівальник – тренер?

Олександра: Я завжди вірила в перемогу. Попередньо знала процес підготовки, розуміла, як маємо виглядати. Крім танцювальної складової, необхідно ретельно обирати образи, ескізи костюмів. Це робота цілої команди (працювало близько 30 людей).  Загартовування відбувається на кожному кроці. Навіть тоді, коли попередній партнер за місяць до Чемпіонату світу відмовився танцювати далі. Ми знайшли резерви йти далі. Ерл – надзвичайно обдарований. Він дає посил, аби презентувати свою партнерку. Вероніка з Ерлом – наша гордість. У парі вони доповнюють одне одного. Раді, що між своїм індивідуальним графіком вони багато тренують і виховують спортсменів.

– Вероніка – вихованка “Грації”. Чи рекомендуєте іншим своїм учням ступати тим же шляхом, яким провели доньку?

Олександра: Раджу віддавати дітей у танцювальний спорт. Це – моральне, естетичне, спортивне виховання. У нашому спортивному клубі є чудова тренерська команда. Діти показують добрі результати. Майже вся збірна області з танцювального спорту – вихованці клубу “Грація” – пишаюся цим. Єдина проблема – коли діти закінчують 11-й клас та їдуть навчатися до інших міст. Проте зараз – сприятлива ситуація, адже ми з Веронікою викладаємо в Ужгородському інституті культури і мистецтв, наші вихованці з клубу вступають туди. Тому є можливість залишатися в місті.

–  Якщо ти в спорті високих досягнень – спорт і є твоє життя. Погоджуєтеся?

Вероніка: Зараз популярно говорити про збалансоване колесо життя, але якщо це професійний спорт, на жаль, потрібно пожертвувати якимось пунктом цього балансу. Будь-який спорт змушує йти на жертви. Для нас із Ерлом ці жертви були виправдані. Багато хто сходить із дистанції. Не хочуть чекати ще, скажімо, 3-4 роки, обирають роботу, сім’ю. А для таких, як ми, спорт це і є наше життя.

– Який секрет успіху?

Олександра: Необхідно йти за планом, довіряти тренеру. Успіх цієї пари – це дотримання певного порядку, вимог, зрештою, віра в себе. Усе почалося в 2007 році, Вероніка закінчила школу із золотою медаллю, виграла чемпіонат України, посіла 3-є місце на Чемпіонаті світу. Із тих пір на кожен день є план.

– На фото з чемпіонату в Києві Вероніка, крім кубка, тримає в руках диплом. Що це за історія?

Олександра: Вероніка стала доктором філософії. Захистила дисертацію за спеціальністю – олімпійський і професійний  спорт. Серед основних питань: як на ранніх етапах розпізнати успішного спортсмена,і зробити з нього ще більш успішнішого. Робота базувалася на особистому досвіді. До речі, така тема в Україні порушена вперше. Раді з того, що маємо спеціаліста в цій області.

– Кажуть, спортсмени – погані друзі. Це правда?

Вероніка: У спортсменів нема на це часу. Коло спілкування, як і інтереси, однакові, але нам пощастило, адже більшість друзів знає, чим ми займаємося, бо ж самі танцюють. Навіть розмова один раз на пів року залишається приємною.

– Хто не байдужий до спорту?

Олександра: Весь наш клуб у якості підтримки поїхав до Києва. Та атмосфера допомагала відчувати, що ти вдома, а ще є люди, які в тебе вірять. Вболівала вся Україна, і не тільки. Пишаємося похвалою членів президії Всесвітньої Федерації Танцювального Спорту, вони високо оцінили професійність підготовки виступу. Чемпіонат Європи проводили Всесвітня Федерація Танцювального Спорту, Міністерство молоді та спорту України, ВГО Всеукраїнська Федерація Танцювального Спорту. Ми надзвичайно вдячні, що вони взяли на себе відповідальність у такий непростий час провести Чемпіонат Європи. Висловлюємо подяку спонсорам пари, зокрема Департаменту освіти і науки, молоді та спорту Закарпатської ОДА та Управлінню молоді та спорту Закарпатської ОДА, яке фінансово допомогло спортсменам – закупило танцювальне взуття. 

– Чого прагнете зараз?

Вероніка: Мета залишається такою ж, як і була: виграти Чемпіонат світу в програмі “десять танців”, вона найскладніша. Називається королівською, тому що треба мати неабияку фізичну витривалість.

Veronika Myshko 009

***

Стати чемпіоном – не якась складна наука, це певна система, за якою треба рухатися, каже Вероніка. І зазначає: «У спорті є певний алгоритм дій. Клуб спортивного танцю “Грація” існує 27 років. Мають відпрацьовану дієву методику. Мої здобутки – це система, за якою я йшла, заплющивши очі, бо спеціалісти знають свою роботу. У такому клубі може вирости не одне покоління чемпіонів».

Тетяна Лесюк, Varosh

Фото: Ігор Коропчак, Вікторія Легкоступ

0 #
# “десять танців” # Вероніка Мишко # Ерл Вільямсон # чемпіонат Європи з танцювального спорту