Життя

Тетяна Літераті: “Втрачений Ужгород” – про таких самих звичайних людей, як і ми сьогодні

16 Травня 2017 7 307

Вже більше двох років закарпатці зачитуються публікаціями журналістки Тетяни Літераті про старовинний Ужгород, його знаменитих і маловідомих особистостей, історії будівель з драмами і щасливими життєвими моментами, що траплялися в них.

Легка і невимушена подача, неординарні факти, увага до деталей зробили проект “Втрачений Ужгород” популярним. Публікації Тетяни дивовижним чином змушують людей епохи Інтернету зі стрімким ритмом життя і поверхневим сприйняттям інформації читати нетипові лонгріди та з нетерпінням очікувати на нову розповідь. Цікаві, без академічного пафосу, дослідження виконують, втім, велику місію – виховують справжній патріотизм, закликають сучасників до збереження історичних пам’яток і традицій, спонукають зупинитися й замислитися над важливими речами у житті.

Про Ужгород втрачений і той, який поки що маємо, – розмова з автором проекту для Varosh.

– Таню, чи є якась відправна точка, з якої почався проект?

– “Втрачений Ужгород” розпочався 2 роки тому, але не був відразу якимось дослідницьким проектом. Бо вже тепер це не просто переписування чиїхось слів, а повноцінне історичне дослідження. Починалося просто з того, як, наприклад, раніше виглядала площа Поштова. Бралися праці Й. Кобаля, С.Федаки, додавалися спогади старожилів і все. Це не було якимось моїм особливим дослідженням, там не було фактично нічого нового. Відправна точка – це той час, коли я все ж таки залізла в старі газети, архіви, почала рити і зрозуміла, скільки всього в Ужгороді ми не знаємо. Навіть такого, до чого дослідники не добиралися. Так, є історики і журналісти, які багато років у цьому працюють. У моїх же роботах немає якоїсь геніальності, але я все-таки пишу не для них – це не академічні матеріли, а публікації для простих людей, які глибоко професійно не занурюються в історію.

– Яким чином ти прийшла саме до такої подачі матеріалів – легких для сприйняття, але наче прожитих? Здається, ніби ти сама там побувала і описуєш, що бачила.

– Я не історик за фахом, тому намагаюся доносити інформацію так, щоб люди це прочитали, щоб подужали текст. Із самого початку ідея була в тому, щоб чим простіше подавати таку складну річ, як історія Ужгорода. Ну, і ще стиль відшліфувався завдяки розповідям старожилів. Як вони оповідали живою мовою, так і мені хотілося це передати.

– Ти дуже продуктивна у своїх публікаціях. Як таке може бути? Складається враження, ніби ти довгі роки все збирала, готувала, архівувала і тепер щотижня видаєш свої труди.

– О, повір, якби був час, я би робила їх ще краще. Ти собі не уявляєш: тем так багато і так багато чого хочеться розповісти, що мені кожного разу не терпиться сідати і братися за новий матеріал. Насправді, коли вже довго цим займаєшся, то, працюючи над чимось одним, ти весь час назбируєш матеріал на якусь іншу тему і закидаєш все це у відповідні папки. А коли приходить час, все згуртовуєш, допрацьовуєш, зустрічаєшся з кимось, хто пам’ятає дану тему, і пишеш.

– Часто буває таке, що працюючи над новим матеріалом, наштовхуєшся на продовження попереднього?

– Буває. І тоді я дуже жалкую, що цю тему вже використала. Маю вже стільки папок, стільки сфотографованих матеріалів, що в них гублюся. Коли треба щось знайти, важко згадати, де воно було. І починаю рити всі теми. Сподіваюся, коли дійдуть руки до книги, то я ще повернуся до готових публікацій і доповню їх.

– Напевно, за цей час ти перезнайомилася із силою-силенною бібліотекарів, співробітників архівів, істориками, старожилами, емігрантами?

– Знаєш, раніше я скайпом не користувалася, тому що не було з ким переписуватися чи розмовляти. Усі родичі живуть в Україні. Але зараз стільки нових знайомих з’являється… І я тепер один день з Ізраїлем спілкуюся, а наступного дня з Нью-Йорком. Намагаюся у всіх куточках світу знайти людей, які щось знають про Ужгород, чи щось можуть розказати про своїх рідних.

– Наскільки охоче люди йдуть на контакт?

– Зазвичай охоче, хоча дивуються, чому це через стільки років когось почало цікавити життя їхнього діда з бабою. А буває, що і бояться до цих пір говорити. От я вражена, наскільки радянська репресивна машина залякала людей. Вони навіть зараз бояться, що у них будуть якісь проблеми, якщо вони щось розкажуть про своїх родичів. А є й інша категорія людей – які не хочуть згадувати. От є у мене зараз дуже цікава історія про угорську художницю Орсаг Лілі. Вона була єврейкою, її родину забрали звідси в Освенцим, але вони дорогою втекли. В Угорщині змінили прізвище Оестеррайхер на Орсаг, і вона там стала відомою художницею, довгий час приховуючи, хто вона така була. Я зв’язалася з її братом в Угорщині, але у нього настільки неприємні відчуття від ужгородського періоду свого життя залишилися, що він воліє забути це. Коли брата забрали в гетто, йому було 10 років, але він уперто мені говорить, що не пам’ятає, де вони в Ужгороді жили. От так. Є ще одна родина в Ужгороді з дуже цікавою історією – у їхніх предків навіть Брежнєв на весіллі в Ужгороді гуляв. Я була в тій квартирі, але розповідати про це родичі не хочуть. Може теж бояться якогось осуду за зв’язки з радянськими високопосадовцями, не знаю.

– Ти так багато часу проводиш в архівах і серед старих газет, що мені здається, ти самостійно вивчила угорську, чеську і словацьку мови… Причому, у їх старих варіантах вживання…

– Я володію угорською, тому що у мене батько угорець. Це дуже виручає. Але у ті часи угорські газети писали такою вишуканою мовою, що я іноді батька прошу допомогти мені перекласти якесь слово. Так завернуть речення, що і не зрозумієш відразу, що вони хотіли сказати. Але дійсно, без знання угорської у наших архівах нічого робити. Чеську, словацьку вже розумієш, бо вони схожі на наші діалекти. Хоча і тут зі словниками сидиш. От писати мені складно… Листуватися з родичами, які колись жили в Ужгороді, а вже довгий час перебувають в Чехії чи Словаччині, – жахливо важко. Але вони мені прощають.

– Скільки найдовше часу провела в архіві?

– 6 годин у Берегові. Просиділа би там тоді і довше, але вони вже зачинялися. Хочу тобі сказати, що за час роботи над проектом “Втрачений Ужгород”, у мене якась алергія розвилася на історичний пил. Відкриваю стару газету – і починаю чхати. Тому вже задумуюся над тим, щоб працювати в архівах у медичній масці. Такі от побічні ефекти.

– Як ти перевіряєш інформацію? Чи часто стикаєшся із суперечностями, невідповідностями? Як із цього виходиш?

– Буває таке. Буває, що навіть рідні достеменно не знають про своїх предків усіх нюансів. От у якихось джерелах написано, що герой мого матеріалу закінчив один навчальний заклад, а нащадки говорять вперто: “Ні, інший навчальний заклад”. І я тоді пишу: “За іншими даними, закінчив такий-то навчальний заклад”. Намагаюся перевіряти. Дуже часто ужгородці говорять таку відверту дурницю… Наприклад, вже кілька років шукаю матеріали про будинок стоматології на набережній Незалежності. За одними даними, жив там рабин із сусідньої синагоги. А після війни туди поселили простих людей. Я їх знайшла. Питаю: “Вам хтось розповідав, хто тут жив до вас? Може там були якісь меблі, коли ви туди заїхали? Може по інтер’єру було зрозуміло, хто там жив?”. “Так, – кажуть. – Там жили лікарі Бращайки”. Хоча ми точно знаємо, що вони там не жили. А комусь розкажуть, розумієш? І хтось візьме цю думку як джерело і далі буде її розповсюджувати.

– Буває, що в дослідженні наштовхуєшся на тупик? Все, нема більше відомостей. Що тоді робиш – залишаєш матеріал до кращих часів чи видаєш, що є?

– Багато, на жаль, таких матеріалів. От той же Золтан Деметер, що по місту є його люки. Знайшла я, де був цей завод, коли вони поїхали, коли продали будинок, але в Угорщині губляться їхні сліди і знайти далі не можу. Сподіваюся, що колись раптом хтось мені підкаже з нових знайомих. Знаєш, в еміграції люди якось намагаються один з одним підтримувати контакт і я думаю, що колись може хтось із них скаже: “Так я ж із ним листуюся і добре знаю родину!”.

– А такі випадковості часто трапляються?

– Так, недавно мій новий знайомий ужгородець, який тепер живе в Нью-Йорку, Петро Мермельштейн, розповідав, що він там якось зустрів нащадка Мошковичів. Тих самих Мошковичів, у яких колись був цегляний завод, з якого потім зробити гетто (де зараз “Сільпо” на Минайській). Я довго намагалася знайти, чий це був цегельний завод, як брати Мошковичі його будували і яким чином у них потім його забрали? Бо тема складна і не розкрита. І от виявляється, що випадково герой зовсім іншої майбутньої публікації знає нащадка цих Мошковичів в Нью-Йорку і пообіцяв, що знайде мені його.

– Що тобі самій найцікавіше досліджувати? Яка епоха цікавить найбільше?

– Все-таки, напевно, чехословацький і угорський період. Перша половина минулого століття. У той час з’явилося дуже багато будівель, які у нас є і ще не втрачені – можна дізнатися, хто жив у них. Тоді спостерігався бурхливий розвиток Ужгорода, ще живі нащадки тодішніх відомих ужгородців, їх можна знайти.

– Якби тобі випала нагода потрапити в минуле і поспілкуватися з якоюсь особистістю, що жила в Ужгороді, то кого б ти вибрала? Про що б запитала?

– Ой, якби я потрапила в колишній Ужгород, я би розпитувала кожного про все і на кожному кроці – від безхатьків до губернаторів. Мене дуже багато чого цікавить. Я колись приїхала в архів Берегова і почала просто все по-порядку виписувати. А там стільки всього цікавого! От розумієш, правила збирання милостині в Ужгороді. Ну це ж супер-документ! Виявляється, якісь правила були, як збирати милостиню. Не просто сів собі під церкву і просиш, а мусиш дотримуватися якихось правил. Лише з цього можна зробити крутий матеріал. Мене цікавлять представники абсолютно всіх професій, всіх соціальних верств, і я би дістала всіх запитаннями. Мені хочеться розказати про Ужгород з усіх його боків – від пекаря, чоботаря до губернатора. От хочу знайти перукаря. Зустрічаю в газетах рекламки якоїсь модної стрижки чи завивки. А як вона робилася? Якими інструментами? Дуже мені цікаво, тому якщо в когось із читачів предки були ужгородськими перукарями, прошу: знайдіть мене.

– Чи є якась історична постать, яка тобі симпатична просто суб’єктивно?

– Мабуть, найбільше з усіх, про кого я писала, мені сподобалася постать Костянтина Грабара. Багато років він був мером міста, а потім губернатором Підкарпатської Русі. Може тому, що про нього дуже живо розказували його внуки, може тому, що багато фотографій збереглося, може тому, що він був священиком і про нього, власне, в газетах майже не було негативних згадок. Він завжди посміхається і якийсь він мені такий симпатичний і милий. Навіть онуки розказували, що коли він щодня їхав з Чертежу, де у нього був маєток, вузькоколійкою до Ужгорода на роботу, на плечі у нього сиділа ручна сорока. Уявляєш, губернатор з усіма їде електричкою на роботу і у нього ще й на плечі сорока сидить!

– На твою думку, чим колишні ужгородці відрізняються від нинішніх?

– Мені здається, нічим. Знаєш, кажуть, що такі от всі були культурні дуже, володіли кількома мовами досконало. Не досконало. Це тепер у нас до навчання вищі вимоги, а тоді я бачу, що вони навіть в документах не дуже грамотно писали і часто припускалися помилок. Не всі були добропорядними громадянами. Були історії зі священиками, які чіплялися до учениць учительської семінарії, і які пиячили. А як вони один одного лаяли в газетах, ти собі не уявляєш! Це тепер ім’я Гренджі-Донського носить школа мого сина, а тоді про нього писали, що це осел, брехун і бездар. І навіть Іван Ольбрахт колись у своєму листі писав, що познайомився з Гренджою-Донським, і що це непоганий дядько, але видно, що йому не вистачає освіти. Так само не всі гарно відгукувалися про Августина Волошина. А тепер цих людей ми дуже підносимо. Я не люблю, коли з людей роблять культ. Це такі ж люди, як і ми. Вони теж усі були зі своїми гріхами і слабкостями.

– Чого зараз найбільше не вистачає Ужгороду? Що найголовніше ми втратили?

– Мені часто дорікають, що у циклі під назвою “Втрачений Ужгород” я пишу про речі, які може і не втрачені, які гарно зараз збережені. Втрачено те, що колись було у тій чи іншій будівлі, люди зі своїми традиціями. Це широке розуміння. А от що дійсно втратили? Мені здається, можливості. Історія Ужгорода кардинально поверталася дуже багато разів. Хто знає, що би було, якби ми залишилися при тій чи іншій владі? Десь це добре, а десь погано. Але це втрачено. Ідея не в тому, що ми втратили якісь будівлі чи щось матеріальне. Хоча я дуже люблю писати про будівлі. Бо ми ходимо по місту і не знаємо, що тут було і хто тут жив, а це іноді дуже цікаво.

– А дух Ужгорода? Він змінився? Мені здається, після кожного матеріалу ти наче повертаєшся із тих часів. То що помінялося зараз у нашому місті?

– Мені здається, що ні. Розумієш, як тепер, так і тоді в місті було дуже багато приїжджих. Ти ж бачиш, корінних ужородців зараз дуже важко знайти. Так і тоді. Кожен звідкись приїжджав і привозив щось своє. Ужгород завжди був таким собі маленьким Вавилоном. Хтось звідкись приїхав, або його батьки привезли, або дідусь з бабусею переселилися. І тепер так. Багато молоді виїжджає в столицю чи закордон. Але натомість скільки приїхало зараз сюди людей з інших регіонів України і світу. Тому Ужгород постійно змінюється, розвивається, живе. А ще я помітила, що для міста дуже багато роблять люди немісцеві. І тоді так було, і тепер. До речі, цікавляться історією Ужгорода часто також люди, які тут не народилися.

– Ти, наприклад.

– Так, от бачиш? Я народилася в Чопі, живу тут з 2000-го року, як вступила в університет. Але Ужгород мені настільки близький, наче я тут весь час жила. Тут немає якоїсь такої згуртованої громади корінних жителів, які більше нікого до себе не впускають. Ось у цьому, мені здається, особливість Ужгорода – ставати рідним для кожного, хто сюди приїздить.

Лариса Липкань, Varosh

Фото: Андрій Кирилюк

0 #