Тарас Ващук – закарпатський журналіст та викладач англійської, котрий 9 років тому переїхав до ОАЕ. Протягом цього часу він зробив кар’єру від простого касира в Duty Free аеропорту Дубай до представника Келвін Кляйна, став одним із лідерів української громади в Дубаю, викладачем у еміратівській українській школі, займався благочинністю, волонтерив, затим відкрив власну справу в Туреччині. А ще Тарас – людина з потребою писати. Спостережливість та художнє мислення вилились у поетичну збірку «Чорна квітка» (2003) та пізніше у прозові книги коротких оповідань – «Україна в пісках» (2017), «Приблуди» (2021). Оповідання із прозових книг ставали лауреатами різноманітних конкурсів та були відзначені на національному рівні. Наразі проходять письменницькі промо-тури другої книги в Україні та закордоном. До слова, 25% прибутку від її продажу автор скеровує на благодійність. Ми поговорили про книгу, особисту причину «евакуації» з батьківщини, життя українського «приблуди» в Дубаю та те, як іноді поразка може перетворитись на перемогу.
Прочитавши твою книгу, розумію, що для мене «Приблуди» – мінорні історії про самотню людину у самовигнанні. Про розпач, «беззмістовне тління життя, як недопалок сигарети», потребу реалізації, бажання знайти країну без бруду, брехні і корупції, про кохання як сенс буття, про пошук інших сенсів, про опори, які тримають у період скрути, і ще багато чого. Що ти особисто як автор вклав у свій твір і хотів донести читачеві?
Я дуже люблю інтернетний мем, коли на картинці вчителька літератури катує письменника, котрий нічого не хотів сказати своєю творчістю. А якщо серйозно, то намагався осмислити людську натуру. Часто нелогічну, з купою тарганів і комплексів, з букетом милих ілюзій і забобонів, страхів і фобій. Не зважаючи на те, що сучасний світ – це інстаграмна вивіска і диктатура позитивізму, левова частка людей іде життям, наче сліпі кошенята, наче загублені перелякані діти, вдягаючи на себе маски і ховаючись у власні шкаралупки. Хотілось щиро написати про це, про моральні дилеми, про втечі від себе, про намагання знайти щастя і пристанище, про трансформації особистостей.
Квінтесенцією всієї збірки є однойменне оповідання «Приблуди», так?
Так, програмним оповіданням, яке й дало назву всій книзі, є «Приблуди» і вірш наприкінці є квінтесенцією цілої книжки. Описується там досить парадоксальна ситуація: хлопець і дівчина при зустрічі згадують, як вони так само спілкувалися 5 років тому. За цей час у них кардинально змінилися погляди на життя і суспільство. Вони набули різноманітного досвіду. Все склалося зовсім не так, як вони собі уявляли, але тим паче обоє досягнули успіху, хоча й мають сумніви, чи мають право цим пишатись. Обоє виїхали з України і зараз усвідомлюють, що визнання поразки на батьківщині, чесніть із собою – стали першим кроком до успіху. Така собі перемога в поразці.
Як це пояснити?
Успіх – многогранне поняття, воно не має вимірюватись грошима (хоча це досить важлива складова). Я маю на увазі те, що дехто виїжджав зовсім не через гроші. Для мене оця «евакуація з батьківщини» – це не «на заробітки», це швидше протест проти того, що у нас синонім чесної людини, яка не хоче переступати через свої принципи – дурень.
Наскільки книга є автобіографічною?
Загалом 50х50. Там багато історій інших людей, з якими я стикався і взаємодіяв, не лише українців. Я не міг не розказати їх. Воно само просилося, вимагало: про це треба говорити. І не лише метафорично. Коли я пробрався у пакистанське гетто для роботяг, котрі помирають на спеці, заробляючи копійки, – дехто з них благав: якщо не в газету, то хоч в книзі своїй напиши, розкажи – поясни, що ми не такі вже й дикі та безчесні, як про нас кажуть і таврують дикунами.
Хто такі «приблуди»? Це ж не лише про чужинців…
Дане слово має кілька значень і смислових наповнень. По-перше, істота, яка перебуває в пошуках, така собі неприкаяність. Це може бути не обов’язково пошуки місця чи країни, де тобі комфортно. В даному випадку це пошуки себе, формування характерів, проходження через якісь моральні дилеми, кочівна філософія. Ми всі шукаємо і себе, і своє місце у світі. Комусь це вдається відразу, комусь ні. Комусь не вдається зовсім. Ця приблудність якраз в Еміратах добре проглядається, адже це не класична еміграція. Згідно із тамтешніми законами, ми не маємо права залишитись в ОАЕ назавжди чи отримати громадянство, навіть якщо б і хотіли цього. Ми просто українці у довгостроковому відрядження, працівники за контрактом. І рано чи пізно постане вибір – що далі й куди далі. Друге значення слова похідне від кореня «блуд». Це гріх, прелюбодійство, блудні сини вітчизни, заблудлі овечки божі. І цей символ також можна знайти у книзі.
Чи варто пошукати і в палітурці приховані смисли?
Палітурка «Приблуд» – хороша ідея мого івано-франківського видавця Василя Іваночка («Лілея НВ»). Тут зображений гуцульський хідник або ряднина: таке собі покривало на дерев’яній лавиці в старих будинках або доріжки на підлозі. Я народився у місті Калуші, на Франківщині, хоча усе свідоме життя прожив на Закарпатті. Тому Гуцульщина мені дуже близька з обох сторін Карпат (сміється, – авт).
Ще один символ – кількість смужечок співпадає з кількістю оповідань, а їх 30. До того ж, під час обговорення з видавцем дизайну, ми з донькою сиділи за столиком на терасі в Туреччині. У цей час до нас підійшли двоє хлопчиків із проханням купити браслети, які вони сплели з різнокольорових ниток. Я, намагаюсь підсобити малечі, яка не просто жебрає, а вигадує хоч якісь «бізнесові» ідеї, взяв 2 браслетики, щоб мати однакові з донечкою. І вже коли їх зав’язали на руку, від видавця надійшов мейл з «рядниною», яка за кольорами і оформленням виглядала так само, як і браслети! Не зніматиму той браслет на удачу протягом всього турне Україною.
Трохи символічний і шрифт: зникаючий, трилерний, тривожний – ніби ти мішень розстрілюєш із пістолета. Трохи прикро, що не змогли ми засунути в дизайн ще два символи. Мукачівський художник Руслан Глеб намалював шикарну картину за мотивами книги (на одному з фото), передавши якраз ідею людини без коріння, яка вириває частинки своєї душі, наче скривавлені сторінки з книги життя…. Використовуватиму картину для постерів і презентацій. Також відправляв видавцеві зображення скульптур «Людина, що зникає» (італійський скульптор Бруно Каталано). Чим далі постать віддаляється від причалу, де вперше ступила нога емігранта, тим більше його постать зникає, стає прозорою. А вкінці залишаються лише контури. Воно мені відгукнулося, коли я думав про мотиви книги.
До збірки увійшли оповідання різних періодів. За яким принципом формувалася збірка? Чому три розділи?
До збірки ввійшли кілька найкращих перероблених оповідань із першої книги «Україна в пісках», плюс 18 нових історій. Я свідомо поділив «Приблуд» на три розділи. В першому (вступному) описана атмосфера тієї України, з якої я виїжджав. У другому – переважно біографічні речі дубайського періоду. А третій, найбільший, – це вже карколомні чи іронічні історії інших персонажів з різних локацій.
Давай повернемось трохи до твоєї біографії. Дев’ять років тому, ти, відомий на Закарпатті журналіст, викладач англійської у філії Київського славістичного університету, раптом зриваєшся і переїжджаєш на роботу в Дубай. Що змусило тебе залишити Україну?
Мені була огидна реальність, в якій я перебував, а змінити нічого не міг. Це були гнітючі роки приходу до влади Януковича. Замість того, щоб якось покращувати суспільство, протистояти відвертому цинізму влади – ми ще й продавались їм за три копійки, толерували, зрештою більшість журналістів стали так чи інакше колаборантами того режиму. Я хоча б це визнав, здався і евакуювався.
Загалом у багатьох журналістів було відчуття, що відбудеться щось страшне. Що далі так тривати не може. А нині покійний Сашко Попович взагалі був упевненим, що почнеться війна і радив читати книги по виживанню в умовах окупації чи щось типу сербсько-хорватського конфлікту. І справді, держава котилась в економічну прірву. Все гнило і було трагікомічно цинічним. Я і книгу починаю власне з того, з якої України я від’їжджав. Настільки все було депресивно. З мене тоді колеги відверто підсміювались: лузер, їдеш верблюдам хвости крутити, на мізерну зарплату. Редактори казали: залишайся, тут можна «намутити» на «чорнухах» і «заказухах» значно більше, ніж ти там отримаєш. Вони не розуміли, що їду я якраз геть від них, від «заказух» і «чорнух», від себе українського – слабака і колаборанта. І зарплата не показник, адже там за чесну працю – повага і винагорода, кар’єра і реалізація всіх можливих задумів і мрій. Й не потрібно переступати через власну совість.
У мене є кілька оповідань про це, базованих на реальних фактах, які не увійшли в друковану версію «Приблуд» (їх можна придбати за смішну суму на ресурсі Patreon або на моїй офіційній сторінці разом із електронною версію книги), тому що вони надто жорсткі і вибиваються із загального стилю збірки.
Перша про те, що мій журналістський псевдонім став функціонувати окремо від мене. От як у Гоголя – ніс став окремою особистістю. Так само мій псевдонім Роман Тимчишин почав функціонувати окремо, критикувати паскудника Тараса Ващука. Йому навіть хотіли грамоту виписувати, адже псевдонім писав краще і чесніше.
Друга історія – як ми написали 11 статей і відпіарили 8 депутатів про два залізні турніки (вартістю 200 баксів), які, за нашими словами, були ледь не єгипетськими пірамідами, що з’явились у одному із районів Ужгорода завдяки титанічним зусиллям отих чиновників. Такий собі героїчний епос про «качалку біля смітників».
Третя історія також реальна. Разом зі своїм знайомим ми мусили створити фіктивний вокально-інструментальний ансамбль, аби відправити кілька людей на фіктивні гастролі у фіктивну громаду Чикаго. Ми все зробили липове: винайняли Закарпатський драмтеатр для зйомок «концерту» групи, конференц-зал для бутафорської прес-конференції та презентації липового альбому. Навіть масовку замовили. Про ту неіснуючу групу вийшла реальна замітка в реальній газеті, диск з лейбою, стаття в журналі (який ніхто не читав і не перевіряв), наш ВІА виграв другу премію неіснуючого фестивалю. Ми розробили цілу легенду і концепцію групи – шкода, що так і не знаю, чи вдалося їм виїхати таким чином, але попрацювали ми епічно. Сміх крізь сльози насправді, було гидко, але за «шмат гнилої ковбаси» ми лізли у такі афери. Інакшої реальності просто не знали.
У нобелівського лауреата Джона Стейнбека є роман «Зима тривоги нашої». Це такий собі «Злочин і кара» по-американськи. Про простого хлопця, який жив на одну зарплату і всі навколо з нього насміхалися, навіть жінка і діти. В результаті він довів, що може досягти «успіху», пройти по трупах, бути безпринципним. Ті махінації й підлості були його протестом. Однак після цього власне життя стало йому осоружне…
Я ще буду осмислювати це усе в романі, який нещодавно розпочав. Ми часто все життя діємо хибно, розуміючи це. Але виправдовуємо всі «косяки» і власну нікчемність. Зараз я бачу все більше світлих і чесних людей в Україні, які намагаються переламати цю тенденцію. І ми намагаємося підтримувати ті ініціативи, розповідати про них, адже лише це дає шанс на майбутнє наших дітей. Проблема не у владах, не в бідності, а у наших головах, у бездумному крокуванні життям.
Коли настала твоя точка неповернення?
Їх було багато. Яка саме, я вже не пам’ятаю. Ось один із випадків: я натрапив на аферу на мільйони євро відмитого гранту. Закарпатська фірма нічого не зробила, хоча освоїла кошти, відзвітувала дуже добре, провела прес-конференцію з найсмачнішими булочками, які я колись куштував. Ця компанія займалася альтернативними джерелами енергії. Я випадково розколупав те, чого не мав би. Якимось дивом стаття вийшла, її пропустили редактори, куратори, цензори. А потім у перший день після виходу газети дісталося і редактору на горіхи, і мені. Прийшли «губернаторські» і прямим текстом сказали: «Ти що, дурень? Не бачив на прес-конференції, кому вони руку тиснули? Думаєш, без нашого відома це би відбулося? Всі документи на стіл й забудь про похід в прокуратуру і про ту справу». Я забув. Адже свіжими у пам’яті були ще погрози від мера Ужгорода, бо в статті порівняв розвиток Івано-Франківська із занепадом Унґвара не на користь закарпатського обласного центру…
Ми тоді були іграшками отих скоробагатьків, «фивників» з претензіями на еліту. Не важливо, якої партійної належності. То були неадекватні деспоти. Мстиві й недолугі. Могли підняти в третій ночі редакторку чи редактора з ліжка і наказати поставити в завтрашній номер «дуже файний анігдот». І то були ще «квіточки». І ніхто не протестував, навіть знаючи, що вже готові пластини, що все зверстано і доведеться переробляти та вирізати щось важливе.
Як спостерігаєш – нині ситуація в журналістиці й суспільстві загалом якось змінилась?
Враження двоякі. З одного боку, з’являється все більше тих, які намагаються змінити реалії та підхід до журналістики. З іншого боку, загальний рівень журналістики впав нижче плінтуса. Дехто й досі плазує і прогинається, виправдовуючись думкою, мовляв, «якщо ти особисто нічого поганого не робиш, але працюєш на сили зла, то тебе це зло не стосується». Ні, стосується. Тебе особисто. Бо ти є частиною того медіа-простору, який формуєш. Ось нещодавно звернулась до мене київська журналістка провладного каналу: допоможіть знайти успішних українців у Еміратах, які розкажуть свої історії в ранковому розважальному шоу. Я відмовився і зазначив, що не рекомендуватиму українській громаді співпрацювати з тим каналом, пояснивши відмову так: «Ми вважаємо, що канал роками займається брудними маніпуляціями і вже одного разу після революції вибачався всім колективом за брехню». Журналістку це зачепило і вона почала зверхньо пояснювати, що «при чому тут політика, ми ж робимо розважальний контент». Я додав, що «навіть розважальний контент вашого каналу гидкий і заполітизований і сприяє зомбуванню населення та підштовхує до електоральних рішень». І тут журналісточку «понесло». Вона почала булити не лише мене, але й інших закордонних українців, від яких хотіла послухати історії про успіх, мовляв «якщо ви такі патріоти – чому ви в Дубаю, а не в Україні. І взагалі – сала вам і горілки не привезу». Всі ті скріншоти я відправив у громаду, плюс ми навмисне залишили її пост про допомогу в нашій фейсбучній групі, де вона грубо і з помилками продовжувала хаяти тих людей, в яких вимагала допомоги, навіть писала декому в приват, доводячи свою логіку.
Загалом прикро, що часто-густо прості «континентальні українці», так і навіть деколи притомні журналісти, в будь-яких дискусіях з експатами сповзають до ницих аргументів, мовляв «ви не маєте права про це говорити чи писати, бо ви там, а ми тут». Це ницо. Це такий самий булінг і нетолерантність, як і сексизм чи расизм – просто за географічною ознакою. Ми ж закордоном не від хорошого життя. І в Дубаю не накладаємо золотий пісочок у платинові відерця алмазними лопатками. І часто ми корисніші саме поза Україною: там ми не прижились, не знадобились і гнили б заживо. А так часто в емігрантів чи діаспорян змінюються погляди, вони розуміють, що вкрай необхідно допомагати не лише власній родині, а й Україні, займатися громадською роботою. Що власний успіх ніщо, якщо немає успіху в суспільстві, де ти живеш. І успішними ми стаємо не лише матеріально, а й ментально. І допомагаємо більше, й ідей генеруємо більше, і наш погляд збоку – не такий заангажований, а можливо й ширший та об’єктивніший.
ОАЕ виправдали твої очікування?
Навіть більше, ніж я міг мріяти. Це було саме те, що я шукав. Мені платили за те, щоб я був позитивний і креативний. Ми починали із найнижчих щаблів за мізерну зарплату, але кожен тренінг починався з простого: не крадіть. Ми вам дамо все: підвищення, понаднормові, бонуси, премії, будемо закидати подарунками, додавати більше днів у відпустку, ніж вказано в контракті, лише не крадіть і будьте на позитиві. Це все, про що нас просили.
Це головна відмінність ОАЕ від України?
Відмінностей багато, але це головне, що мене вразило. Знаєш, у постсовковій реальності є дуже важлива фраза: «нема такої професії – хороша людина». В Дубаї я почув зовсім іншу фразу і мало не просльозився від неї: «нам головніше, щоб ви були хорошою людиною, а решту ми вас навчимо».
Знаю, що ти досить швидко проявив себе і зробив кар’єру.
Не обійшлося без удачі. Адже при розподілі я потрапив у сектор «Приліт» в елітному терміналі аеропорту Дубай. Це було значно краще, ніж на «Відльоті», адже наші магазини були універсальними з повним спектром товарів: золото, електроніка, шоколад, годинники, прикраси, парфумерія, косметика, алкоголь, навіть елітні автівки виставляли для лотереї. І роботи касиром було не багато, адже ти працюєш лише тоді, коли приземлився літак. Решту часу начальник порадив нам не витрачати даремно: влаштовував постійні тренінги, а також копкав нас в одне місце, аби ми доколупували представників тих брендів, які нас цікавили, й вони мали надавати нам інформацію. В результаті я отримав універсальні знання й можу проконсультувати нині з будь-якого питання по шопінгу.
Крім того, Емірати і, зокрема, їхні великі корпорації, були хорошим прикладом незашкарублості системи. Вже через три місяці мене трохи «вкурвило», що новачки роблять купу помилок і навіть не знають, що ми продаємо. Запропонував начальнику навчати їх у вигляді гри, переможці отримували дрібні подарунки і сувеніри. Мій бос випробував це і воно допомогло покращити статистику. Він одразу ж сказав сформувати цю мою ідею в методрозробку, поніс її нагору, і вже через місяць я отримав підвищення – став тренером нового персоналу. Також познайомився із представницею чілійських вин в ОАЕ (діставав її запитаннями про вина, коли вона приходила в наш сектор). Після кількох розмов чілійка запропонувала мені спробувати подати документи на винного експерта і згодом – сомельє. І я вже майже погодився, однак начальник магазину пояснив, що вчитись доведеться дуже довго, у матеріальному плані це не відобразиться, а сомельє, треновані в Азії, будуть затребувані лише в тому регіоні. Натомість порадив підучитись азам парфумерії. Що я й зробив, і вже через кілька місяців на першому ж інтерв’ю пройшов представником Келвіна Кляйна. Паралельно подав заявку, щоб взяти участь в організації тенісного турніру топового рівня ATP Дубай-оупен (Еліна Світоліна вигравала його двічі поспіль). Місяць волонтерив там, отримав неоціненний досвід роботи з ВІПами та зірками спорту калібру Федерера й Джоковіча. Згодом (через два роки, коли парфумерія і наш бренд занепав) подяка за допомогу в тенісному турнірі відкрила двері у віп-турфірму, котра займалась прийомами зірок спорту та кіно. Ми розважали і показували Дубай Джесіці Альбі, Луїшу Фігу, Роберто Карлосу, Мікку Хаккінену тощо.
Тобі більше подобається така робота, ніж журналістика?
Це зовсім інше. Я вважаю, що журналістика і слово – це все ж моє покликання і мені добре воно вдавалося. Але гнітюча атмосфера вітчизняної журналістики і українські реалії просто знищували мене морально і фізично (я боявся тупо спитись, бачачи і пишучи те, що не мав права). Тож на тому етапі я мріяв про таку роботу, де добре чесно працюєш і відповідно заробляєш. І отримав її.
Як ти почав писати оповідання? І чи не заважає тобі у письменницькій діяльності набутий журналістський навик створювати стислі лаконічні тексти?
Я легко знаходжу контакт з людьми, багато спілкуюся, брав активну участь в житті громади та групи взаємодопомоги українцям у фейсбуку. Тому знаю багато історій, перепитій і доль. Про це хочеться розповідати, але не прямо, а узагальнено, образно. Спочатку доводилося писати на чековому папері в перервах між роботою. Були нариси, власні враження, цікаві людські історії – це все фіксувалося і тепер воно у книзі «Приблуди». Хоча писав ще з року 2005-2007. Вперше опублікувався в «Джинсовому поколінні» (досі дякую моєму нанашку в літературі Михайлу Рошку, який побачив щось у мені, повірив). Згодом я отримав премію – «Дебют року в прозі» (це був найперший розіграш премії – я поділив приз із відомою нині Ірисею Ликович, а в поезії тоді переміг Андрій Любка). Дуже вдячний молодшому поколінню наших літераторів (Рошку, Федаці, Гаврошу, Кузану) за те, що опікувалися молодими авторами не лише на словах. Що ввели в тусовку, показали, що не святі горщики ліплять. Мотиватором стало й те, що про мою студентську писанину дуже добре відгукувався нинішній голова ПЕН-клубу, один із найуспішніших вітчизняних письменників Андрій Курков. Згодом вже отримував схвальні відгуки та премії від Любка Дереша, а шевченківський лауреат Тарас Прохасько модерував мої презентації.
Щодо журналістики, то так – вона «заточила» мене під 10 тисяч знаків максимум. І я, як робот, вимикаюсь після такої кількості слів. Лаконічність зіграла зі мною злий жарт, бо якщо письменники описують все соковито, то журналісти грішать сухістю викладу інформації. Напевно тому мені буде важко написати роман, плюс сам їх не люблю читати. Моїми кумирами є Акутагава, Хемінгуей, Довлатов, Стефаник, Слава Се. Дуже приємно, що я нещодавно став лауреатом Стефаниківської премії.
Ще в Дубаї ти був активним членом української громади і займався волонтерством. Розкажи про це.
Все виросло з фейсбучної групи і переросло в об’єднання «Українці в Еміратах». Ми волонтерили, займалися благодійністю, допомагали АТО, українським емігрантам, робили хостели для українців з нижчими цінами за ринкові. Опікувалися культурним життям наших емігрантів, організовували виставки, концерти. Ми промоутимо Україну, працює бізнес-кансел, співпрацюємо з нашим консульством і посольством, є священник, був проєкт з реабілітації АТО-шників, реалізовувались дитячі проєкти. Нині функціонує українська школа вихідного дня «Софія».
Група об’єднує десь 11-12 тис. людей, але коронавірус та події в Україні дещо вплинули на процеси в дубайській громаді, активність упала ледь не до нуля. Нечисленні люди, які намагались активно тягнути того воза, не отримували підтримки, стикались зі стіною байдужості й нерозуміння інших «лідерів», тому вигоріли й відійшли від справ. Крім того, особисто мої доходи в ОАЕ також зміліли. Доведеться невдовзі змінювати країну дислокації.
Повертаєшся додому?
Не зовсім. «Приблуди» та ще один літературний проект, де я був упорядником (антологія творчих українців ОАЕ «Подих пустелі») стали певною рискою, підсумком мого життя в Дубай. Нині я на етапі переїзду до Туреччини. Якось випадково там організувався невеличкий бізнес, туди переселилась моя кохана, з якою ми вже більше 5 років будуємо відносини. Вона допрацювала мою ідею отримувати пасивний дохід з оренди власного житла. Ми також беремо на баланс об’єкти наших друзів, котрі захотіли вкласти кошти в квартири на Середземному морі. Швидше за все я продовжу займатися громадською діяльністю тепер в Туреччині. В Анталії є прекрасна українська громада і я думаю, там знайдеться повно роботи. Крім того, мені буде легше навідуватись до України, брати участь у презентаціях, фестивалях та цікавих проєктах. Буде більше часу і зосередженості, щоб писати. Можливо повернусь якимось чином і до журналістики чи відкрию власний блог. Планів вистачає.
Багато хто залишає Україну, намагаючись вирішити якість внутрішні психологічні проблеми. Як ти думаєш, чи можна втекти від самого себе, змінивши географію проживання?
Кожен хоче бути щасливим. І для кожного щастя – власне поняття. У моєму випадку це не була втеча від себе, це були пошуки самоствердження. І у мене все вийшло. Це було плановим відступом. Деколи так буває, це такий парадокс, що поразка стає перемогою. Я програв в Україні і переміг в Дубай. Переміг також самого себе: зневіреного, вигорілого, депресивного, без мети та ідей. Я хотів подивитися світ, побачити інший досвід, спробувати пожити чесно – без шахрайства, без компромісів із совістю. Тому у моєму випадку воно здійснилося – я втік від себе колишнього, зміг хоч якось змінити свою психологію лузера, негативщика.
За 9 років в ОАЕ я прожив таке насичене життя, що хтось за 5 життів не зможе. Але нині розумію, що це неймовірне місто майбутнього в моїх сферах діяльності вимагає від мене все більше й більше жертв і надто мало віддає. Тож прийшов час рухатись далі, працювати на себе, більше приділяти увагу власним стосункам, найдорожчій донечці та літературі.
Лариса Липкань
Varosh
