Люди

Найвідоміша Роза Ужгорода: все що ви хотіли про неї знати, але боялись спитати

31 Серпня 2021 30 814

Roza

Фото Івана Небесника

Інтерв’ю організував і записав Bandy Sholtes.

Взяти інтерв’ю у Рози виявилося значно складнішою справою, ніж я очікував. Навіть промайнуло відчуття, ніби пробую взяти інтерв’ю у Римського Папи, а не у ромської жінки.

Її знають всі ужгородці, бо Роза вже багато років цілими днями тусить у центрі міста, біля пішохідного мосту та біля церков. Вона вже стала персонажем, невіддільним від міста.

Ідея написати про найвідомішу ромку Ужгорода прийшла давно.

Але коли вже вирішую йти і домовитися з нею про це, то скільки не ходжу всіма центральними вулицями, не знаходжу. Два дні підряд. Тобто зазвичай зустрічаю Розу в центрі по сім разів за день (як і всі ви), а от коли треба – нема.

На третій день таки бачу її біля стоматології на набці. Підходжу, вітаюся і акуратно пояснюю, що в мене за справа до неї.

Роза починає задавати питання – чому, для чого, що говорити, де це опублікують, хто просив мене написати про неї і що їй за це буде. Відповідаю простими словами, щоб не відлякати.

Питаю, а що вона за це хотіла би. Роза, недовго думаючи, називає суму – тисяча гривень. Я сміюся і кажу, що це трохи забагато.

А питання, хто мене просив, Роза задала разів шість, тому вирішую назвати ім’я, щоб заспокоїлася, і кажу – засновник Varosh Діма Тужанський. А вона каже:

– Я не знаю, хто такий Діма Лужанський.

Ага, саме так, Лужанський.

А найголовніше – я відчув, що вона мені не довіряє. Бо раніше ми не спілкувалися, а тут раптом я взяв і проявив аж такий інтерес. Разів десять спитала, чи не будуть в неї проблеми через інтерв’ю.

Словом, з першого разу я домігся лише того, що домовилися зустрітися наступного дня, бо вона ще подумає.

Ну ок, мені теж потрібен час налаштуватися на інтерв’ю, хоч давав їх вже раз сто.

Але наступного дня Роза хоч і прийшла на зустріч, але сказала, що не має настрою.

Я вже подумав, що нічого не вийде. Та через день іду по набережній, а вона мене наздоганяє і кричить здалеку:

– Серус! Сееерус!

Це так вітаються угорською, якщо хтось не в курсі.

Виявилося, наш спільний товариш Міша, який чув від мене про інтерв’ю, спитав її, як пройшло, а вона сказала, що їй проблем не треба. На що він переконав її, що я нормальний чувак і все буде добре.

Ну і Роза каже мені, що давай, пішли говорити. Але в мене якраз інша зустріч і ми знову переносимо розмову на завтра.

І це я ще розповів вам коротку версію підготовчих зустрічей з Розою.

Та головне – все вдалося. Ось інтерв’ю, з міні-ремарками від мене. Ясно, що перед записом розмови ми перейшли з угорської на українську, щоб потім не перекладати. Хоча зазначу, що угорською вона володіє значно краще.

Roza 1

Фото Єлени Хасид

– Дивися, Роза. Розповідай мені тільки те, що можеш і хочеш. Якщо не хочеш відповідати на якесь питання, не треба. Починаємо. Скільки тобі років?

– Мені тридцять.

– Де ти народилася?

– Тута, в Ужгороді.

– А в якому районі?

– Но так тута, в Ужгороді. На Радванкі, там де кар’єр, на Гранітній, 45.

– А твої батьки? Ти ще підтримуєш із ними зв’язок?

– Канєшно, я із мамою живу.

(Раніше чув від когось, що її батько недавно помер і, зважаючи на те, що вона сама про нього не згадала, теж не питав про це)

– А ти ходила в школу?

– Нє. Я читати, писати не знаю.

– Я закурю. Хочеш сигарету?

– Та дайте.

– Запальничку маєш?

– Угу. Шо вам ще розказати?

– Розкажи, скільки років ти вже постійно сидиш у центрі міста?

– То я не знаю…

– Ну приблизно, десять?

– Ну десь десять років, двадцять… Не знаю, бізонь іштен. Чесно, мене ж усі знають, і ви мене знаєте.

(Періодично Роза переходить на угорську, явно навіть не помічаючи цього, бізонь іштен значить їй богу)

– А які мови ти знаєш, на яких говориш?

– І по-мадярськи, і по-нашому, і по-словацьки чуть-чуть, і по-ціганськи. Ви видите. Живу в недостатку, Бог знає, бо він моя помощь, у першу чергу, мені ніхто не помагає, кромє нього, через людей, через ето самоє, через кафе, шо я мусор повиношу за пару гривень, туда-сюда, корочє, Бог знає це.

– А ти ходиш у церкву?

– Деколи хожу.

– А в яку?

– Но я хожу у цю… там де Руська вулиця.

– У православну?

– Нє, там така живого бога церква.

– А, ясно.

– Но і деколи зайду в римо-католицьку, деколи у хоть яку церкву зайду. Во, виділисьте цей хрест у мене, правда?

Вона показує на простий дерев’яний хрестик на шиї, явно досить новий.

– Но, і в мене є ще один хрест, тут, у кармані.

І Роза витягає із внутрішньої кишені гарне, зі смаком зроблене розп’яття, розміром із долоню.

– Він уже дванадцять років, як у мене. Я його купила за пійсят гривнів. Але в мене ще дома хрест є.

– О, гарний хрест.

– Да, бо мені не любиться, шо коли про Бога продають люди. То мені ся не любить реально, Богом клянусь… і то мені не любиться, шо люди роблять од Бога бізнес, Бог не є продавцьом. Бог безплатно пішов на хрест, йому не требало ніякі гроші, ніяких гривень. Задарь пішов на хрест, і умер, і воскрес. Раді всіх.

– Скажи, чи є різниця між Ужгородом зимнім, коли холодно, і літнім, коли тепло?

– Мені всьо равно, мені без разниці, як було, так є. До сьогоднішнього дня, і всьо.

– Ага.

– Бог знає, шо я бідна, шо я це… як то кажуть, нужденна, не краду, не убиваю, Бог свідєтєль. Буває шо магазинам помагаю. Буває, шо коли свадьба у церкві, то я там замітаю. Ви тоже мене віділи коло собору, но та там тоже підмітаю, убираю… Но, так, туда-сюда, Бог знає як.

– Чому ти не захотіла пити пиво, яке я купив для тебе? Думав, ти любиш пиво.

(Ще до запису пропонував їй пиво, але вона відмовилася)

– Нигда в житті, нигда-шуга, ешкюсьом (клянуся), відколи я живу, алкоголь іще у мене в роті не був.

– А чому?

– Та бо я не хочу, бо я мало така (сміється і показує на голову), бо я така чуть-чуть.

– Думаєш, тобі не можна?

– Да.

– Правильно. А скільки ти куриш за день?

– Но, пачку курю, за пійсят два гривні. Але скоро буду кидати, бо я не в тягу курю, як другі люди, а лем так, пуф-пуф-пуф. Може буду кидати з четверга, як Бог дасть, та брошу, і всьо.

– А хто твої батьки?

– Но так цигани, хто.

– А що мама робить?

– Їсти варить. Та і всьо. А шо? А шо має робити?

– Ти з мамою живеш і тепер? Там, на Гранітній?

– Так.

– Коли маєш гроші, на що їх витрачаєш?

– Мамі купляю хліб, молоко, такоє. Води купляю, їсти, лікарство. Цей, во, фаніган, анальгін від голови.

– А що купуєш для себе? Що любиш, може, цукерки чи морозиво?

– Нє, морожено я нигда-шуга не їм, я лем конфетки сосатєльні і всьо.

– А каву п’єш зранку?

– Да, каву п’ю, з слівками, то люблю.

– Один раз я бачив тебе, Роза, ти йшла по центру і плакала. Що тоді сталося, ти пам’ятаєш?

– А, то єдна жона, тіпа, дала мені вєщі, такі порваті, а малі циганчата бігали за мною, і я віддала їм ті вєщі, і вот за це. То вже давно було.

(А ще Роза постійно додає наприкінці речень ийш кийс – ну і все, це угорською)

– Коли просиш у людей гроші, скільки тобі люди дають?

– Коли 20, коли 10, коли 15, коли як. Бог робить чудєса через людей і вот. Раз коло церкви на католицьке різдво Ісуса Христа дали мені 500 гривень.

– Ого. А якби ти грала у лотерею і виграла 100 тисяч, що би ти зробили з грошима?

– Йооой, я би і мамі дала, і поділила між церквами, проїла би, туда-сюда, корочє, вот і всьо. Як люди мають, допустім, гроші, ну, багатство, люди ідуть, в першу чергу, ілі у кафе, ілі на море, кстаті, видиш, не брешу, проїдять, проп’ють собі, поотдихають. Або допустім ідуть на річку і зроблять собі таку постіль, ну, щоб відпочивати. Вот такоє, ийш кийс.

– А яку музику любиш?

– Всіх подряд.

– Може, якісь пісні любиш?

– Я не дуже знаю про пісні.

– А коли ми закінчимо розмову, куди ти підеш сьогодні ввечері?

– Піду туди на міст і почекаю, коли треба буде виносити мусор там із кафе. Винесу мусор туди, де пошта. Вона мені дає коли 20 гривнів, коли 30, смотря скільки мусора. А  у десять годин уже буду дома.

– А ти зранку рано встаєш?

– Ой, то я не знаю, нем тудом повісти. А вечером у десять іду додому, сама з собою молюся, іду ейш кийс. Вот моя думка.

– А коли дощ і погана погода, ти все рівно виходиш у центр?

– Вихожу і в дощ, деколи сховаюся коло моста, деколи десь у центрі ийш кийс. Вот моя думка, вот можу це розказати і всьо.

– А як реагують іноземні туристи на тебе, коли говориш з ними?

– Та такоє було раньше, шо давали і форінти, і євро. А тепер ниє ні мадярох, ні словакох, нікого, сам знаєш. А од наших туристів я не прошу нигда-шуга.

Роза явно втомилася відповідати на питання і вже ледве чекає закінчення розмови.

– А як думаш, що буде через десять років з тобою?

– Я не знаю.

– Ти живеш сьогоднішнім днем, так? Як буде, так буде?

– Так, так, так.

– А що буде завтра, не плануєш?

– Не знаю, нем тудом. Як Бог дасть, так і буде, і всьо. Но, така моя думка і всьо. Но, раз спасіба, а потім на другий раз може ще. Я сказала то, шо було, та і всьо.

– Ок. Дякую дуже, Роза.

– Може потім зустрінемося ще зимою, поговоримо, я туй буду…

Ми прощаємося. Даю їй двісті гривень. Менших при собі не маю, а здачу просити незручно.

Roza 2

Фото Єлени Хасид

Отже, Роза все таки не позбулася якоїсь недовіри до мене, і тому відповідала коротко і явно намагалася чимскоріше закінчити розмову.

Наостанок примусила мене поклястися богом, що через інтерв’ю в неї не буде жодних проблем. Діватися було нікуди, я поклявся, і тому прошу вас, шановні ужгородці, зробіть так, щоб у Рози і справді не виникло якихось проблем через цю публікацію.

Хоча, навіть не уявляю, які б це могли бути проблеми. Ну, хіба крім грубих коментарів, які вона, власне, і прочитати не зможе. У будь-якому разі проявіть гуманність.

А ще по секрету додам таке: в мене склалося враження, що Роза – дитина і, мабуть, такою залишиться на все життя. В якомусь сенсі їй навіть пощастило з цим, бо дивиться на світ дитячими очима і не знає, з якими речами стикаємося в реальності ми, дорослі. Дай їй Бог здоров’я.

 

Bandy Sholtes, спеціально для Varosh

 

Матеріал є переможцем конкурсу для журналістів, що підтриманий Ромською програмою Міжнародного фонду “Відродження”.

0 #
# Найвідоміша Роза Ужгорода # роми