Маріан Годованець, 33 роки, дизайнер одягу із Ужгорода. Він створює одяг незвичний, епатажний, авангардний. Його сукні віднедавна можна купити і в Барселоні. Сюди Маріан переїхав два роки тому. У сукні GOFRE, так називається бренд дизайнера, виступає іспанська співачка, яка презентувала країну на Євробаченні у Німеччині. У Барселоні Маріан почув схвальні відгуки на свої роботи від дизайнера Джиммі Чу (Jimmy Choo). І дуже хоче, щоб сукню GOFRE одягла світська левиця Анна Делло Руссо.
Далі – пряма мова.
Я переїхав у Барселону у серпні 2017 року. До того їздив сюди як турист, декілька разів на рік. Саме тут відчув дух свободи. Клімат чудовий, люди дуже прості, щирі, відкриті. Якщо ти їм сподобався, вони починають спілкуватися, скажуть, що у тебе цікавий одяг, спитають звідки взяв, зроблять комплімент, що ти гарно виглядаєш. Мені тут дуже легко бути собою. Я можу одягати усе, що хочу, виглядати так як хочу.
В Ужгороді мені потрібно було себе стримувати. З самого дитинства. Кожен вихід на вулицю, якщо я виглядав не так як усі, бо любив незвично одягатися, означав приниження, образливі слова і навіть погрози. Поки ти юний, бажання показати себе переборює страх бути приниженим. Але з часом, хочеться не чути усіх цих слів. Я просто закрився у собі. Перестав яскраво одягатися, не часто виходити на вулицю.
Коли поїхав у Барселону, був такий контраст: удома – ти ніби тварина закрита у клітці, а тут – свобода, люди по-іншому реагують на тебе. Удома, щоб не отримати негатив, я намагався не виходити на вулицю. Тут навпаки – працюю, увесь в роботі, потрібен відпочинок і позитив – йду в люди: у супермаркет, просто на прогулянку і отримую мільйон і одну посмішку.
Сумнівів щодо переїзду не було, але й блискавичним це рішення назвати не можна, поступово до цього дійшов. Переїжджав не на «пусте місце» і разом з коханою людиною. Тоді мені було важливо, що хтось там у мене вже є, є робота. Якось під час відпочинку там познайомився з українкою, до речі, iз Закарпаття, яка відкрила власну школу Centre Homonay. Вона запропонувала вести курси дизайну і мистецтва для дітей.
Коли ми переїжджали у нас був цілий караван речей – аж 28 валіз. В основному це те, що було необхідно для моєї роботи: тканини, машинка, манекени, багато усього. На той момент було дешевше взяти з дому, ніж купувати там усе нове. Але за два роки у Барселоні я зрозумів – багато речей – це зайвий клопіт і я не хочу жити з надлишковим багажем, він мені не потрібен. Жити треба простіше, буквально легше. Зараз найнеобхідніші речі поміщаються у 2 валізи.
Ми українці прив’язуємося до речей, любимо розкіш, у нас великі квартири. У більшості іспанців житло – маленьке: невеличка кухонька, ванна простесенька, компактна, насправді, для нормального життя цього достатньо. Так легше. Зараз мені «зірватися» і поїхати – без проблем – у мене 2 валізи необхідних речей. У будь-яку точку світу, завойовувати своє місце під сонцем.
Я однозначно розумів, що хочу продовжувати займатися улюбленою справою – дизайном одягу, розвивати свій бренд. Але спеціально на початках нічого не робив. Допомогла невипадкова випадковість. Якось я шукав квартиру для переїзду. Неподалік будинку, де оглядав помешкання, побачив розгорнуту килимову доріжку. Зайшов у будівлю. На рецепції хлопець каже, що тут проходить весільний тиждень моди. Спитав мене, чи маю я запрошення. Кажу, що ні. Я навіть не просив, а він дістав і дав мені. Це був мій перший фешен вік у Барселоні із знаковими знайомствами. На одному із показів я познайомився з іспанською дизайнеркою прикрас Чуз. Вона сіла поряд, заговорила і ми потоваришували. Вона познайомила мене із Люсією Перез – співачкою, яка представляла Іспанію на Євробаченні у Німеччині. Люсія обрала одну із моїх уже готових суконь із принтом – Сагради Фамілії, практично нічого не переробляли, попросила просто вкоротити, бо треба було супер-міні.
На цій першій виставці я познайомився із Джимі Чу, він тоді презентував свою лінію весільного та вечірнього одягу у Барселоні. Показав йому та іншим представникам світових брендів свої роботи. Вони були вражені. Але одразу результату не було. Лише згодом люди починають «прокидатися», згадувати і щось пропонувати. Іспанія, до речі, дуже повільна. У них – сієста, фієста. Довгий період відпусток – цілий серпень вони відпочивають, а у червні – липні, складається враження, вони уже не працюють, бо готуються до відпустки. У бізнесі це означає, що вони уже не набирають персонал, не починають співпрацю, бо це завершення їхнього року.
Але з іншого боку – люди насолоджуються життям. В Ужгороді я багато працював. Субота-неділя-свята – я сиджу строчу, у мене клієнти, не маю часу на відпочинок, на родину. А потім – виснажений, нічого тобі не треба. Злий і не розумієш для чого це усе. Для іспанців відпочинок – це святе. Вони не візьмуть роботу, навіть із подвійною оплатою, якщо у них не буде вихідних, часу на родину, спорт, прогулянки. Іспанці уміють отримувати задоволення від того, що мають. Спочатку діти не розуміли мого питання – «Чому ви займаєтеся футболом – хочете стати чемпіонами світу, як Роналдо?». А вони дивляться на мене «квадратними» очима, та ні, грають у футбол, бо їм це просто подобається. А не через якусь кінцеву мету, яку треба здобувати великими жертвами.
Барселона приваблює тисячі творчих людей з усього світу. Вона надихає. Митці активно співпрацюють. Нещодавно в Мадриді відбувся конкурс найкращих перукарів-стилістів Іспанії. В ньому брав участь Олександр Кирилюк, з яким ми нещодавно познайомились. Він іммігрував з Білорусі, заснував свій салон SK Style Barcelona, який наразі є кращим в Барселоні. У цьому конкурсі моделі Олександра крокували подіумом у капсульній колекції Younique, яку я створив з авторських тканин спеціально для цієї події.
На фоні суцільних позитивів, мінуси у Барселоні теж є. Для моєї професії – це клієнти, їх тут важко знайти. В Україні простіше. Пов’язано це із традиціями, культурою. Коли довгий час був у Іспанії і потім повернувся в Ужгород, знов побачив, які красиві українки, які вони доглянуті – манікюр, педикюр, макіяж, зачіска, гарний одяг. Іспанки не мають такої культури «парадитися», виглядати неперевершено, вражати. Там дуже все скромно, просто. Це і плюс, і мінус. Якщо брати професію – це мінус, якщо брати звичайне життя – величезний плюс, у них нема понтів. Гроші вони витрачають на сім’ю, дітей, подорожі, харчування. Дорогий одяг, телефони, машини – які для «а що скажуть люди» – там нема. Я їх обожнюю за це, але через це і важко там себе реалізувати на повну. Барселона – це столиця масмаркету, а я на це не претендую. Тому сказати зараз, що я залишуся у Барселоні і надалі, не можу. Мені здається, я спробую ще десь пожити. У якійсь із світових столиць моди.
Читайте також:
Марина Коваль, спеціально для Varosh