Life

Лічити дні по крапках: календар-фотопроєкт Марії Левицької «Вдома чекають»

6 Грудня 2023 909

У День Збройних сил України Varosh публікує історію, присвячену всім тим, хто нині далеко від своїх родин б’ється за наше спільне майбутнє. І тим – хто вже багато місяців поспіль відраховує дні до заповітної зустрічі з найріднішими. Історію про те, як вдома чекають.

…Чорне тло, на якому молода жінка пригортає до себе білявого синочка з бездонними очима. Те саме чорне тло – і дві маленькі дівчинки, що, обійнявшись, цілять пронизливими поглядами у самісіньке серце. І знову – чорне тло, посеред якого мати заплітає доньці косу. На чорному тлі яскраво контрастують барви старовинних вишитих сорочок, у які вбрані прекрасні люди зі світлин. Всі вони чекають з війни на найрідніших. Вони – герої та героїні календаря «Вдома чекають», який ініціювала й розробила волонтерка, колекціонерка старовинного вишиваного одягу Марія Левицька.

Марія Левицька02

Вишиті сорочки, що бачили історію

…Марія гортає сторінки календаря, оповідаючи історії людей, що дивляться на нас зі світлин: «Це моя колишня клієнтка, у неї зараз чоловік служить. Ось – дружина мого однокурсника, він зараз воює. Це – дівчина з кав’ярні, де я завжди п’ю каву, у неї брат у війську. А це – моя похресниця, її дідусь на війні».

Ми сидимо з Марією у затишній кав’ярні, де зустрілися, щоби поговорити про її авторський проєкт «Вдома чекають». Марія присвятила його всім тим, хто вже другий рік поспіль живе у лютому 2022-го. Живе від дзвінка до дзвінка, чекаючи з війни на дорогих серцю людей.

Впродовж останніх кількох років Марія Левицька колекціонує автентичні старовинні вишиванки і вивчає закарпатську вишивку. Захоплення сорочками загалом ніяк не пов’язане з її професією: за освітою Марія – реабілітологиня. «Народне мистецтво – це моя любов, моє натхнення», – каже жінка.

Розповідає, як вивчаючи історію та особливості закарпатської вишиваної сорочки, щоразу підмічала цікаві відмінності, спричинені історичними умовами. Як приклад згадує весільну закарпатську сорочку: якщо в минулому в центральній та східній Україні наречена вбиралася у найпишнішу та найбагатшу вишивану сорочку, то на Закарпатті дівчина йшла під вінець у білій вишиванці. А ще цікаво, каже Марія, що вже 100 років тому закарпатські наречені до вишиваної сорочки вдягали фату: мода на неї прийшла з Румунії, і цей елемент весільного вбрання закарпатці називали «шлаєр».

Відмінності в колористиці та оформленні сорочок спричиняла також і приналежність різних регіонів України до різних державних утворень. За словами Марії, для вишиваних сорочок центральної України, Слобожанщини притаманні орнаменти, виконані або в одному, або в двох кольорах, часто – у червоно-чорних. Тоді як закарпатські сорочки, як правило – яскраві й різнобарвні. Марія пояснює це тим, що у вишивальниць минулого за часів царської росії не було нормального доступу до кольорових ниток, тож їх доводилося фарбувати самотужки. Тим часом, на заході України, яка перебувала у складі Автро-Угорщини, кольорові нитки можна було вільно придбати в магазині. Крім того, відзначає Марія, у центральній та східній Україні було прийнято зшивати сорочки вручну. Але тільки не на Закарпатті: тут вишивальниці вже тоді користувалися для зшивання швейними машинками.

Npp 7121

«Оскільки ми були у складі різних держав, давався взнаки різний рівень розвитку. У тих регіонах України, що перебували у складі росії, вже тоді вилучали сорочки, аби позбавити українців розуміння окремішності через національний одяг. На заході України, натомість, підтримувалася культура вишивання – випускалися тематичні журнали, створювалися гуртки вишивальниць, майстрині вишивали на замовлення і продавали свої роботи. Щодо Закарпаття, то найбільше уваги українській вишивці приділялося у «чехословацький» період. Коли на заході України вишита сорочка була дорогою та статусною, на приналежних до росії українських територіях вишиванки вилучалися та заборонялися», – розповідає Марія Левицька.

Закарпаття із заборонами на вишиваний одяг зіткнулося у повоєнні роки, коли область увійшла до складу Радянського союзу. Марія згадує історію своєї подруги з Буштина, яка одного разу знайшла у бабусиній хаті вишиті «серветки», що виявилися зовсім не серветками, а частиною вишитої сорочки. Коли після завершення Другої світової війни в області встановлювалася совєтська влада, бабуся відпорола вишивку, а саму сорочку викинула, аби не наражати родину на небезпеку. Довгі роки потому відпоротий зі сорочки вишиваний візерунок стелили на меблі, використовуючи як серветку…

За 7 років, відколи захопилася закарпатською вишивкою, схожих історій у Марії Левицької зібралося чимало. Нині в її колекції – понад пів сотні автентичних старовинних вишиваних сорочок з різних районів області, виконаних у різних техніках – лемківські, гуцульскі, бойківські, заспульниці. Всі вони потребують особливого догляду і уваги: скажімо, сорочки регулярно необхідно провітрювати впродовж кількох днів, слідкуючи, аби на них не потрапляло сонце чи волога. І саме сорочки з цієї колекції стали оздобою авторського календаря «Вдома чекають» – волонтерської ініціативи Марії Левицької.

Марія Левицька01

Про зустрічі у шпиталях та вишиті хустинки як обереги

Волонтерською діяльністю жінка займається від самого початку повномасштабного вторгнення. Згадує, як у перші місяці, коли було потрібно «все й одразу», вони з компанією однодумців шукали і закуповували бронежилети, збирали посилки під конкретні запити.

Трохи згодом, окрім цього, Марія запровадила традицію відвідувати разом із 4-річною донькою Райлі поранених військових у місцевих шпиталях. Готують щось смачненьке, як от, наприклад, млинці, або купують кілька кілограмів фруктів на ринку – і просто йдуть спілкуватися, аби розрадити захисників та потішити їх увагою. Райлі для таких візитів любить вдягтися ще й у якийсь мультяшний казковий костюм, бо її «друзі військові», як називає вояків дівчинка, від такого її вигляду щиро радіють і ще більше посміхаються.

Позаяк серед інших хобі Марії – також і парфумерія, поміж інших візитів до шпиталю жінка влаштовувала для поранених військових парфум-посиденьки. Ініціатива, каже Марія, викликала чимале зацікавлення і відгук, адже більшість захисників, які стали до зброї під час нападу росії – це вчорашні цивільні із цілком цивільними професіями та інтересами.

«На парфум-посиденьках я розповідала про історію парфумів, про те, як їх роблять, про специфіку ароматів. Принесла на зустріч пробники, і кому які парфуми подобалися, той собі такі залишав, хтось відправляв дружині чи доньці у подарунок. До речі, багато хто з хлопців розбиралися у парфумах, було видно, що вони цікавляться цією темою. Адже майже всі військові, що зараз лежать у шпиталях, – у довоєнному минулому це художники, програмісти, вчителі. Пам’ятаю, як розговорилися з одним із поранених, харків’янином – він дизайнер, який працював над волоссям мавки для мультфільму. Ще один, теж харків’янин, до великої війни розробляв із товаришем застосунок із вивчення української мови. Не встиг завершити – пішов служити, тож зараз товариш сам закінчує цю роботу», – розповідає Марія Левицька.

Згадує, як одного разу, збираючи для друзів посилки на фронт, вирішила використати свої навички вишивальниці і створила кілька невеличких хустинок: на білих клаптиках вишила квітки і надпис «Дякую». Разом із донькою вони в кожну хустинку загорнули записки з гарними побажаннями та подяками і так надіслали своїм близьким людям. Коли ж почула від них захоплені відгуки, вирішила «масштабувати» ініціативу. І тепер вишиті хустинки із надписом «Дякую» несподівано отримують військові, які випадково трапляються Марії з Райлі по дорозі у місті.

«Райлі просто дарує військовим ці хустинки на вулиці. Спершу було незручно підходити, я не знала, чи це сприйматиметься нормально. Але вони щоразу так розчулюються, починаються шукати по кишенях якісь цукерки, печиво, і завжди дуже дякують. Багато з військових, кому ми відсилали хустинки на передову, взагалі вважають їх за оберіг. Моя сусідка, яка також відвідує поранених у шпиталі, розповідала, як один із них показував їй мою вишиту хустинку і примовляв: бачиш, усі загинули, а я лишився живий, бо у мене був захист. І потім він мені при зустрічі за ту хустинку так дякував, наче це якийсь бронежилет», – не стримує сліз Марія Левицька.

Календар «Вдома чекають» – присвята і збір на фронт

Ідея укласти оригінальний настінний календар, використавши в його оформленні вишиванки з авторської колекції, виникла сама собою, згадує Марія. Одразу вирішила, що присвятить його усім, хто нині чекає на рідних з війни – дружинам, мамам, сестрам, дітям. Адже постійно бачить, крізь які душевні муки вони щодня проходять. Моделями для календаря стали рідні закарпатських Героїв, вбрані в автентичні старовинні вишиті сорочки.

Робота над календарем тривала впродовж 5 місяців, починаючи з літа. До проєкту його авторка долучила команду людей. Кожен з яких, відзначає Марія, дізнаючись про концепцію та мету календаря, одразу йшли назустріч.

Марія Левицька03

«Фото робила Марія Михайлицька, яка взагалі відмовилася від оплати, хоча це дуже великий обсяг роботи – провести 12 фотосесій, потім для кожної зробити ретуш, обробити фото. І це при тому, що у Марії самої маленька дитина. Фотостудія, де відбувалася зйомка, зробила нам знижку. Відредагувати супровідний текст допоміг викладач УжНУ Василь Путрашик, англійський переклад зробила Юлія Тарасюк. Мало того, що ніхто з них не взяв за роботу грошей, так вони ще й придбали собі календарі. Так само жодних грошей не взяв дизайнер проєкту. У видавництві, коли ми вже здавали календар на друк, була черга. Але директор видавництва взяв календар у роботу поза чергою, при цьому, сам весь час супроводжував процес – щоб ніхто не пропустив нічого важливого», – розповідає Марія Левицька.

Для оформлення календаря за порадою дизайнера обрали чорне тло. Замість цифр, які мають позначати дні, на кожній сторінці – впорядкований розсип сірих крапок. Бо ті, хто чекають, днів не зауважують. А ще таке рішення спрямоване на те, щоби не відволікати увагу від зазнімкованих людей.

Марія Левицька04

Марія каже: «Цей календар – не про календар як такий. Це про почуття людини, про її емоції, про безкінечну вервечку днів у чеканні. Постійно спілкуючись із рідними військових, я бачу, як це жахливо – когось чекати. Ці люди живуть від дзвінка до дзвінка. Тому і календарної сітки нема, лише крапки».

Більшість моделей для календаря – це добрі знайомі родини самої Марії. І це також, каже жінка, відображає жахливі масштаби цієї війни.

Календар вийшов накладом у 100 екземплярів, це лімітоване видання. Придбати його можна за 800 гривень, всі виручені з продажу кошти Марія спрямує на підтримку війська.

Марія Левицька07

«Коли я чую від людей, що вони не відчувають війни, що вони не донатять або якось не долучаються до допомоги, я сприймаю їх, наче прибульців з іншої планети. Всі мої друзі та знайомі, так чи інакше, залучені до допомоги фронту. Я прийняла те, що ми живемо в цей жахливий час, іншого часу у нас не буде. І, якщо вже нам випало це випробування, то ми просто мусимо щось робити, щоб чимшвидше закінчити війну – просто брати і робити», – говорить Марія Левицька.

Для замовлення календаря можна написати Марії на її сторінці в Інстаграм.

Марія Левицька05

Тетяна Клим-Кашуба, Varosh

Фото Наталка Павлик

0 #
# календар # марія левицька # Чекають вдома