Найбільш епатажний та цікавий панк з філософськими текстами розповів нам усе, що думає про Закарпаття та закарпатців.
На Закарпатті мені вистачає всього. Це місце, де я відчуваю себе у Європі ще не перетнувши кордон.
Закарпаття – унікальне. Для мене – це ідеальна форма поєднання різних національностей. Тут немає агресивності і нетолерантності до людей. Якби цю формулу можна було б розповсюдити на всю Україну – все було б інакше.
Закарпатці вирізняються, по-перше, мовою. Навіть, коли вони говорять літературною – чути нотки власної. Якщо переді мною поставлять сто закарпатців і сто українців, то принаймні п’ятдесят тих, що з Закарпаття за мовою я у стані розібрати.
Я страшно люблю боґрач. Він номер один у моєму топі, коли я на Закарпатті. У мене в Ужгороді живе кум, тому поїздка традиційно закінчується мега гостинним закарпатським застіллям.
Я багато подорожую світом і сам собі вигадав правило: їсти і пити лише страви національної кухні країни, у якій я знаходжуся. Я ніколи в житті не замовлю у Франції пельмені або у Москві – пасту наполітано. Закарпаття не є виключення.
Я не дуже люблю горілку – надаю перевагу винам. Кілька разів я був на Берегівському фестивалі вина і відкрив для себе три-чотири види достойного.
Я не люблю ходити по кабаках, хоча і Ужгород, і Мукачеві їх достатньо. Я або надаю перевагу тим місцям, де буваю часто, або навіть не виходжу з будинку.
У мене така професія, що передбачає виступи у клубах, ресторанах, публічних місцях, тому розслабитися там під час відпочинку мені не вдається. Хочеться, часом, ізолюватися від людей, а у клубах завжди є чоловік п’ятдесят, які хочуть тебе по-дружньому хлопнути по плечу і запропонувати щось випити.
Якщо в Ужгороді я йду у клуб, то це «Panorama» – він належить моєму близькому колезі Міко. Ми з ним знайомі дуже давно – років, певно що, десять.
Свого часу, я вивчив культурні місця Ужгорода уздовж і впоперек – років п’ятнадцять-двадцять тому. Втім, після того, як об’їздиш усю Європу, побачиш найкращі витвори архітектурного і скульптурного інтелекту, то не те, що не виникає бажання ще раз йти у ті замки, а навіть повторювати візити у великі європейські міста: Барселону, Париж, Рим.
Раз побачивши це, ти розумієш, що нічого прекраснішого вже немає. Тоді ти починаєш шукати адреналін у якихось природних явищах: водоспадах, горах, маленьких містечках, які здатні передати національний колорит.
Стиль, у якому я граю сьогодні? Навіть сам не знаю, як його окреслити… Ніколи не намагався назвати те, чим займаюся. Я думаю, що це панк-філософія. Тобто, я собі дозволяю ходити легко і дивитися через примружені очі на цей світ, але є деякі речі, які мене зачіпають. Тоді народжується щось, що є не просто панковими.
Росана Бісьмак, спеціально для Varosh.com.ua
Фото люб’язно надані Кузьмою
