Нещодавно в Ужгороді Ukraїner презентував свою нову книгу «Ким ми є? Національні спільноти та корінні народи України». Книга описує різноманіття культур, які співіснують на території України. На подію приїхав і засновник Ukraїner Богдан Логвиненко.
Опісля у кав’ярні, за одним столом, зібралися люди з близького закарпатського кола, яким було про що поговорити з Богданом за межами презентації. Я мала честь бути там і рівно 15 хвилин, щоб поставити три важливі питання.
– Богдане, коли ти чуєш про Закарпаття, які асоціації у тебе виникають: емоційні, робочі, особисті?
– Закарпаття – це різноманіття. Мені дуже подобається діалект. Ми вчора зупинились в Лумшорах на ніч. Сіли в якійсь колибі і я просто підсів за столик до людей, щоб послухати, як вони говорять. Для мене це дуже цікаво. Цей момент локальної говірки десь ще зберігся, а десь люди стидаються цього. Мені страшенно подобається що на Закарпатті вона так опроявлена. Перша асоціація – мова і її різноманіття. Я дуже добре розумію діалект. І, коли їздив сюди, десь вже через кілька тижнів я починав говорити на діалекті. Пам’ятаю, ми знімали історію про Мішеля і тоді бабця підійшла і запитала в нього на діалекті, чи має Мішель сигарети. Чесне слово, ми тоді зовсім не зрозуміли, про що йдеться, мало того, ми потім навіть не знали, як це протранскрибувати. Перше слово, яке відразу приходить в голову – це “мачка”, мені подобається, як в Іршаві говорять “пак”, а ще дуже люблю Тячівське “ы” – його неможливо передати на письмі.
Якось я приїхав в Ужгород. Це було ще до Ukraїner. Ми були знайомі з Банді (Банді Шолтес – ужгородський письменник, – авт.). І зустрілися, абсолютно спонтанно, я не попереджав, що приїду. Банді каже: “О! ти приїхав! Давай зберемо тусовку!”. Це був обід і ввечері вже було щось біля 20ти людей, абсолютно невідомих мені до того моменту, які зібралися біля річки, щоб разом провести час. Ця якась така відкритість і, власне, спільнотність – це друга асоціація із Закарпаттям. І ця історія мені дуже запала. У Києві таке неможливо чи у Львові навіть. Всіх треба задовго попереджати, планувати, всі дуже зайняті. Це не значить, що закарпатці нічого не роблять, але була відчутна ця відкритість ваша.
Крім цієї історії, у нас у команді є люди із Закарпаття: наш смм-ник Траян із Дубового, фотограф Валік Кузан, Харі Крішнан і ще чоловік 10 з команди, з якими я в першу чергу асоціюю Закарпаття.
Крім команди – це ще і Андрій Любка. У нас була серія матеріалів “Амбасадори”, де відомі люди показували своє місто. Якби ми продовжували цю серію, я вже думав над цим, то у нас обов’язково був би “Ужгород Андрія Любки”. Для багатьох, мені здається, тут було б дуже багато відкриттів. Бо до Ужгорода з інших регіонів, особливо Східних, рідко доїжджають. Є надзвичайно велика кількість стереотипів про угорськість, чи словакість, чи румунськість Ужгорода, а українськість, можливо, не так помітна.
У мене доволі багато асоціацій, якщо говорити про людей – це також Тиса ФМ, бо я колись займався концертами і ми доволі часто привозили сюди гурти. В Ужгороді були одні з найкращих концертів. Відчувається, що тут меншою була перерваність музичної світової культури. І ще мені страшенно подобається те, що робить радіо “Єден” і Олексій Уманський. Дуже шкода, що немає продовження “Нашої файти”, бо, мені здається, це такий гумористичний збірний продукт про Закарпаття, який може представляти край на зовні. І мені здається, що та серія є незавершеною.
– У публічному просторі питання національних спільнот часто звучить, як якесь проблемне, як Закарпаттю зробити мультикультурність своєю перевагою?
– Треба створювати для цього майданчики, як наш. Таких майданчиків має бути багато. Треба підсвічувати історії, де є міжкультурна і міжетнічна співпраця. Хоча, я вважаю, що не треба акцентувати на етнічності чи мультикультурності в першу чергу. Першою має йти сама історія. Це те, що ми переважно робимо.
З іншого боку – ми не до кінця використовуємо потенціал кожної із спільнот. І навіть самі спільноти не роблять цього. У нас є надзвичайно потужна історія, наприклад, єврейська, яка дуже поверхнево використовується навіть самими українськими євреями. Тобто, мені здається, що ми маємо потенціал в рази більший хоча б якихось екскурсійних маршрутів по Україні для єврейських громад, які зараз обмежені Уманю, Гадячем і кількома іншими центральними місцями поховань єврейських рабинів. Так само, кожна національна спільнота має величезний потенціал: та сама румунська Красноїльська Маланка чи на Бессарабії фестиваль вина у Болграді. Це все ще не використовується, бо є відчуття меншовартості, дуже часто люди знецінюють і не усвідомлюють локальної цінності того, що мають. В тій самій Усть-Чорній свято шайбликів. Як на мене, це може бути величезна подія назовні, яка до цього абсолютно ніколи не комунікувалась у цьому напрямку. І це, якщо тільки про події говорити, а є ще локальні бізнеси і купа усього.
– Ви з Ukraїner працювали не тільки над розкриттям історій, а й над їх популяризацією. Скажи, чи знаєш ти подальшу долю героїв своїх матеріалів? Розкажи про закарпатські історії успіху.
– Історія успіху точно сталася з велосадибою Аліси Смирної, яка тоді і стала нашою волонтеркою. Мені здається, що для Селиської сироварні – це був потужний крок вперед. Про Мішеля і його буйволів зняли повнометражний фільм і авторки якраз надихнулися нашим матеріалом. Крім того, коли вийшла наша історія, де Мішель тільки озвучував, що хотів би буйволів відправити на Бессарабію, я знаю, що після цього з ним зконтактувався Національний парк. І Мішель відправив буйволів у дику природу, як і мріяв. Але насправді, практично кожна історія має якесь продовження. Згадую ще найпершу нашу зйомку про Йосипа Бартоша і замок. Він розказав, що знайшов спонсора на реставрацію даху одразу після виходу матеріалу у публічний простір. І тоді для нього вихід нашої історії був частиною наукового відкриття. Виявилося, що до цього з коптера ще жодного разу не знімали Чинадіївський замок.
Олеся Смирнова Varosh
Фото: Харі Крішнан для Ukraїner
