Знайомство з гуцулами: мандрівка крізь століття у давнє Ясіня

Століття тому, в часи Чехословаччини, відвідати Закарпаття, яке під назвою Підкарпатська Русь входило до складу цієї держави, а зокрема загублене між гір селище Ясіня, було мрією багатьох європейських туристів, художників, репортерів та мандрівників з фототехнікою. Що ж приваблювало їх у далеку, найсхіднішу частинку тодішньої Чехословацької республіки, яку називали «краєм вовків і ведмедів», «столицею гуцулів»? Яких вражень тут шукали і з ким хотіли познайомитись? Як розважались і відпочивали? В які саме дні і свята хотіли потрапити сюди? Про це розповідають чимало старих фотографій, спогадів, репортажів і книг, розглядаючи й перечитуючи які, можна зануритись в атмосферу тих далеких часів.

На останній станції найдовшого маршруту

Завдяки залізничному сполученню, збудованому наприкінці ХІХ ст., і одній з найбільших в краї залізничних станцій у Ясіні, де окрім депо і житлового приміщення начальника, знаходились зали очікування для пасажирів та ресторан, селище було доступним великій кількості мандрівників. Найчастіше сюди навідувались чехи, що відкривали для себе нові землі, які після Першої світової війни ввійшли до складу новоствореної держави, німці, які любили полювати в лісах Ясінської долини та навідуватись до переселенців з Австрії та Німеччини, а також французи, які відкривали для себе культуру багатонаціонального населення, записуючи свої враження в газетних репортажах та книгах.

Діяв навіть прямий рейс з тодішньої столиці – «Прага – Ясіня». Це був найдовший національний маршрут у міжвоєнній республіці, довжиною 1053 км, перші експрес-потяги яким рушили в дорогу у 1923 році. Така подорож тривала 18 годин 20 хвилин.

Після майже доби, проведеної в потязі, щойно прибулий мандрівник одразу потрапляв у захопливу атмосферу гір та лісів. Адже нелегко знайти мальовничішу частину Закарпаття, ніж Ясіня та його околиці – селище розташоване біля підніжжя гірських масивів Чорногори і Свидовця, неподалік головного хребта Карпат з горами Петрос і Говерла, в долині верткої річки Чорна Тиса.

Отож, зійшовши на останній станції найдовшого залізничного маршруту Чехословаччини, швидше за все, мандрівник намагався знайти відому всім зі світлин та ілюстрацій дерев’яну церковцю Вознесіння Господнього, знану в народі як Струківська, розташовану на околиці, де вона завершує високий пагорб правого берега Чорної Тиси. За переказами, саме це місце тісно пов’язане з історією заснування селища.

Повірити в легенду

Узвишшя, де стоїть Вознесенська церква, люди вважають святим. І зараз розповідають, як кілька сотень років тому повертався додому, на галицький бік Карпат, гуцул Іван Струк з отарою овець. Була гарна погода і чарівна долина затримала пастуха, однак раптово вдарили морози, він кинувся до перевалу, але було пізно – раптова зима засипала дорогу снігом. Зрозумівши, що отару провести через перевал не вдасться, Струк повернувся в долину. У ясеновому лісі зробив кошару, поваливши «по кругу» дерева, і залишив овець напризволяще, а сам повернувся додому. Коли весною Іван Струк з сином вернувся на місце де залишив худобу, аби хоча б зібрати вовну, він був вражений: уся отара залишилась живою та ще й з приплодом. Тільки чудом можна було пояснити таке спасіння стада.

Струк збудував на цім місці каплицю з найбільшого ясеня, а в долині заснував село, назвавши його Ясіня. Пізніше на місці каплиці збудували церкву. Ймовірно, саме цю легенду розповідали місцеві гуцули прийшлим туристам, яким не залишалося нічого іншого, як повірити в неї, адже так писали про заснування селища і в тогочасній чехословацькій пресі.

Від первісного храму лишилися нечисленні ікони, а власне сам храм не зберігся. Струківська дерев’яна церква, яка і зараз стоїть в Ясіні, збудована у 1824 році, є головною складовою архітектурного ансамблю, розміщеного на мальовничому пагорбі. Вона належить до найдосконаліших дерев’яних церков на всій Гуцульщині. Є якісь чари в співвідношеннях та пропорціях бічних рамен і центрального зрубу, в простоті гладко тесаних колод зрубів, у ґонтових покрівлях дахів, і в маленьких ліхтариках над ними.

Встигнути на свято – побачити автентику

Мандрівники, які відвідували закарпатську Гуцульщину в міжвоєнний період, особливо поспішали дістатися сюди в неділю, або ж у період великих християнських свят – Святвечора, Різдва, Великодня… Саме тоді можна було побачити як вирує барвисте, кольорове життя місцевого населення біля храмів, адже кожен одягав якнайкращий, зроблений власноруч місцевими майстринями та майстрами одяг. Також щастям для шукачів автентики була можливість побачити верховинське весілля, коли одяг та традиції були по-особливому святковими.

Гуцульська одіж настільки відрізняється від інших типів ноші, що коли гуцули появлялися де-небудь поза своєю територією, – обов’язково привертали до себе увагу. Перед усім, одяг мав бути коротким, легким і теплим. При тім, він був барвистим і здалеку впадав в очі. Такі вимоги диктувало саме гірське життя й природа. Тут треба скакати по камінню, перелазити через плоти й повалені дерева, швидко вискакувати та злізати з коня, а також в такій одежі було комфортно в теплі весняні чи осінні дні, з водночас холодними ночами. Важливо й те, що основними заняттями місцевого населення були вівчарство й лісозаготівля, а грубий важкий одяг не сприяв бокорашам-лісорубам і пастухам в їх роботі.

Особливо вирізняв гуцулів кептар (п’єхтарь, ціфрованьик) – традиційний верхній вид одягу, популярний у горян, який в залежності від регіону мав різні кольори і різнився орнаментом вишивки. Його одягали на вишиту сорочку шерстю всередину і жінки, і чоловіки. Така безрукавка – високомистецький взірець вишивання шкіри, викроювалася із двох овчин. Овець різали тоді, коли на них була коротка вовна. Кептар оздоблювали шкіряною аплікацією з металічними пістонами, вишивкою, хутром, різнокольоровими шовковими китицями, які звисали на грудях та спині, шкіряним переплетенням, ґудзиками… Пошиттям гуцульських кептарів також займалися і єврейські майстри, на деяких безрукавках можна побачити шестикутні «зірки Давида».

Спіцифікою ноші ясінців ще можна назвати «капчури з очками». Тобто до капчурів (вовняних шкарпаток) пришивали ще й вишитий узор-стрічку.

Виготовити такий одяг, а тим паче декілька комплектів, було дуже дорого і затратно, як на той час. Наприклад, виготовити один кептар-ціфрованьик вартувало як купити одну корову чи доброго бика. Однак, гонорові гуцули так любили наряджатися, що часто могли витратити на одіж цілий статок, а в іншому жити скромно й невибагливо.

«Тридцятка» – місце зустрічі і давня «соцмережа»

Після церкви, найпопулярнішим місцем збору мешканців Ясіня, а зокрема Горішнього кінця (частини села), був залізний міст через Тису, який між собою називали «Тридцятка». За однією з версій, від нього до Рахова – відстань в 30 кілометрів, звідси й назва. Багато фотографів-репортерів відвідували це місце, щоб сфотографувати місцевий люд, послухати їх розмови, познайомитись та поспілкуватись. У той час він служив інформаційною «соцмережею», де обмінювались найсвіжішими новинами. Дуже яскраво передає атмосферу цього місця невелика публікація чеського журналіста Йозефа Стадника (Józef Stadnik) в газеті «Letem světem» за 1934 рік, під назвою «Навідуючи гуцулів».

Стадник пише: «Підкарпатська Русь досі є незнаним краєм для нас, чехів, і цікавим не лише своєю природною красою, а й етнографією. Тут є місця, які за кількістю мов нагадують Вавилон, але ми дуже добре спілкуємось із місцевим русинським (українським авт.) населенням, оскільки їхня мова дуже схожа на нашу.

У найсхіднішій частині Підкарпатської Русі проживають гуцули, центром яких є велике село Ясіня. Розтягнуте у великій долині та на схилах довколишніх пагорбів, довжиною близько 24 км, воно налічує 12 000 жителів, переважно гуцулів, але також багато євреїв. Тут є високошвидкісне залізничне сполучення.

Туристу, який хоче дізнатися більше про гуцулів, слід скоригувати план подорожі так, щоб обов’язково відвідати Ясіня. Багато з них вони побачать у своїх національних костюмах (красиво вишитих кептарях), які й зараз вони носять, але відразу зауважу, що місцеві підлітки вже модернізуються. Ви побачите молодого хлопця, у якого ще є кептар з китицями, але на ногах – сучасні черевики Bata (бокончі). Або ви побачите дівчину в традиційному костюмі і в лакованих туфлях (топанках) та білих панчохах.

Гуцули й гуцулки, старі й молоді, сходяться у неділю в Ясіня. Вони приходять зі своїх віддалених хат, що десь високо на схилах, і вам здається, що у них тут недільні збори. Групуються, весело розмовляють, скаржаться на своє важке життя, дізнаються всі новини, хто одружився там, хто помер, у кого нове теля та все, що їх цікавить. Місце їх збору – знаменитий міст через Тису.

Після десятої години ранку, ніби хтось подав знак, вони натовпом рушають до греко-католицької церкви на правому березі Тиси. Церква так наповнюється людьми, що ніде яблуку впасти. Вони дуже релігійні, ревно моляться і співають, а їхній спів чути далеко від церкви. Після Божої служби вони повертаються до мосту і очікують на пошту, поряд з магазином Bata. Листоноша не може ходити по всіх їхніх далеких хатах, тому накопичену пошту вони отримують в неділю. Вголос зачитують імена й адреси, і якщо названий присутній, він бере письмо самостійно, а якщо його немає – забирає сусід.

Після обіду вони знову вирушають додому і з нетерпінням чекають наступної неділі. Але багато хто дістанеться хати вже ввечері, бо десь забесідується за чаркою.

Така неділя в Ясіні. Навіть фотоаматор має тут можливість зробити багато «фольклорних» фотографій, затримавшись на цілий день. Чоловіки досить байдужі до фотозйомки, але жінки старшого віку відразу закривають обличчя, як тільки бачать, що ви спрямовуєте на них камеру».

Гори, які не відпускають…

Гуцули розходяться, і звичне життя починається в Ясіні. Дні стають буденними, тому турист любить їхати кудись у гори, наприклад до Говерли чи Петроса, де їх чекають туристичні притулки, фотографувати ландшафти, красу природи й тваринного світу. Дивитись на єврейські кладовища та поховання часів Першої світової війни. Шукати штучні озера й великі гідрологічні споруди – клявзи, з яких от-от виринуть на дарабах бокораші. Чи навідатись в колибу до вівчарів, щоб скуштувати неймовірно смачну бриндзу, створену на високогірних полонинах.

Дехто полюбляв приїжджати сюди заради полювання, інші – кататися на лижах та навіть збирати гриби. Однак, варто було мандрівнику хоч один раз відвідати цей мальовничий край, який назвали «Серце Карпат», щоб завжди повертатися до гір, які не відпускають…

Автор: Михайло Маркович

Головне фото: Ясіня на сторінках «National Geographic» 1938 року. Фото W. Robert Moore

Матеріал підготовлено в рамках проєкту Budapest hotel art residency, що співфінансується Урядами Чехії, Угорщини, Польщі та Словаччини через Гранти Вишеграду від Міжнародного Вишеградського Фонду. Місія Фонду просувати ідеї сталого регіонального співробітництва в Центральній Європі.