Life

Як русин з Юґославії поїхав на Закарпаття і що тут побачив

16 Вересня 2021 440

Уривок з роману Миколи Шанти «Паннонське чудовисько»

У неділю 19 вересня о 15:00 у Закарпатській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. Ф. Потушняка (пр.Свободи, 16) відбудеться презентація роману Миколи Шанти „Паннонське чудовисько”. Цей роман із сербської мови переклав Андрій Любка, а опублікувало львівське видавництво «Апріорі».

Напередодні презентації Varosh публікує один із найцікавіших фрагментів роману, в якому розповідається про подорож русина з Юґославії на історичну батьківщину – Закарпаття.

Анотація до роману: «У романі Миколи Шанти, представника найдавнішої української діаспори – бачванських русинів, що живуть на теренах колишньої Юґославії, подано панорамну картину життя цієї спільноти в бурхливому ХХ столітті; через призму русинської громади читач має змогу побачити історичне тло воєн на Балканах та поставити перед собою віковічні питання про людську гідність і мораль, про долю особистості, яка не з власної волі опинилася поміж двох вогнів ворогуючих націоналізмів.

Що буде, коли хорватське військо почне здаватися? Хорвати не довіряють мені, бо я не хорват, а сербам я, знову ж таки, буду підозрілим, бо я не серб. Ех, така вже доля в русина. Ніде ти не в своєму домі, ніхто не вважає тебе своїм. Завжди в тобі бачать якогось шпигуна, зрадника, ворога. І одні, і другі. Для чого ж переселилися ті наші нещасні пращури у цей балканський котел? Те, від чого втікає одне покоління, все одно наздоганяє наступні покоління. Рости там, де тебе посіяли – і хай діється воля Божа.

І одним, і другим заважав богобоязкий і працьовитий русин, який утікає від військової форми, як диявол від хреста. А тепер русинів поділили зяті, бо якщо в одній русинській сім’ї зять є сербом, то сім’я за сербів, а якщо хорват – за хорватів».

Shanta2 2

Уривок з роману:

— Перед Великою війною, якраз наприкінці шкільного року, — Міхал Балінт мовив плавно й без пауз, а це означало, що текст він уже читав, — мій шкільний друг запросив мене в Підкарпатську Русь, щоб там провести вакцинацію. Усю дорогу я не міг повірити у власне щастя. Боже мій, я тільки в книгах і газетах читав дещо про ці прекрасні краї, про цю Верховину, про ці зелені ліси, де жили мої пращури. У думках я вже летів із села в село, через гори, луки й гірські потічки. Уже чув мою рідну русинську бесіду, слухав прекрасні народні пісні. Бачив людей, жінок, дівчат у прекрасних вишитих сорочках. Мій друг про щось задумався, але це й не дивно, бо вже давно не був удома, тож і йому, як і мені, здавалося, що ця дорога безкінечна. Він знехотя відповідав на питання, а наприкінці мого мріяння завжди казав: «Побачиш і сам, як там є!»

Наступного дня вранці ми їдемо біля Тиси, яка дорога моєму серцю, бо це ж наша річка, вона починається в русинських краях, тобто її колиска там, де й наша колиска. Тут уже й гори, укриті зеленою кроною, прикрашеною безліччю живописних кольорів. І сонце тут, здається мені, радісніше сяє. Я вже не можу дочекатися, поки з залізниці пересяду в машину, на якій ми поїдемо далі через гори, де зможу почути русинську мову.

Пополудні ми вже сидимо в машині. Везе нас якийсь селянин. Спочатку на мої питання він відповідає боязко, я бачу, що він стривожений, увесь час озирається, чи ніхто за нами не стежить і не підслуховує нашу розмову. Не розумію його страху й недовіри. Коли почув, що я з півдня, з країв, де Тиса зустрічається з Дунаєм, він трохи осмілів. Зачудувався, що й там є русинські села, що й там народ співає: «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорницю, Червена ружа трояка…» та інші пісні, які вони співають. Від нього я почув, що селяни бояться панів, своїх панів, бо в Мараморощині на їхні плечі звалили якийсь процес, чому й через що, то тільки пани знають. Кожен із них боїться, тремтить, якщо в селі з’являється якийсь невідомий пан, а коли чують звук кроків важких жандармських чобіт і бачать їхні форменні капелюхи з перами, то не тямлять себе від ляку.

Надвечір ми приїхали в маленьке село. Люди до нас зверталися здалеку, віталися з пошаною, але й з острахом. Я зрозумів, що вони бачать у нас якихось агентів і провокаторів, яких у тих краях чимало. Ми приїхала до місцевого вчителя. Він нас гарно прийняв, мені тільки не сподобалося, що в хаті говорилося по-мадярському, хоча це русинська сім’я. Діти тільки по-мадярському й вміли. Був тут і старець, який знав тільки русинську, тож діти підсміювалися з його незнання й глупоти. У вчителя зібралася сільська інтелігенція, але всі говорили мадярською. Їм їхня русинська мова здавалася недостатньо доброю. Коли я заговорив до старця по-русинськи, він здивувався, що я говорю русинською, хоч і вбраний у панську одежу. Він сказав мені: ці наші сини, що позакінчували школи, говорити своєю мовою не хочуть, соромляться її, кажуть, що нею розмовляють тільки служки, а мене мій син називає старим русинським телепнем. Ми сиділи на подвір’ї, старець кудись зник. Сонце зайшло, гори навколо нас втратили свій зелений покрив. Темрява густішала, а гори ставали зовсім чорними, як наші зі старцем душі.

Жалібно забемкав дзвін, запрошуючи до вечірньої молитви. Я чув, як люди тих моляться: «Mi atynk a tenyekbenvag…», а десь із далекого закутка двору хрипким голосом бурмотів старець, до якого я підійшов ближче, щоб почути його молитву. Він молився так, як і в нашому краї: «Отче наш, що жиєси на небесі, да святиться ім’я Твоє, да прийде царствіє Твоє…»

— Якби не впала Австро-Угорщина, така доля і нас чекала б, — перебиває його Леонтин Ґоч, поважний ґазда, наймолодший член церковної двадцятки греко-католицької парафії. — У нас так само було. Мені було вісім років, коли Бачку визволили від мадярської влади після розпаду Австро-Угорщини в 1918 році. Чимало русинів були російськими полоненими на фронті в Галичині. Звідти вони принесли новини про Жовтневу революцію. Мій батько в полоні пробув три з половиною роки. Добре говорив російською. Коли він повернувся додому, я багато слухав про росіян і революцію. Але то інша історія. Пригадую, як ми ще дітьми, у 1916 році, отримали мадярський буквар. Від старших я чув про мадярських учителів, які вчили покоління моєї матері, яке з першого по шостий клас теж навчалася угорською. У 1918 році, коли русинські сільські школи стали державними, діти в школі не мали жодного предмета русинською мовою. Навіть поза школою вони мали говорити тільки мадярською. Господи помилуй, але діти — це діти, вони не слухалися цієї настанови, тому їх карали, коли вони говорили русинською. Хлопці отримували на дерет, палицею по дупі, а дівчата прутом по руках. Русинською ми не вміли написати жодного слова. Удома від своїх я навчився читати церковнослов’янською, читаючи Біблію й молитовник, хоча не все розумів, а священник нам викладав основи віровчення в церкві русинською, та й то без книжки, бо якби й дав нам якусь книгу, ми все одно не вміли читати кирилицею.

В австро-угорські часи, аж до 1918 року, вчителі й учительки на шкільних перервах між собою говорили мадярською, а були русинами. Ми думали, що вони розмовляють так, щоб ми їх не підслуховували. Навіть не знали, що їм заборонено говорити будь-якою іншою мовою. А також пригадую, що старі учні з гімназії теж говорили виключно мадярською. Вони були навчені, що русинська мова селянська, проста, якою добре висловитися неможливо. Русинська мова була тоді задверною бесідою, бо нею говорилося тільки за зачиненими дверима.

— А чому так було? Звідки такий натиск? — допитувався хтось із молодших.

— Я розкажу тобі, — сказав Леонтин і почав докладно пояснювати. — В Австро-Угорщині Угорщина хотіла бути рівноправною з Австрією. Пешт і Відень увесь час перебували в сварці. Мадярів було менше, ніж слов’янських народів на території Угорщини. Ми, русини, як і словаки, були першою ціллю мадяризації. З сербами їм було важче, бо їх було більше, та й вони мали свої права як граничари — прикордонники. Хорвати в Бараньї й Бачці також мали більші права, ніж ми й словаки. Тому й не дивно, що вони намагалися нас мадяризувати через школи, що належали державній владі. Лише жителі Куцури твердо трималися свого. Вони не скупилися на пожертви, тільки б їхні діти вчилися в школі русинською. Куцурці показали себе справжніми патріотами й слушно докоряли жителям Руського Керестура, що ті продали віру за вечерю, що дозволили владі себе обманути, що були скнарами й не хотіли платити своїм учителям у церковних школах такі ж зарплати, як отримували вчителі в мадярських школах. Куцурці клялися, ще тоді, у 1898 році: «Ми готові останню сорочку продати, щоб зберегти нашу церковну школу».

***

Про автора:

Микола Шанта (нар.1959 р.) – один із найвідоміших письменників мікронароду бачванські руснаки (паннонські русини), найдавнішої української діаспори, що живе на півночі Сербії, в регіоні Воєводина. Пише поезію, прозу, есеї, драми русинською й сербською мовами. Володар кількох літературних премій у Сербії й країнах колишньої Юґославії. Книги віршів: Водена игла (Водяна голка), 1985; Заяци (Зайці), 1985; Ослухованя (Прослуховування),1989; Варґоч (Коса) 2004; Откривање света (Відкриття світу), 2005; Драми: Фонтана (Фонтан), 2007; Сан о Лавову (Сон про Львів), 2008; Романи: Папуча страцена у Львове (Капці, загублені у Львові) 2011; Панонска неман (Паннонське чудовисько), 2017; Есеї: Шантовки, 2016. Був одним із засновників християнського часопису Звона (Дзвони) русинською й українською мовами; член редакції літературного часоспису Траг (Слід) у Вербасі, відповідальний редактор видавництва національної меншини Руске слово (Русинське слово) у Новому Саді; член Спілки письменників Воєводини.

Андрій Любка, Varosh

0 #
# Андрій Любка # Микола Шанта # письменник