На Закарпатті, площа якого складає трохи менше 13 тис. км2, функціонує 62 сміттєзвалища та 2 полігони для сміття. Деякі вщент переповнені. А в Німеччині, країні площею 357 тис. км2, від полігонів після 2004 року відмовилася взагалі. Хоч німці й досі залишаються найбільшими “виробниками” відходів.
І парадокс полягає в тому, що ще 20 років тому ситуація з сміттям у німців була така ж, як зараз в Україні. Країну чекала екологічна катастрофа.
То куди ж вони дівають тонни сміття щороку?
Потонути у смітті
За даними ГО “Інститут просвіти”, щороку людство продукує понад 2 мільярди тонн сміття. Це в середньому 200 кілограмів на людину. У країнах активного споживання ця цифра сягає 2 тонни на рік на людину. Переважно відходи гниють на сміттєзвалищах, забруднюючи океани та руйнуючи екосистеми.
Відходи стають головною проблемою сучасного світу. Сміттєві полігони давно перетворилися на зони екологічного лиха, тож у деяких країнах, як от у Німеччині, їх просто заборонили. На зміну їм приходять сміттєпереробні заводи та мода продукувати менше відходів.
Деякі країни пішли ще далі – вони дають сміттю нове життя, перетворюючи його на вторсировину.
Ресурси Землі обмежені, тому переробка сміття – новий еко- та бізнес-тренд ХХІ століття.
Європейський досвід
Ситуація зі сміттям, яка зараз склалася в Україні, була типовою для Німеччини у 1980-х роках. Поки у 1990 тодішній Федеральний уряд не вдався до рішучих кроків, запровадивши нову державну систему «Duales System Deutschland GmbH».
По-перше, було прийнято новий закон, який покладав на кожного виробника відповідальність за свій продукт і після споживання його покупцем. По-друге, почалася масова інформаційна кампанія, вартістю у кілька мільйонів євро, щоб мотивувати німців сортувати сміття. Що й казати, навіть казки для дітей були про сортування, і в школах про це теж не забували.
Біля будинків з’явилися кольорові контейнери: “сині” – для паперу, “жовті” – для різного роду упаковок, від поліетиленової плівки до стаканчиків з-під йогуртів. Склотару складали або в окремий контейнер, або відносили до магазинів, де їх продавали за певні кошти.
Зараз кожен має цілих 5 контейнерів. Додалися “чорний” – для несортованого сміття, “коричневий” – для органічних відходів, “зелений” – для кольорового скла, “зелений з білою смугою” – для безбарвного.
Фото: brightside.me
За несортоване сміття у Німеччині високі штрафи, наприклад, за викиутну шкурку банана на вулиці – 35 євро. Хоча випадків штрафування насправді мало, адже покладаються на відповідальність громадян. І німці цю довіру виправдовують.
Однак на сортуванні все не закінчується, адже відходи треба ще й переробити. І спочатку, на цьому етапі часто виникали проблеми, адже не все сміття можна було відсортувати у єдиний вид.
Наприклад, стаканчик з-під йогурта. Сам він – із пластику, однак його накривка – з тонкого алюмінію. Обидва матеріали необхідно розділяти для того, щоб згодом отримати чистий пластик і чистий алюміній. Спочатку таке сортування проводили вручну на конвеєрній стрічці, що було дуже ресурсозатратно.
Усе нові закони та вимоги до промисловості призвели до того, що сьогодні у сфері ресайклінгу виникла окрема високотехнологічна галузь. Дослідники та інженери працюють над тим, щоб, з одного боку, покращити технологію, а з іншого – зробити самі продукти легшими для переробки.
І зараз на конвеєрах вже не відділяють матеріали вручну, а використовують, наприклад, магніти та інфрачервоні сенсори, котрі за допомогою потужних комп’ютерів та систем управління роблять це за лічені секунди.
“Отримані в результаті ресайклінгу матеріали мають у три-чотири рази більшу вартість, ніж сміття, з якого їх виготовляють. У Німеччині виникла ціла галузь з річним оборотом понад 200 мільярдів євро. Вона зростає кожного року в середньому на 14% і забезпечує роботою 250 тисяч людей.
Німецький ресайклінг став справжнім експортним шлягером. Азійські країни імпортують все більше виготовлених в Німеччині в результаті вторинної переробки матеріалів” – йдеться у дослідженні Deutsche Welle.
Звичайні німецькі громадяни теж відчувають зміни у навколишньому середовищі. Зокрема, це видно на прикладі міста Трір на заході Німеччини. У місті проживає 530 тисяч мешканців, які продукують 460 тонн відходів щодня, – передає НВ Бізнес.
“Роздільний збір відходів та сміттєпереробний завод врятували місто від екологічної катастрофи. Двадцять років тому ми зрозуміли, що незабаром не буде чим дихати і почали вирішувати цю проблему, – розповідає екс-віце-мера Тріра Норберт Нойгаузан. – Ми утворили спільне підприємство з Трірським районом, оскільки міській владі це було дорого, а віддавати справу утилізації та переробки відходів у приватні руки – найгірша ідея з усіх можливих».
Зараз кожен будинок у Трірі, як і всій Німеччині, сортує власне сміття, а також платить €90 у рік на його утилізацію та переробку.
У зведення сміттєпереробного заводу, потужність якого складає 180 тисяч тонн на рік, у Трірі інвестували €20 млн.
Продуктами вторинної переробки трірського заводу є:
- компост з біовідходів, який продається фермерам;
- паливо, яке виготовляють з висушених подрібнених і спресованих у брикети відходів;
- еко бруківку, кришки;
- скло, яке подрібнюється та переплавляється;
- папір, хоча він після кожного циклу стає все менш якісним.
Тут подбали і про брудну воду. Вона відправляється на очисну станцію, де перетворюється на цілком безпечну для довкілля технічну очищену воду і скидається у річку.
«За три роки було очищено 3 млн кубів стічних вод, – пояснює екс-віце-мер Тріра Норберт Нойгаузан. – На базі закритого полігону виробляють біогаз, який забезпечує потреби станції в електроенергії, і продається державі, компенсуючи половину витрат на утримання полігону».
Німеччина – приклад країни, яка за 25 років змогла піти від неминучого сміттєвого колапсу і прийшла до системи сортування та утилізації 95% відходів.
Сміттєпереробні заводи у столицях
Цікаво, що у Європі навіть не стоїть питання, чи можна будувати заводи у містах, питання тільки у тому – де саме.Тому й не дивно, що у великих європейських містах є власні сміттєпереробні заводи, які не те, що не відлякують, а навпаки – приваблюють туристів.
Стереотип про те, що це завод, з труб якого постійно йде ядучий дим, отруюючи все навколо, засів у головах багатьох українців. Хоча подивіться, як це виглядає насправді.
Фото: 24 канал
Ця модерна споруда – не музей сучасного мистецтва, а сміттєпереробний завод Шпіттелау у Відні, столиці Австрії. Завод був побудований ще 1971 року, але згорів. А відновлювати його доручили відомому архітектору Фріденсрайху Гундертвассеру. Він і перетворив його на новий арт-об’єкт Відня, куди полюбляють приходити туристи.
Попри зовнішню привабливість він не втратив і свого функціонального призначення – щороку він спалює 265 тонн сміття, опалюючи кілька мікрорайонів австрійської столиці.
Фото: 24 канал
Ще одна європейська столиця, данський Копенгаген, теж має незвичайний сміттєпереробний завод. Його перетворили у справжній парк розваг та активного дозвілля. Адже тут є стіна для скелелазіння, доріжки для бігу, майданчик для фітнесу, і навіть дерева ростуть, щоб збалансувати мікроклімат.
Але головна особливість, це … 500-метрова лижна траса на даху. Оскільки вона покрита переробленим пластиком, то кататися можна навіть влітку. І, звичайно, при цьому він все виконує свою функцію – переробляє сміття та постачає електроенергію мешканцям міста.
Як щодо Закарпаття?
Питання “куди дівати сміття?” актуальне для всіх регіонів України, зокрема й для сусіднього Львова. Пам’ятаємо, як “подорожувало” львівське сміття у пошуках прихистку, але останньою краплею стала велика пожежа на одному з міських сміттєзвалищ влітку цього року. Питання з відходами намагаються вирішити через створення смітєпереробних заводів. Через 2 роки збудують перший з чотирьох запланованих. Містян потроху привчають сортувати, оператори звітують, куди відвозять сортоване сміття і вже навіть запрацювала компостувальна станція. Також планують зробити біологічну рекультивацію сміттєзвалищ, а на їх місці зробити громадські простори. Навіть є ідея створення лижних трас та полів для гольфу на цих землях.
За словами експерта-еколога ГО “Екосфера” Оксани Станкевич-Волосянчук, питання створення інфраструктури для ефективного управління твердими побутовими відходами у області назріло давно.
“У Стратегії поводження з відходами у Закарпатті на 15-річний період, розробленій у 2011 році і затвердженій Закарпатською облрадою у 2012 році передбачено будівництво 4-х заводів з механіко-біологічний обробки ТПВ. Такі заводи базуються на концепції Zero Waste і передбачають глибоке сортування сміття для подальшого використання вторсировини в економіці” – каже пані Оксана.
ФОТО: FB-сторінка Асоціації “Закарпаття за чисте довкілля”
Скоро на Закарпатті має запрацювати перший сміттєпереробний завод. Зокрема, проєкт такого вже затверджений у Полянській громаді за технологію німецьких науковців.
Гичка Галина, Varosh
Цю статтю написано в межах “Програми охорони навколишнього природного середовища Закарпатської області на 2021-2023 роки”
