Коли йдеться про людей надзвичайної сили ХХ століття родом із Закарпаття, то зазвичай згадують Івана Фірцака (1899-1970) на прізвисько Кротон, із села Білки. Про українського борця та боксера навіть зняли фільм “Іван Сила” за повістю Олександра Гавроша.
Утім закарпатський край мав ще одного відомого силача, якого також називали найсильнішою людиною планети – Еміла Корошенка, родом із Виноградова.
На жаль, його ім’я сьогодні в нас практично забуто. Однак його досі пам’ятають в Австралії, де Еміл опинився після війни і відкрив популярний паб. А також у маленькому прикордонному cловацькому селі Бєл (Biel), де переважну частину мешканців складають угорці.
До речі, на сході Словаччини досі розповідають легенди про Еміла Корошенка, чемпіона з боксу Чехословаччини. Він справді був наділений надзвичайною силою. І люди старшого віку іноді пригадують майже народне прислів’я: “Сильний, як Корошенко”.
Про його походження наразі відомо не надто багато. Лише те, що Елемер Кьорошкені народився 29 березня 1910 року в місті Виноградів (тоді угорською – Nagyszolos) на Закарпатті. За іншою версією – в селі Косино на Берегівщині. Невідомо імена його батьків, а також про його молоді роки. Єдине, що знаємо точно – Елемір навчався в школі в Ужгороді, коли Підкарпатська Русь (Закарпаття) стала частиною Чехословаччини.
Звісно, він добре знав про Фірцака-Кротона. І цілком можливо, що саме слава білківського Геркулеса надала певний поштовх для подальшої кар’єри юнака.
Зазначимо, що Іван Фірцак став відомим у 1922 році, коли на чемпіонаті з важкої атлетики Чехословаччини підняв вагу 150 кг і здобув свою першу золоту медаль. А незабаром став чемпіоном республіки з рукопашного бою та інших силових видів спорту. Окрім цього, Кротон виступав у цирку, що принесло йому добрий стабільний дохід та шалену славу.
Загалом цирк та бої на той час були найпопулярнішими розвагами для публіки. Відомими силачами захоплювалися, на перемогу чи поразку часом робилися величезні ставки.
Не дивно, що й молодий Елемір вирішив спробувати себе на цих теренах. Тим паче, від природи був наділений надзвичайними здібностями. Розповідали, що його захопленням було згинання монет, затиснутих між зубами, а також він із легкістю забивав кулаком цвях у дерево, а потім витягував його, міцно обхопивши щелепами. А ще піднімав важкі предмети та без вагань боровся на рингу, здобувши титул чемпіона Чехословаччини з боксу. Словом, йшов стопами Кротона.
На початку 1930-х Елеміра забирають на 18 місяців до армії. Саме там, у війську, його, ймовірно, і перейменували на Еміла. А “важке” у вимові для чехів угорське прізвище переробили практично на українське – Корошенко. Річ, можливо, була і в тім, що сам Елемір знав однаково добре й угорську, й русинську.
У будь-якому разі саме з таким ім’ям та прізвищем – Еміл Корошенко – він залишився на все своє подальше життя. У тому числі, на афішах та на могильному камені…
Під час військової служби його талант проявлявся неодноразово. Новина про надзвичайну силу простого солдата миттєво поширилася всією тодішньою Чехословаччиною. Саме тоді на молодого силача звернув увагу чемпіон Чехії із вільної боротьби Йозеф Вавра.
Сама за допомоги Ваври закарпатець і потрапив на великий ринг. Відомо, що в 1936 році Еміл виступає в Цюриху, де відбувається “Чемпіонат Європи з вільного стилю боротьби”. Виступ був досить вдалим, хоча, і не легендарним. Але все ще було попереду. Кар’єра Еміла Корошенко лише починалася.
У 1938 році його, вже як одного з найсильніших борців Європи, запросили на елітний конкурс із боротьби в Бомбеї. Еміла особисто запросив борець, відомий як Великий Гама (Міан Гул Мухаммад), чемпіон Британської Індії з боротьби кушті. Гама тоді вважався одним із найсильніших людей планети. За легендою, він ще в 17-річному віці зміг підняти камінь вагою 1200 кілограмів. (Слід також зазначити, що пізніше, вже на пенсії, у 1950-х роках, Гама тренував пакистанських борців, і ним захоплювався майстер бойових мистецтв Брюс Лі.)
Таке запрошення не минуло безслідно. Вже через рік Еміл Корошенко виступає на великих рингах у Великій Британії. Цікавий факт: із початком Другої світової війни відомий борець не вступає до одного з добровольчих підрозділів, що формувалися із громадян Чехословаччини за кордоном, у тому числі у Великій Британії. Він продовжує виступати. Цього разу вже в Палестині.
Але на фронтах ситуація значно ускладнилася – і Емілу також довелося долучитися до війська. 21 вересня 1940 року на Близькому Сході було створено 11-й чехословацький підрозділ. Штаб і база батальйону знаходилися в Єрусалимі.
Непосидючий Еміл і тоді даремно часу не гаяв. І постійно потрапляв у різні історії, про них ветерани повідомляють у своїх розповідях.
Зокрема Йозеф Герч, ветеран чехословацької армії згадував наступне:
«З нами служив Корошенко із Закарпаття, який виступав до війни як Фірцак-Кротон, демонструючи свою величезну силу. Був відомий випадок у Александрії, декілька солдатів із числа союзників безслідно зникли. Корошенку одного разу довелося скористатися місцевим таксі. Арабський таксист зупинив машину десь на темній вулиці, де його атакували інші араби. Тоді Корошенко зловив одного з них і схопив за вуха… Коли він повернувся до табору, то його руки були в крові. Всі подумали, що його поранено. Утім, коли він розкрив долоні, то там були відірвані вуха. Очевидно, то були вуха того самого араба… Коли солдати пішли обідати, Корошенко отримав найбільшу порцію».
Про інший подібний випадок розповідав ветеран Павло Вехсберг:
«Хтось вночі пограбував наш військовий склад. І ми залишилися без ланцюгів, що були нам потрібні для різних потреб. Тож я отримав повноваження (оскільки я знав кілька слів англійською) поїхати з водієм до Олександрії по ланцюг. Водій мав прізвище Корошенко, який раніше був відомим борцем, сильним чоловіком у важкій вазі, який також
виступав на ярмарках і в цирку. Ми поїхали на базар, щоби купити потрібний нам ланцюг. Коли ми вийшли на вулицю, то побачили кілька наметів із металевими виробами. Корошенко намагався вибрати найміцніший ланцюг і перевіряв їх на міцність, але майже всі в його руках просто розривалися. Коли він зробив це вчетверте, то нас оточила група арабів, які почали вимагати гроші за зіпсований товар. Ситуація ставала для нас небезпечною, однак Корошенко розігнав натовп і ми побігли до машини.
Коли араби побігли за нами слідом, один молодий хлопець увірвався до салону на водійське крісло. Тоді Корошенко схопив його за вухо і тримав, аж поки той із гучним ревом вискочив із машини. Через кілька хвилин, коли ми вже від’їхали звідти, Корошенко показав, що тримає в руках. Це був шматок вуха того хлопця. Цей випадок ми вирішили тримати в секреті… Корощенко тоді став для мене добрим другом …».
Розповідали також про інцидент із таксистом-арабом, що стався в Єрусалимі. Коли той почав вимагати з Корошенка забагато грошей за поїздку, то Еміл просто взяв і перевернув автомобіль разом із водієм.
Відомо, що в 1942 році Корошенко разом із батальйоном побував не тільки в Александрії, а й у Каїрі, де також тривали бої з німецькими військами. Згодом Еміла переводять у Глазго.
У 1943 році чехословацьку бригаду в Шотландії готують вже до інших боїв – в Європі.
Тим часом Еміл продовжує виступати на рингу. Зокрема дослідники “реслінгу” відшукали відомості про три матчі Корошенка в квітні 1944 року – із “Золотим тузом”, “Анакондою” та “Чиком Найтом”.
Цікавими є також фотографії з тих часів, зроблені фірмою Popperfoto 1 січня 1944 року. Цю компанію заснував словацький журналіст Пал Поппер у Великобританії в 1934 році.
На одній із них Корошенко позує, згинаючи між зубами монету, – це його коронний номер. Нині ця фотографія продається за 499 доларів США.
На другій світлині капрал Еміл позує, піднявши догори “Летючу блоху” (“Flying Flea”) – унікальний мотоцикл, спеціально розроблений англійцями. Це був транспортний засіб, який можна було скинути на парашуті у спеціальному контейнері – для потреб десантних військових формувань, для швидкісного пересування.
Важив цей мотоцикл усього 56 кілограмів. Однак він міг здолати до 240 км зі швидкістю до 65 кілометрів на годину. Отже, став незамінним засобом під час війни, особливо коли потрібно було швидко реагувати, дістатися до поля битви або донести важливе повідомлення туди, де був відсутній радіозв’язок.
Фото з “Летючою блохою”, яку, як пір’їнку, Еміл Корошенко тримає в руках, стало дуже популярним. І досі ця світлина входить до багатьох видань про Другу світову війну. А особливо, коли йдеться про операцію “Маркет Гарден” у вересні 1944 року – найбільшу операцію за участі повітряного десанту в Нідерландах.
Чехословацький підрозділ, в якому воював Еміл, приєднався до сил союзників 28 жовтня 1944 року.
Корошенко був учасником війни до самого кінця – коли в травні 1945 року в Дюнкерку німецький гарнізон нарешті здався чехословацьким воїнам.
Війна закінчилася. А Еміл дуже хотів повернутися додому. На Закарпатті його чекали рідні, друзі і найдорожча людина – мати. Після необхідних формальностей у Празі він, на початку літа, попрямував потягом на рідну землю.
Утім усе виявилося не так просто. Вочевидь, Еміл уважно стежив за новинами і знав, що президент Едвард Бенеш домовився зі Сталіном і погодився на втрату Підкарпатської Русі.
Для Еміла ці події були не надто обнадійливими. Він, імовірно, не хотів опинитися у пастці, з якої потім практично неможливо буде вибратися. Тому вирішив зійти на останній станції і перечекати щодо подальшого розвитку подій. Цією станцією, де був залізничний вокзал, було село Бєль (адже станції Чієрна-над-Тисою тоді ще не існувало).
29 червня 1945 року між Чехословаччиною і СРСР було укладено угоду про вихід Закарпаття зі складу Чехословаччини і його приєднання до радянської України.
Нині можна припустити, що Еміл Корошенко обрав маленьке село Бєль зовсім не випадково. Сам тут жила місцева угорка Морішка (Марія) Чубак – його шкільне кохання ще з ужгородської школи. Все склалося буквально в одну мить.
Дивно, але в свої 34 роки листоноша Морішка досі була незаміжньою. Місцеві люди розповідали, що це через жорсткий характер її батька Іштвана. Інші вважали, що вона була безплідною, не може народити дитину і саме тому не вийшла заміж. Однак Еміла, мабуть, ці плітки не дуже турбували.
В Бєлі його прийняли добре. Він навіть показував свої “фокуси” з цвяхами в місцевому барі, де й оселився, і загалом справив неабияке враження на всіх місцевих.
Цікаво, що кілька джерел стверджують, що Емілу таки вдалося дістатися рідної домівки. Чи то було у Виноградові, чи в Косині – наразі невідомо. Але твердять, що Емілу за цю коротку подорож вдалося допомогти купити будиночок для рідні в селі Поляна.
А ось назад не так просто було повернутися – з 22 вересня 1945 року кордон між країнами вже ретельно охоронявся радянськими прикордонниками. Як це вдалося здійснити відчайдушному силачу – досі невідомо – розповідають, що він теж показав військовим кілька своїх трюків…
Тим часом у Бєлі сталися великі неприємності – через пожежу згоріла фермерська садиба батька Морішки. А також і шинок, де тимчасово мешкав Еміл. Саме ця біда і стала причиною для швидкого повернення із Радянської України.
Місцеві розповідають, що Емілу вдалося відбудувати новий сільський трактир та інші будівлі. У шинку він почав готувати нову страву – закарпатські голубці. І навіть батько його коханої нарешті змирився – і все йшло до весілля.
А ще в 1946-1947 роках збудував у селі подіум із пивних бочок, розміром 10х10 метрів, оточив його грубою мотузкою, де влаштовував показові виступи. А також запрошував інших борців, із якими проводив показові турніри. Зокрема приїжджав навіть його старий друг – чемпіон Чехії Йозеф Вавра.
Корошенка дуже любили всі жителі села та околиць, бо він був дуже доброю людиною, завжди приходив, за потреби, на допомогу. Всіх пам’ятав, із кожним вітався особисто за руку.
Однак усе змінилося після “Лютневої революції” в Чехословаччині 1948 року. Для Еміла ситуація вже не виглядала райдужною, адже радянська влада вважала його іноземним солдатом. Крім того, його новозбудовану таверну було націоналізовано в дохід держави – приватна власність опинилася поза законом.
Саме тоді і з’явилася мрія – емігрувати разом із Марією до далекої Австралії. Там, де немає комуністів, не точаться війни, де розкішна природа і багато можливостей.
Цікавий факт: 20 травня 1949 року Еміл Корошенко востаннє виходить на ринг у Європі, де проти нього виступає професійний борець Аді Бербер. Цей поєдинок уже став легендарним. Зокрема відомо, що під час бою Еміл із необережності зламав супернику шию. Адже відбувався не справжній бій, а скоріш “реслінг” – популярне, часто зрежисоване шоу борців. Однак саме ця травма, як стверджують дослідники, пізніше стала причиною смерті Аді Бербера.
Після цього поєдинку Еміл отримав прізвисько Killer (“Вбивця”), а також Iron Man (“Залізна людина”) , що лише збільшило відвідуваність на його подальших виступах.
Восени 1949 року Еміл таки виїхав до Австралії через Великобританію, а ось дружині Марії це вдалося лише через п’ять років.
Пара оселилася в Сіднеї, де згодом відкрила ресторан “Latin Cafe”. Він став головним місцем зустрічей представників чеської діаспори. Очевидно, що туди заходили і вихідці із Закарпаття.
Корошенко продовжив займатися і своєю улюбленою справою – і навіть представляв Австралію на міжнародних змаганнях із боксу.
Дебютував в Австралії на стадіоні Лейхардта (Сідней) 26 листопада 1949 року, перемігши американця Лео Дженсена, двічі поклавши його на килим. Таким чином, став головним “козирним” борцем відомого промоутера Джорджа Гардінера.
Еміл Корошенко здобув міжнародну популярність, коли займався боротьбою в Індії, Сінгапурі та Австралії. Так, наприклад, у 1950 році, в Сінгапурі, він зібрав величезний натовп на стадіоні “Великий світ” – у матчах проти гіганта Еміля Чая на прізвисько “Кінг-Конг”, чемпіона Азії у важкій вазі. Він був вихідцем із Угорщини. Розпочав професійну кар’єру у 1937 році, а прізвисько отримав за участь у фільмі “Кінг-Конг”, який знімали в Індії. На той час у світі для нього практично не існувало рівних суперників. Тому поєдинок із Корошенком викликав неабиякий інтерес.
Як писала преса, Еміль Чая не міг впоратися зі спритним суперником і тоді просто викинув його за межі рингу. Тому й був дискваліфікований зі змагань за порушення правил. А Корошенко отримав великий срібний кубок, про що свідчить архівна фотографія.
З газет того часу можна довідатися, що потім “Кінг-Конг” неоноразово викликав Еміла Корошенка й на подальші зустрічі на ринзі.
Наприклад, лише в 1953 році Еміл Корошенко мав зустріч на ринзі з Бертом Ассіраті (1908-1990), чемпіоном Європи з боротьби за версією Британської асоціації з боротьби (BWA). А також – із Шейхом Алі (1927-1976), чемпіоном Лівану з греко-римської боротьби. І також – із борцем Дара Сінгх (1928-2012), який пізніше став відомим режисером і політиком.
Австралійський борець Джон Маршалл також згадував, що бачив Корошенка зі шкіряним ремінцем на шиї, до якого був прикріплений канат, а дві команди безуспішно намагалися зрушити силача з місця.
Закарпатець займався професійною боротьбою практично до своєї смерті. Востаннє вийшов на ринг у січні 1968 року проти Чарлі Контелліса. У березні 1969 року виступив уже як суддя.
І через два місяці, 21 травня 1969 року, раптово помер. Йому було 59 років.
Еміл Корошенко похований на місцевому кладовищі Роквуд у Сіднеї, разом із дружиною, сином і тещею.
В австралійських газетах нерідко згадували про його ресторан. Та й про самого власника, який дивним чином змішував русинську, словацьку та чеську мови. І володів навіть ідиш, якої, можливо, навчився чи в Палестині, чи ще вдома на Закарпатті! Адже, скоріш за все, мав і єврейське коріння.
Latin Cafe було популярним місцем не лише для чехів. Тут можна було замовити їжу, якої більше ніхто не готував – очевидно, за закарпатськими традиціями та рецептами, які Еміл знав добре.
Серед фірмових страв у Еміла були, наприклад, котлети з картопляним салатом, деруни та суп із яловичини. А ще вареники та пельмені, які ніде більше в Сіднеї не готували. Серед іншої “екзотики” – гусяча печінка. А ще заклад славився своїми неповторними соусами – з томатів, кропу, грибів і цибулі. Еміль щедро поливав ними свої страви з баранини – і його ресторанчик, розташований у бухті Рушкаттер, іноді просто не міг вмістити всіх охочих.
А ще розповідають, що він щиро допомагав своїм співвітчизникам. У першу чергу, біженцям із понівеченої Європи. Чимало русинів, словаків, чехів та угорців отримали можливість працювати – саме через його зв’язки. Деякі працювали і безпосередньо в ресторані.
Щодо сімейного щастя, то воно було неповним. Річ у тім, що його син, названий на честь батька, народився із психічними вадами. Подейкували навіть, що це не син Еміла, адже, через перенесені травми він не міг мати дітей.
В архівах також збереглася листівка із Сінгапуру, написана Емілом угорською, і адресована матері. Наразі не дуже зрозуміло, чому її так і не було надіслано на Закарпаття…
Однак добре відомо, що до самої смерті він щедро підтримував місцеві дитячі інтернати та будинки для людей похилого віку.
На його могилі є фото з кубком переможця і напис: «Чемпіон світу на рингу, ангел-охоронець у родині, вірна рука в дружбі. Морішка».
А в словацькому селі Бєль, де його досі згадують, старожили кажуть: «Якщо шукаєте шинок, який збудував Еміл, то відвідайте місцевий греко-католицький храм». Адже його ресторанчик знаходився колись саме на цьому місці.
У 2017 році дослідник Пал Токач видав книгу, яка має коротку назву “Koroschenko Emil” – про життя непереборного закарпатця, про якого ще за життя складали легенди.
Підготував Андрій Клоц, Varosh
Фото з книги Пала Токача
