Life

Художниця Ольга Ладижець: «Відмовлятися від замовлень найлегше. А я люблю виклики»

9 Лютого 2022 433

Вона – справжня фанатка своєї справи і здається, для цієї жінки немає непосильних задач, бо любить іти туди, де складно. Ольгу Ладижець містяни удостоїли перемогою у номінації «Люди мистецтва» у рамках проєкту Фонду Андрія Півня «Ужгородці, якими ми пишаємося». Про енергійну жінку, яка часом працює не завдяки, а всупереч, наше інтерв’ю із серії Люди Ужгорода.

Img 1197

– Олю, свою першу ілюстрацію для книги ви створили у підлітковому віці й зараз активно працюєте над дитячими книжками. Я ж знаю вас, як талановиту керамістку. А самі себе як відчуваєте? Як представляєтеся при знайомстві?

– Я – художник. У мене диплом магістра декоративно-ужиткового мистецтва. Хоч завжди вчилася бути кераміком, сама себе ніколи не обмежувала керамікою. Я графік, ілюстратор, живописець, страшенно люблю мішати техніки. Люблю акварель, акрил, малюю маслом на склі – не зациклююся на чомусь одному. А кераміка зі склом чи полотном – це моя візитівка.

Та в той же час я все життя бачила, як мій дідусь, Володимир Ладижець, пише книжки. Він мріяв, щоб я оформила його збірку дитячих віршів. І наголосив моїм батькам, що я маю бути художником, бо в мене є задатки. Із 4 років із ним їздила на пленери по всій Україні та навіть мала власний мольберт. Малювання було його захопленням, а письменство – професією. Коли подорослішала, то оформила дідусеву книжку «Сонечко в колисці», а після неї – «Хитрий зуб» уже на держзамовлення. Я росла і мої роботи з часом змінювалися.

Виходить, шансів здобути іншу професію не було?

– Мені не дали цю можливість. Хоча я страшно хотіла бути археологом!

– Бачу, що дідусь був для вас дуже важливою людиною. Як було створювати ілюстрації до його віршів?

– Малюнок має зацікавити дитину, тому дитячі книжки малювати складніше. Дитина має взяти книжку і сказати: «Я хочу цю книгу». А скаже вона таке коли їй подобаються малюнки. До того в мене вже було багато книг, які я оформлювала: вони мали попит на книжкових форумах і зараз є у бібліотеках по всій Україні. Але дідова книга – це особлива книга. Цю збірку ми готували вже посмертно. Тут кожен вірш проходив через особисті фільтри, бо ці вірші я знала з дитинства. Над нею я працювала найдовше. Не було проблеми оформити, але була дуже велика відповідальність, щоб ці вірші відгукнулися у серцях маленьких читачів так само, як у моєму колись. 

– Коли зрозуміли, що творчість — це вже більше, ніж хобі?

– Коли вступила на кераміку у коледж, зрозуміла, що я не одна така. Після школи ти не усвідомлюєш, куди потрапив, чого хочеш у житті. І я теж не усвідомлювала. Вступила, бо так всі кажуть. Але у коледжі (Фаховий коледж мистецтв ім. А. Ерделі Закарпатської академії мистецтв. – Прим. Авт.) я знайшла людей, які змінили моє світосприйняття. З ними я ставала художником, ми одне одного стимулювали. І це дуже крутий процес! Хтось може загубити себе, бо дивиться на те, що інший краще. А у нас було змагання, хто крутіший. Це давало рости. Пізніше ми всі разом вступили в академію у Львові (Львівську національну академію мистецтв. – Прим. Авт.) і всі залишилися у мистецтві, хоча працюємо у різних техніках. Ми одне одного підтримували, дружили. Зараз у кожного своя майстерня і це його особистий космос. Але робота – це робота. Із власним стилем і хитрощами.

Img 1223

– Ви не відмовляєтеся від замовлень. Чи бували такі, за які було страшно братися чи які вам просто не резонували? 

– Є книги, які важко йшли. Є письменники, які важко пишуть. Іноді їхні фантазії дуже складно втілити у малюнку. Але відмовлятися найлегше. Це виклик: зробити так, щоб було доступно для розуміння. А я люблю виклики. Кожне замовлення дає тобі рости, стає фундаментом для чогось наступного.

– Ви себе називаєте «динозавром» у створенні ілюстрацій, бо малюєте на папері, а не на графічному планшеті. Справа у тактильних відчуттях?

– Я і техніка – несумісні поняття (сміється. – Прим. Авт.). Я пробувала. Чесно. Ходила на курси. Повз мене пройшло багато цікавих замовлень, бо людям треба було на графічному планшеті. А я не можу здружитися ні з ним, ні з іншою технікою чи навіть просуванням у соцмережах. Треба вдосконалюватися у тому, що виходить добре.

– Українська художниця наївного мистецтва й ілюстраторка Марія Примаченко навмисно ніколи не відвідувала зоопарків, щоб не руйнувати бурхливу уяву при зображенні тварин. На вашу думку, надивленість для дитячого ілюстратора важлива? 

– Зараз такий інформаційний бум, що ти мусиш мати певну базу в голові – із цієї інформації і випливають образи. У кожного митця бувають застої. А звідки брати ідеї? Має бути ілюзорна інформація. Чим більше ти бачиш, тим більше можеш почерпнути для себе. Ми не можемо вигадати чогось нового, бо все трансформується, всі ці образи вже є у природі і їх потрібно збирати й пропускати через себе. Тому треба ходити на виставки. Коли я дивлюся на людину, можу видати образ по-своєму, але це все одно буде та людина. Чим більше бачиш, тим багатшим будеш. 

– Знаю, що маєте якусь особливу скарбничку з ідеями, до якої час від часу звертаєтеся…

– Я можу щось робити, але не знаю, для чого це. Це якісь детальки, прикраси. Часом щось роблю, але не знаю, що вийде в кінці. Нароблю, відкладаю. У мене стоїть багато таких скарбничок із детальками. Потім вибираю, видивляюся і складаю, як трансформер. Ось і зараз тут, у майстерні, стоять одні з улюблених робіт, зроблені саме із таких деталей. Вони дуже гарно виглядають в інтер’єрі. Це експерименти. Я люблю кераміку за те, що це все магія – ти ніколи не знаєш, чим усе закінчиться. От у глазурі ніколи не буде двох однакових результатів навіть із однієї банки: щось десь потече, десь проявиться більше, десь менше, десь відтінок такий, а десь інший, десь намазала, а десь налила. Це на заводах є стандарт. А я щоразу дивуюся з того, який виходить результат. 

– У ваших виробах і творах привертає увагу образ жінки. Чим для вас він особливий?

– Я обожнюю малювати жінок. Завжди їх малювала. На одному з майстер-класів навіть психолог на це звертала увагу. Я постійно малюю натуру – ще в академії у нас були оголені натури і я мала від цього моральне задоволення. От зараз роблю портрети жінок на склі. Люблю крутити фігуру – не люблю малювати портрет. Бо ти можеш не вгадати стан людини і тоді вона не любитиме цю роботу. Тому зображую так, щоб лице закрити. 

– А як щодо ангелів?

– То в мене був такий період. Спочатку фантазувала, а потім їх почали масово замовляти подруги і я стала робити їх схожими на власниць. Я їх уже і в різних позах роблю: то сидить, то лежить. І так у кожного є свій особливий ангелик.

Img 1015

– Як вважаєте, для жінки у мистецтві шлях складніший, ніж для чоловіка?

– Складніший. Нам треба вигризати все. У чоловіків якийсь спрощений варіант. А ми дуже відповідальні, емоційні, сентиментальні. Будь-яка невдача може жінку вибити з колії, а чоловіка навпаки – загартувати. Але й неможливо догодити всім замовникам на 100%. Я довго себе шукала, працювала ночами у майстерні. Кераміка – це не вид діяльності для жінок. Це фізично дуже важко. От на майстер-клас прийде 4 чоловік, а це потрібно вимісити відро глини – вона важка. А ще ти дихаєш пилюкою і свинцем, бо глазур – це свинець. Потім від цього багато проблем зі здоров’ям. 

– Я якось пробувала гончарити, але в мене не вийшло…

– У мене немає людей, які виходять із майстерні без результату. Я не допущу, щоб людина вийшла у поганому настрої з кераміки. Зразу вважайте, що це майстер-клас провальний. Це вид діяльності, де ви відчуваєте, створюєте, а кераміст має зробити все, щоб у вас вийшло.

– Ваші роботи світлі, теплі, десь по-дитячому наївні. Ви за характером така ж?

– Ой, я вогняний знак! Я буваю злою. Але стараюся не допускати цього, бо в житті і так вистачає зла. Людям треба нести світло.

– Відчуваєте останнім часом моду на красивий глиняний посуд? Адже все частіше такий можна побачити і в закладах, і навіть в когось удома. Здається, людям так і хочеться мати бодай одну «інстаграмну» чашечку для гарних ранкових кавувань.

– Відчуваю і дуже тішуся з цього. Це лише 2 роки такий бум на кераміку. Вона була настільки вимираючою… Всі вважали, що кераміка – це баранчики і дзвіночки. Але сувеніри є різні, кераміка є різна. Той самий дзвіночок можна зробити в тренді, класний, цікавий і несхожий на інші дзвіночки. З часом почала мінятися світова тенденція на глину. Зараз у тренді ручна ліпка. І я вважаю, що це широкий простір для творчості. Декоративно-ужиткове мистецтво цікаве тим, що воно може бути у побуті: ви не просто поставили чашку, ви з неї п’єте і дістаєте моральне задоволення. Подарований сувенір, який зробили власними руками – у 20 разів цікавіше за китайську штамповку.

– А ваші вироби є у сувенірних крамницях?

– Були. Але мені не подобається, як там ставляться до виробів. Бувало, що побили мої роботи. І магазини це ніяк не відшкодовують. Тим більше, там ставлять величезну націнку і воно продається гірше. Мої знайомі знають, що до мене можна прийти в будь-який момент і купити чи замовити виріб у подарунок. З моєї майстерні не виходять із пустими руками. Тож і я без роботи не сиджу – навіть часу бракує.

– Глина допомагає змінювати настрій? Чи навпаки у поганому настрої краще і не братися?

– Навпаки! Я змушую. От були в мене двоє жінок у поганому настрої. І я думала, що не зможу їх розворушити. Вони мене не допускали навіть до себе. Я до них приглядалася, дала те, що би їм стало цікаво. І через годину їх не впізнати: вони вникають, відключають мозок, переробляють все під себе. Три години вони провели тут. Їхні чоловіки вже у вікно зазирали. Так само і з дітьми. Були діти з психологічними травмами. Наприклад, дитина перестала розмовляти через стрес від розлучення батьків. Вона не ходила у 1 клас, але приходила з бабусею на глину. Дитина ліпила, а я говорила сама з собою. За пів року вона заговорила, а зараз минуло вже близько 10 років і ця дівчинка займається вокалом. Спостерігаю, що у нинішніх дітей до 6 років погано розвинена мілка моторика рук, бо вони проводять дуже багато часу в телефонах, у них фантазія на нулі. Тож ми першим ділом ліпимо мультяшних персонажів. Також займаюся з дітками, батьки яких не можуть собі дозволити платні гуртки. Я відчуваю за них відповідальність, знаю, хто в якій сім’ї росте, які там проблеми. 

Люди мистецтва 5 Ладижець

– Як не пропускати все це через себе?

– Дуже тяжко. Я все пропускаю через себе, мені це вилазить боком. Але мушу… Глина абсорбент. Якби не глина, мене би вже точно не було. Я дуже емоційна, не сприймаю агресію і несправедливість. А глина мене заспокоює. Навіть коли сама дуже нервова, око сіпається, а я іду гончарити.

– Своїм дітям порадили б творчу професію? І чому?

– У мене двоє творчих. Я не маю права таке рекомендувати чи ні. Вони самі виберуть. Я можу лише любити і підтримувати – прийму будь-яке рішення. Це тяжка професія. Але разом із тим у нас в Україні шикарна базова освіта. Особисто я вивчала пластичну анатомію на базі обласної лікарні. Це був експериментальний курс, бо художник має чітко знати будову тіла. І це запам’яталося на все життя. А у Кракові студентам на першому курсі дозволяють все. У них декоративність переважає академічність, вони не вміють будувати фігуру з нуля. А ми щодня малювали безліч ескізів людини. Пікассо мав академічну школу і вже тоді дозволяв собі малювати. Коли ти не знаєш абетки, не напишеш речення. Не маєш бази – не намалюєш людину.

– Які зараз бачите мистецькі тенденції на Закарпатті?

– Шалена конкуренція! І мене це тішить. Це стимулює таких, як я, на розвиток. Дуже багато талановитої молоді і я цьому рада.

 

Ксенія Шокіна, Varosh

Фото Наталії Світлинець

0 #
# історія # Ольга Ладижець # художниця