88-річна Надія Ластівецька – львів’янка, яка вже понад 2 роки живе в Ужгороді, кожного дня виділяє 4 години на маскувальну «вишивку», бо хоче зробити щось корисне для перемоги. Усе своє життя знала, що таке війна. У Першій світовій служив батько, під час Другої була зв’язковою в УПА, а сьогодні ж працює на перемогу над російським агресором. Нещодавно – 14 жовтня – відзначали День Заснування УПА, тож це додаткова нагода згадати, хто ми і за що боремося століттями…
На порозі квартири, де живе пані Надія, нас зустрів солодкий запах винограду. Згодом пролунало вже: «Добрий день, а ми вас зачекалися. У вас одна хвилина триває не сорок секунд, а сорок хвилин, мабуть”. Жінка провела у свою імпровізовану майстерню, де плете на станку “чугайстри” – спеціальні маскувальні сітки для військових.
“Рама маленька, – бідкається пані Надія, – ось була б більша, то робила б швидше й виходило б більше. Насправді плести сітки – так, як вишивати. У шаховому порядку міняю кольори. Стрічок і ниток є два кольори. Ще з такої мішковини потрібно вручну зробити нитки. Через певні ряди їх в’яжу, і не дай Боже тут зробити помилку. Виправити практично неможливо, так, як і вишивку”.
На питання, чому у 88 років весь вільний час волонтерить, відповідає: “Ви знаєте, як Шевченко любив Україну? Я теж так люблю, тільки не вмію висловлюватися так, як він. І мені хочеться щось зробити для України, поки жива. Ужгород хотіла б зробити українським. Навіть би пішла на фронт, якби мене поміняли на якогось солдата, яка вже мені різниця. Я і так знаю, що вже моя пора прийшла. А якби ще могла до путіна добратися… (двозначно усміхається, прим.автора).
Волонтерять просто у дворі
Справу, в яку вкладає сили й терпіння, Надія Миколаївна знайшла неподалік свого будинку. Побачила, як сусідські хлопчаки плели сітки. Запитала, хто може долучитися, сказали – хто хоче. У дворі ОСББ ”Добролюбова. 4” місцеві жителі кожного дня плетуть маскувальні сітки 128 окремій гірсько-штурмовій бригаді. Організатором виступила голова ОСББ Тетяна Пашко, мама Героя, який на війні з 2014 року.
“Передаємо сітки на благодійну волонтерську організацію, яка була створена ще у травні 2014 року, – “Рух підтримки закарпатських військових”. Важко замовляти матеріал, якось чекали три тижні, не могли нічого зробити. Чотири тисячі гривень коштує лише один рулон тканини. А треба різних кольорів. На “Кикімори” ріжемо матеріал руками, це ручна робота”, – каже пані Тетяна.
Волонтерять жінки у своєму дворі ще з 20 липня минулого року. Збираються вечорами після робочого дня.
“Кожен мусить усвідомлювати, що війна – є. Треба віддати все, що можете. Кожну вільну хвилину, гривню, кожну сльозу. Проте з мого будинку вийде максимум четверо людей. Я кажу, неправильно ви влаштували своє життя, якщо у вас немає години на день, хоча б раз на тиждень. Зателефонувала абсолютно чужим людям, сказала: хлопці, є потреба, щоб було освітлення, де плетемо сітки. Вони зробили прожектор, почистили дерева”.
Уже 2 роки, як ужгородка
До Ужгорода зі Львова пані Надія переїхала два роки тому. Тут живе вже понад 50 років рідна наймолодша сестра з чоловіком. Сама ж Надія народилася в Польщі в Сяноцькому повіті.
“У той час Галичина належала Польщі, але то були етнічні українські землі. Як завершилася війна, пів мільйона українців виселили до союзу. Багато людей втікали до Словаччини, в ліси. Поляки палили всі села, щоб люди не мали куди повертатися, а люди робили якісь шатра собі і далі там жили. Тоді на допомогу прийшла УПА. Це відбувалося в післявоєнні роки. Мала 12 років, коли стала зв’язковою. Мене називали “штафетою”. Казали: записку тримай твердо в руці, занеси в ту хату й віддай або господині, або господарю”.
Двічі репресували з родиною
“Нас із села за пів години вигнали. Під голим небом місяць чекали на вагони, бо вони не мали чим транспортувати далі. Там була гірська місцевість, вже і заморозки настали. Я з багатодітної родини. Мама народила 11 дітей, виїжджали на возах, тато взяв великі драбини, щоб всі помістилися. Їхали через ріки, мости, які ще не відбудовані після війни. На кожній фірі сидів вояк, а де можна було, то й два”.
Пані Надія згадує, що найстарша сестра проявила героїзм, вирішила залишитися вдома й зберегти господарство. Проте не встигла взяти із собою документи, її затримали поляки, називали бандерівкою. Допитували, катували, через больовий шок почала співати. Казала: «Брехати не вмію, а правді не вірите». Хоч справді не офіційно, але була в УПА. Після довгих допитів, нарешті, повірили, сказали або їхати за сім’єю, або ж швидко виходити заміж тут. Бо не дадуть спокою…
Через деякий час сім’я повернулася на Тернопільщину, прожили там одне літо, доки не згоріло помешкання, а в 1946-му вже перебралися на Львівщину.
Пані Надія розповідає: у той час жорстоко ставилися до “ворогів народу”. Через те, що тато надав прихисток старій бабусі, яку хотіли вивести до Сибіру, арештували тата, брата і сестру. Засудили їх до 25 років ув’язнення. Скасували вирок, коли помер Сталін.
“Для мене напад росії не був секретом.Чому? Свідомі українці знали, що цей сусід ніколи не дасть нам спокою. Мій тато воював у Першій світовій війні. Перебував у полоні й казав, що росіяни – не нація, а нелюди. Став свідком однієї розмови. Російському командиру доповідали, що «побєда є, но большиє потєрі». А він йому відповів: «вперед, цього навозу нам вистачає».
Ціле життя воювала з владою
Цілеспрямована львівʼянка двічі “ліквідувала” російськомовні вивіски на дверях магазинів поряд із її будинком.
“Писало на вивісці “Адкрито” і “Закрито”. Мене таке зло взяло. Дзвонила в муніципальну поліцію, згодом потрапила й у військову частину. Хотіла ліквідувати вивіски мовою агресора. Буває, трапляються англомовні. Питаю: навіщо такі ставлять? Кажуть, модно. Запитую, а національна мова не модна? Мовчать. Усе одно свого добилася”, – згадує Надія Миколаївна.
Відстоює не лише рідну мову, а й свої права. Колись відсудила землі, які влада незаконно не хотіла віддавати матері. Писала листи до уряду, неодноразово судилася. Любить справедливість.
Тетяна Лесюк, Михайло Палінчак для Varosh
Матеріал підготовлено завдяки фінансуванню, що надає Бюро з питань освіти та культури Державного департаменту США, партнером з реалізації є Міжнародний центр «Меридіан».
