Війна випробовує наші погляди, цінності та стереотипи вже не перший рік. Наші втрачені можливості, нові виклики, нове оточення вимагають рішень і відповідей, на які ми не завжди готові відразу реагувати. Питання фемінізму, дискримінації, насильства стали вкрай болючими особливо для жінок. Говоримо про реалії переселенства ромських жінок, які опинилися на Закарпатті, з програмною директоркою жіночої ромської організації “Голос Ромні” Анною Редько.
“Вдома” тепер і в Запоріжжі, і в Ужгороді
— Ваша організація почала свою діяльність в Ужгороді відносно нещодавно…
— Ми релокована із Запоріжжя жіноча ромська організація. Із її засновницею — Анжелікою Бєловою — ми певний час були знайомі заочно. Я тут живу півтора роки, а Анжеліка переїхала сюди в жовтні минулого року і, власне, почала роботу організації в Ужгороді.
Я — феміністка, ЛГБТ-активістка, а Анжеліка працювала, і досі працює також в царині захисту прав жінок. Коли почалося повномасштабне вторгнення, Анжеліка була героїнею одного із моїх випусків останніх, які я ще робила для телебачення про жінок, які пережили досвід біженства або вимушеного переселенства. Вона на той час перебувала в Будапешті, була змушена евакуюватися зі своєю родиною. Там вона, до речі, також вивчала, як саме працюють шелтери в Угорщині, як приймають біженців і біженок з України і, зокрема, досліджувала цю сегрегацію — як допомагають українкам-біженкам і як допомагають ромським родинам.
Коли я минулого року побувала в Будапешті, ми зустрілися і я запросила Анжеліку переїхати в Ужгород. Зрозуміло, що тривоги в Дніпрі, тривоги в Києві, і тривоги в Запоріжжі звучать по-різному. В Ужгороді сирена тривоги означає максимум, що якийсь там магазин закриється і не буде працювати, чи автобус може не поїде. Кожного ранку мій день починається з того, що я беру телефон і дивлюсь новини: куди сьогодні прилетіло, чи в безпеці мої близькі, і кожен вечір закінчується так само.
Напевно, найстрашніше те, що якщо в перший рік повномасштабної війни це було постійним хвилюванням, то зараз це стало частиною повсякденного життя. Це страшно усвідомлювати. Тобі доводиться одночасно жити в двох реальностях: вести ділові перемовини, тому що ніхто не буде чекати, коли ця ракетна атака закінчиться, і паралельно перевіряти, що відбувається вдома.
Напевно, дивно, що “вдома” тепер і тут, і там… Власне, я до повномасштабної війни багато подорожувала, але з її початком якось я повернулася назад в Ужгород і вперше усвідомила, відчула, що почуваюся вдома, тільки-но переступаю поріг КПП і опиняюся в Україні. Я почуваюся вдома скрізь, в будь-якому місті: чи у Дніпрі, чи в Києві, чи в Запоріжжі, чи в Ужгороді. Напевно, це те, що багато людей здобули з цим досвідом переїздів…
Освіта, робота і… діти
— Які напрямки діяльності обрала ваша організація?
— Важливим напрямком нашої діяльності є підтримка жінок, тому що ми — жіноча організація і власне як в Запоріжжі, так і тут основними пріоритетами для нас є освіта та економічна спроможність — для того, щоб жінки не страждали від домашнього насильства, щоб вони були спроможними та самостійними, їм потрібна освіта, професія, робота, щоб бути незалежними. І тому ми тут реалізовуємо освітні проєкти для жінок: вони в нас отримують “швидкі” професії, вивчають англійську мову. Із серпня стартує ще один проєкт, де жінки зможуть отримати мінігранти на відкриття власної справи. Йдеться про ромських жінок і про жінок ВПО.
Війна, Миколаїв, циганський танець: Вікторія Чорна про любов, яка спонукає повертатися
І оскільки ми розуміємо, що для працевлаштованих жінок проблема — піти кудись навчатися чи працювати, тому що немає з ким залишити дітей, ми розпочали ще один напрямок нашої роботи — це робота з дітьми. Проводимо з ними різні дитячі розвиваючі заняття, з дітьми працює дитяча психологиня і ця робота нам дуже багато чого відкрил. 100% дітей, які приходять до нашої психологині, мають ту чи іншу травму війни. В нас є діти з Харкова і Харківської області, які бачили все — страшні бойові дії, досвід окупації, втрату рідних та близьких — і після того мають певні розлади поведінки. Звичайно, вони потребують допомоги.
Деякі випадки ми передаємо в інші організації, які займаються, наприклад, питаннями домашнього насильства. Ми зараз не працюємо цією з темою, але якщо дізнаємося про це, то використовуємо систему перенаправлень.
— Тобто ви допомагаєте як ромкам, так і українкам, як ВПО, так і місцевим людям?
— Саме так. Нашою основною цільовою групою були й залишаються роми, зокрема — ромські жінки та дівчата, тому що ми жіноча ромська організація, але з огляду на те що в країні триває повномасштабна війна, ми не можемо залишатися осторонь. Власне ми самі маємо цей досвід — досвід біженок, досвід переселенок, саме тому, розуміючи цю потребу, як гуманітарна організація ми допомагаємо переселенцям та переселенкам.
Пам’ятний знак жертвам ромського Голокосту відкрили в Ужгороді
Беззаперечно допомагаємо конкретним категоріям: це соло-матері та багатодітні матері, самотні, літні люди, багатодітні родини, ЛГБТ-родини, представники й представниці національних меншин, зокрема ромської громади. Ми реєструємо людей на допомогу, а рішення про виплату або невиплату вже приймає наша донорська організація і, власне, якщо жінки потребують від нас якоїсь освітньої підтримки, то вони можуть так само звернутися до нас через соціальні мережі, подати заявку на освітні курси.
Минулого сезону навесні ми навчили 60 жінок новим професіям: у нас було 20 майстринь манікюру, 20 перукарок і 20 майстринь з нарощування вій, деякі з них вже працюють. В нас була учасниця, Єва, ромська місцева дівчинка, яка поділилася своїми планами, що хоче в майбутньому відкрити свій салон.
Навчати жінок робітничих професій
— Загалом з роботою в переселенок, знаю, є певні проблеми…
— Так, є певні моменти. Зараз розглядаємо можливості, які ще спеціальності ми не врахували, але вони були б корисні й цікаві жінкам. Дуже багатьох чоловіків мобілізували, тож чимало сервісів тепер стали недоступними. І ми задумалися над тим, що така робота не передбачає якоїсь певної статі чи гендеру для її виконання і ми можемо розглянути можливості для навчання робітничим професіям.
Маємо бути гнучкими, зокрема — в плані вибору професії, тому що маємо спиратися зокрема і на попередній досвід жінки, адже дуже багато жінок, які переїхали сюди — переселенки з індустріальних районів і очевидно, що на Закарпатті вони не можуть знайти роботу… Тому технічні навички в таких людей є і варт, напевно, було б подумати про якісь виробничі курси. Це поки що питання, над яким ми працюємо, тому що будь-яка ідея впирається в питання підрядників і реалізації.
“В Італії роми здебільшого не кажуть, що вони роми”. Історія Руслани Полянської
Наприклад, ми планували тут запропонувати дівчатам курси шиття, але жодного підрядника, який би організовував такі курси в Ужгороді, немає; є училище, яке навчає два роки, але ми не маємо цих 2-х років… А якихось спеціалізованих курсів нам не вдалося знайти. Це має бути організація, яка сертифікована саме як навчальна. Нам пропонували подібні курси в області, але тоді теж постає питання логістики. Це не неможливо, але потребує додатково подумати, щоб знайти цю можливість.
А з навчальними курсами з технічних професій нам потрібно, по-перше, вивчити, наскільки жінки зацікавлені в них. Наприклад, був великий запит на водійські курси, і я вважаю, що це прекрасна опція. Ми живемо біля кордону, потреби перевезень як транспортних, так і пасажирських залишається досить високою.
Коли ми виявимо, що попит на технічні професії є, то маємо провести роботу з пошуку підрядників і от коли обидві ці роботи будуть проведені добре, ми зможемо запропонувати нашим жінкам нові опції.
Мені б цього дуже хотілося, тому що насправді це гіркий хліб — біженства і переселенства. Адже переважна більшість людей, які приїхали в Ужгород чи в будь-яке інше відносно безпечне місто, у себе вдома мали все: роботу, дім, мали влаштоване життя, мали якісь плани на майбутнє і вони сюди переїхали не на відпочинок… Вони сюди приїхали, рятуючись від війни і перебувають у вразливому стані.
Ці люди мають різний досвід: комусь вдалося виїхати раніше і вони мають трошки більше ресурсів, або хорошу освіту, або знання англійської мови, або віддалену роботу і тому їм простіше. А є й ті, котрі пережили жахливі речі і мають тепер справлятися і з психологічними наслідками цього досвіду. Деякі жінки втратили абсолютно все — і своє житло, і свої міста, які просто стерті тепер з карти України, втратили своїх рідних І їм доводиться будувати тут нове життя з нуля.
Розвантажити жінку
Саме тому я вважаю одним з наших пріоритетів — думати над комплексною допомогою таким родинам. Власне, тому ми відкриваємо простір “Місце сили” — це місце і для жінок, і для дітей, щоб вони могли приходити родинами. Жінка могла б приділити собі кілька годин часу на юридичну та/або психологічну консультацію, на якусь освіту, на пошук роботи, у нас плануються комп’ютерні класи. Хочемо обладнати куточок, щоб діти, прийшовши до нас, могли просто зробити домашнє завдання, яке їм дали в школі, бо чимало дітей не мають свого особистого куточка… Тут діти матимуть і доступ до педагогів, і доступ до технічних засобів.
Думаю, якщо ми надамо жінкам таку підтримку, трохи розвантажимо їх, то вони через деякий час будуть мати і ресурс, і бажання починати тут відкривати свою справу, шукати нову роботу, вчитися чомусь новому. Це і за мирних обставин непросто — в 30-40 років вчитися чомусь новому, але це геть складно, коли до того в тебе вже все було, а потім в тебе це все відбирають і тепер ти мусиш змиритися з цією втратою, десь знайти в собі бажання та ресурс все почати з нуля…
“Переселенці — це не проблема, це ресурс”. Як маріупольці у Мукачеві інтеграційний хаб збудували
— Чи є якісь особливі моменти в інтеграції переселенок у нове середовище?
— І закарпатці, і переселенці плюс-мінус мають схожі проблеми. Якщо ми говоримо конкретно про ромську громаду, тут є специфіка. Наприклад, у Запорізькому регіоні переважна більшість ромської громади, з якою, зокрема, ми працювали, досить грамотна і вони мали роботу. Хтось у сфері торгівлі, у когось був свій бізнес і так далі. На Закарпатті в ромській громаді є такий феномен, якого немає в інших містах — це так звані ромські табори як компактні поселення.
Неписемність, ранні шлюби та насильство
В ромських родинах на Закарпатті здебільшого багато дітей, і є тенденція дитячих шлюбів або ранніх шлюбів. Окрім того, з наших спостережень, тут велика частина неписемних людей, особливо жінок.
Також ми спостерігали,, думаю, це суто місцевий нюанс, що досить багато людей взагалі не знають української мови, не говорять і не розуміють її. Вони можуть частково розуміти російську, але переважно спілкуються угорською та ромською мовами.
Ми говоримо про закриту і дискриміновану групу за ознаками своєї етнічної приналежності.
— Тобто якщо говорити про те, що жінки ВПО — це двічі дискриміновані люди, як жінки і як переселенки, то ромки, виходить, тричі?
— Так, звісно, і коли ми говоримо про дискримінацію жінок з нашаруванням цих досвідів, то це така інтерсекційна історія, тому що вони поєднують в собі дуже багато таких досвідів, за якими їх можна дискримінувати. Жінки в принципі в Україні і до повномасштабної війни, попри те що ми є переважною більшістю населення — в Україні 53% жінок,— залишаються дискримінованими досі.
Є жінки, які перебувають на окупованих територіях, жінки, які проживають в зоні поблизу воєнних дій — вони є більш вразливими, тому що в принципі будь-який конфлікт, природна катастрофа, війна посилюють нерівності, підвищується рівень агресії у суспільстві, підвищується кількість зброї і ми зараз маємо ту саму ситуацію, яку мали 80 років тому: багато чоловіків пішли на війну, а жінки знову мають перебирати на себе всю доглядову роботу за дітьми, за старшими родичами і при цьому ще продовжувати працювати.
До того ж ми знову зіштовхуємося із насильством, зокрема сексуальним, його стає все більше. А якщо ми говоримо про ромських жінок, то вони мають ще й нерівний доступ до освіти. Подивіться лишень на облаштування українських шкіл і ромської в Ужгороді… Чому немає такого ж футбольного поля біля сьомої школи, чому немає таких побутових умов?
Поліцейська Тетяна Щерба: “Я піддавалася домашньому насильству і готова про це говорити”
Ну але і ви, і я в цій ситуації будемо говорити з точки зору привілейованих білих жінок, які мають освіту, роботу, і маємо багато інших привілеїв порівняно із жінками, які живуть без навіть початкової освіти, без доступу до якісної медицини та без якісної освіти. Я чула багато історій про те, як відмовляються обслуговувати ромських жінок у магазинах чи в лікарнях, і якщо ми бачимо таке ставлення, таку дискримінацію щодо дорослих, то що має наштовхнути таку жінку на думку про те, що її дитину не будуть також дискримінувати?..
Ромська жінка дискримінована всередині власної спільноти, тому що, як і будь-яка традиційна спільнота, і мені здається, що традиційні закриті українські спільноти тут не надто сильно відрізняються, в патріархальній культурі жінка має менше можливостей, зокрема — можливостей на освіту. Якщо жінка розглядається як ресурс для народження дітей і діти розглядаються як ресурс, то ясно, що з точки зору патріархальної моделі освіта їй абсолютно ні до чого.
Ця жінка більше піддається насильству і ця закрита культура не дозволяє їй ніяк ні протистояти цьому, ні надавати розголосу.
Стереотипне суспільство
— Але питання насильства стосується не лише ромської спільноти, а й загалом усіх українських родин.
— На Закарпатті, зокрема — в гірських областях поширена практика дитячих шлюбів, ранніх вагітностей і чомусь ніхто не хоче говорити про сексуальну освіту, контрацепцію, захист прав жінок, захист від насильства.
Чому суспільство взагалі толерує насильство щодо жінок? А чому ми не маємо рівних можливостей? Чому ми живемо в якому стереотипному суспільстві? Для того, щоб розв’язувати ці питання, на жаль, “трьох з половиною” активісток недостатньо і для цієї дискусії мають долучатися не лише жінки як кінцеві бенефіціарки, але й чоловіки, і бажано з позиції тих людей, які готові слухати та сприймати те, що вони чують. Для того, щоб дізнатися, як зробити краще, треба спитати у тих, хто страждає від цієї нерівності.
Так само, щоб зрозуміти, чого бракує жінкам ВПО, треба спитати в них. У нас є дослідження з приводу того, в якій саме ситуації опинилися ромські родини зокрема внаслідок масштабного вторгнення.
Мені здається, що переважно потреби у нас усіх ті самі: ми всі потребуємо медичної допомоги, чистої води та їжі бажано тричі на день, ми всі потребуємо безпечного житла і права на безпеку, права на освіту. Мені здається, що корінь стереотипів та дискримінації часто полягає в браку знань: все, що ми не знаємо, ці “сліпі плями” ми закриваємо своїми уявленням, своїми стереотипами.
— Ви проводите освітню роботу в цьому плані?
— Адаптаційною діяльністю займається Анжеліка Бєлова як на всеукраїнському рівні, так і на міжнародному Тобто вона адвокатує права ромської спільноти.
“Понаїхавші” VS місцеві: жахливий досвід переселенства дає можливість ближче познайомитись одне з одним
— Як взагалі адаптуються переселенці до життя на новому місці? Що закарпатці можуть зробити, щоб подолати перешкоди в спілкуванні, які подекуди трапляються?
— Знаєте, найбільша проблема переселенців, які тільки приїжджають сюди, це вартість оренди житла… Вона досі залишається доволі високою. І насправді дуже багато родин стають перед вибором — чи продовжувати платити за безпеку, чи переїжджати в якісь інші, більш недорогі регіони. Хтось із переселенців вирішує навіть повернутися назад додому, жертвуючи своєю безпекою просто тому, що не може платити за житло і не може працевлаштуватися. Це ж дуже пов’язані речі.
Плюс залишається питання, куди подіти дітей, поки ти на роботі? Ця проблема суперактуальна! Не вистачає дитячих садочків, не вистачає шкіл, у школах не вистачає місця… Я розумію, що для міста це також велике навантаження…
Якщо говорити про якісь культурні чи ментальні особливості, то я з такими не стикалася, окрім питання толерування насильства. Залежно від того, наскільки велике або маленьке місто, наскільки відкрита чи закрита спільнота, ці питання рефлексуються по-різному.
— Як можна було би зменшити напругу в регіонах між людьми різних груп?
— Я переконана, що люди мають мати майданчики для комунікації й замість того, щоб сепаруватися, знаходити якісь можливості для взаємодії. Чим більше ми будемо знати одне про одного, спілкуватися одне з одним, тим нам буде всім простіше. І шукати ворогів всередині нашого суспільства не надто продуктивно. Ворог у нас зараз лише один.
“Війна насправді всіх зрівняла”: Петро Русанєнко про сприйняття ромів за кордоном
Жахливий досвід біженства та переселенства дає нам можливість ближче познайомитися одне з одним. Я думаю, що багато хто із людей, які до війни нікуди далі свого регіону не виїжджали, мали досить багато упереджень щодо тих, хто проживають на іншому кінці країни. У нас величезна країна, одна з найбільших в Європі, і люди, які все життя прожили в моєму умовному Запоріжжі і ніколи в житті не були ні на Прикарпатті, ні на Закарпатті, напевно, могли мати свої якісь уявлення, упередження чи стереотипи. Як, власне, закарпатці, які ніколи в очі не бачили харків’ян, запоріжців чи миколаївців, так само можуть мати якісь упередження.
Досвід спільного співжиття в одному місці тепер не залишає нам простору для уяви. Ми нарешті зустрілися одні з одними і маємо можливість поговорити. Ми можемо використати цю можливість, щоб посилити упередженість і конфліктувати через дрібниці, або можемо використати цей досвід як дещо корисне, що може нас посилити і збагатити.
Я думаю, що і ми як “понаїхавші” можемо бути корисними місту, де тепер живемо: багато хто з нас приїхали зі своїм досвідом, багато хто перевезли сюди свій бізнес і свою роботу, багато хто має досить високий рівень освіти і професійної реалізації для того, щоб запропонувати регіону щось нове. І при цьому я думаю, що і нам є чому навчитися і є досвід, який ми можемо взяти для себе і використати як корисний. Наприклад, для багатьох з нас розмірений ритм життя в Ужгороді — це за 10-20 років перший досвід, коли ми теж можемо випити зайву каву і нічого не станеться, нічого за це не буде, і усвідомити, що, можливо, іноді треба знижувати свій темп.
Поїхати не можна залишитися. 10 думок з публічної дискусії про інтеграцію
Тож ми, попри власну волю, опинилися у дуже непростих умовах і всі переживаємо колективну травму. Це від нас не залежить, але залежить те, як ми використаємо цей досвід. Мені б хотілося, щоб ми використали його на краще, щоб могли налагодити діалог, щоб могли жити і працювати, використовуючи досвід один одного, створюючи щось нове і перетворюючи життя в нашій країні на краще.
Зоряна Попович, Varosh
Фото зі сторінка “Voice of Romni” у Фейсбуці
Не пропускайте цікаве з життя Закарпаття! Читайте більше в наших соцмережах — Facebook, Instagram та Тelegram.
