Ілля Матвієнко, втративши при обстрілах у Маріуполі маму та фактично переживши полон у донецькій лікарні, після 1,5-місячного лікування в київському Охматдиті приїхав з бабусею в Ужгород.
Ця історія, при всьому її трагізмі й драматизмі, має щасливе закінчення. Утім чітко показує ті злочини, які чинять з українцями російські військові, а також беззаконня, яке діє на тимчасово окупованих територіях.
На пероні, після бурхливої зустрічі, яку влаштували їм волонтери «Сили Ужгорода» ми попросили в змучених Олени Миколаївни та Іллюші кілька хвилин на розмову.
Олена Миколаївна Матвієнко приїхала в Ужгород з Маріуполя у 2000 році. Відтоді час від часу приїжджала в Маріуполь, але у 2017 році залишилась жити на Закарпатті остаточно. Розповідає, що в Маріуполі залишились донька з онуком.
Олена Миколаївна: — Я з дочкою Наталкою, постійно була на зв’язку, і коли почалася війна (ред. тут йдеться про повномасштабне вторгнення 24 лютого), відразу сказала, щоб їхали в Ужгород. Але 25-го потяги вже не ходили, тож виїхати вони не могли. Їхній будинок був прямо на околиці Маріуполя, то я попросила їх хоча б перейти в готель, туди, де більше людей було.
Іллюша: — Ми там прожили 6 днів, а на 7-й вранці пішли звідти. Після готелю нам запропонували заночувати в одні люди, не пам’ятаю, як їх звали, і ми пішли до них. Потім організували «зелений» коридор, ми чекали, але не встигли через нього пройти й одна бабка розповіла нам про підвал, де можна сховатися. У тому підвалі, ми прожили 12 днів. А потім вирішили піти подивитися, як там наш дім. Йшли дуже довго, з сумками, кілька кілометрів. Коли прийшли, то побачили, що нашого дому немає…
Позаду нього стояв 2-поверховий будинок. Там нікого не було, ні в підвалі, ніде… Тож ми вирішили там поселитися. В цьому будинку була їжа, вода і навіть іграшки. Тільки вікна були вибиті, а так він був повністю чистим. Ми прожили там 4 дні, а що сталося на 5-й день, хай бабуся розкаже…
Олена Миколаївна: — На 5-й день Іллюша з мамою вийшли до сусідки, там же селище, всі один одного знають. І тут впав снаряд поряд… Мою Наталку сильно поранило в голову, але вона все одно встигла дотягнути Іллюшу до воріт сусідчиного дому і вже там втратила свідомість.
Іллюша: — Вже до тьоті Віри додому я дострибав на одній нозі.
Олена Миколаївна: — Іллюші дуже сильно поранило ногу, вибухом розірвало ліве стегно, але, очевидно, через шок він болю не відчував… Віра поклала їх майже поруч з Наталкою в кімнаті, вранці прийшла до них, а в Наталки пульсу вже не було… Віра зі своєю мамою поховали доньку перед домом і того ж ранку прийшли російські військові. Оголосили евакуацію і забрали на ношах Іллюшу та ще інших людей, які були в тому селищі…
Іллюша: — Мене забрали в Новоазовськ (ред. — це наразі окупована територія), там, здається, дали знеболююче, і відвезли в Донецьк у лікарню. Там мені зробили операцію без наркозу.
Олена Миколаївна: — В Іллюші було розірване стегно, а в правому — був великий осколок, який вони без наркозу дістали.
Іллюша: — Вони хотіли мені ногу відрізати, але тут я випадково поворухнув нею (так я зрозумів, що наркозу не було), тож вони зрозуміли, що щось ще можна зробити…
Олена Миколаївна: — 26 березня мені подзвонив син з Австрії й вислав відео з російських новин, де Іллюша давав коротке інтерв’ю з донецької лікарні. Там весь 3-й поверх був заповнений дітками, які травмувалися в Маріуполі, а на першому облаштувалися російські військові… Але я, як побачила Іллюшу, то зрозуміла, що мушу зробити все можливе і неможливе, щоб забрати його.
Навіть не знала, з чого починати!.. Я написала всю історію на папері й була з нею в багатьох інстанціях, не стану перераховувати, але тільки дівчата з «Сили Ужгорода» відгукнулися. Вони скерували в міську раду — зробити документи. В мене були копії документів доньчиних, але не оригінали. Так я змогла довести, що Іллюша мій онук. Тоді виробила документи про опіку, тому що без опікунства я б нічого не зробила.
Завдяки волонтерам вийшли на Офіс Президента. Син мій молодший разом зі ще одним волонтером з «Сили Ужгорода», Олександром, писали всім листи й домоглися того, що Ірина Верещук включилася до справи. Одного вечора вона подзвонила мені й сказала: — Завтра їду за Іллюшею.
За той час з’ясувалося, що одна “ДНР”-івська чиновниця, відповідальна у справах сім’ї та молоді, Наталя Фесюк вже хотіла оформити на мого онука опікунство. Я сказала, що вона не має права це робити, бо в Іллюші є рідна бабуся, рідний дядько і я його буду забирати.
В Донецьк з України ніяк не можна потрапити, тільки з росії. І так я поїздом їхала до Польщі, звідти літаком у Туреччину, потім знову літаком у Москву, звідти поїздом у Ростов, а з Ростова вже машиною в Донецьк. В дорозі я була тиждень…
Російський кордон я пройшла без проблем, а на кордоні в Донецьку мене почали допитувати: «Ви звідки?» — «Із Закарпаття», — кажу. «Я вас, — каже мені, — не пропущу. А де ви прописані?» — «В Маріуполі». І тільки тоді мене пропустили. Ми приїхали в готель вночі, зі мною був волонтер Олександр з Чернівців, він теж приїхав забирати з тої лікарні дівчинку Кіру, і два представники з москви, з захисту прав людини. 2 доби ми з Олександром сиділи в тому готелі й нікуди не виходили, поки вони розв’язувати питання виписки Іллюші.
Ми з Іллюшею зідзвонювалися щодня вранці й ввечері, я просила його вмикати камеру, щоб бачити. Коли була в дорозі, Іллюша дзвонив і розповідав, що військові прийшли й забрали його приятеля Віталіка, він теж з Маріуполя, в москву. І його питають: «Давай мы и тебя в москву на самолете заберемо, хочешь?», а Іллюша відповів: «Я бабушку жду». То ми старалися максимально скоротити нашу дорогу. Коли вийшли з готелю вже в лікарню, то побачили, що кругом були МЧС-ники та кадирівці — всі бородаті, всі страшні!..
Іллюша: — І всі такі тупі!..
Олена Миколаївна: — Та ні, вони не тупі… Вони злі… Я забрала Іллюшу і тільки завдяки тому, що розголос про нашу ситуацію був дуже великий, нам вдалося виїхати з Донецька. Бо мене попереджали, якщо хтось туди й потрапляє, то назад уже виїхати ніяк не може… Але ми, слава Богу, виїхали. На носилках й “швидкою допомогою” Іллюшу повезли до кордону. Поверталися ми тією ж дорогою, через 4 кордони: москва, Туреччина, Польща, Київ.
В Києві Іллюша ліг в лікарню Охматдит, бо він же був ще тоді неходячий… Там пролежав півтора місяця, дуже багато сил доклали лікарі, щоб поставити його на ноги. Й от вчора ми сіли на потяг до Ужгорода.
Іллюша: — 26 квітня в мене був день народження, прийшов Президент і подарував мені айпод… Я, чесно, в шоці був!.. Я знав, що він зайде, але тепер уже не пам’ятаю, що він казав… Пам’ятаю тільки, що сказав: «Красивий хлопець» (сміється).
На моє питання, як себе почуває, Іллюша відповідає:
— Ідеально! Ще швів є багато, але я вже більш-менш нормально ходжу. Навіть бігаю, тільки не зовсім правильно. Але з часом воно все виправиться.
Олена Миколаївна: — Він дуже наполегливий і в нього є бажання. Він прагне бути повністю здоровим. І те, що кажуть лікарі, він старанно виконує.
Іллюша: — Для мене найстрашніше було тоді, коли все це сталося…
Олена Миколаївна: — 20 березня це сталося… Для мене найстрашнішою була думка, що я не зможу і не встигну його забрати. Кожного дня щось змінювалося: ми сподівалися на якийсь один варіант, а він лускав, як мильна бульбашка. Кожен день ми просувалися дрібними кроками, і я дуже боялась, що не встигну його забрати…
Тут, в Ужгороді Іллюші сподобається, це точно! Він уже любить це місто, хоча ще ніколи тут не був, тут його другий дім! Пообіцяла вже йому, що в першу чергу підемо з ним у замок.
Матеріал створено за сприяння ГО «Львівський медіафорум» у межах проєкту «ЛМФ Підтримка мережі журналістів».
Зоряна Попович, Varosh
Фото: Сергій Гудак
Не пропускайте цікаве з життя Закарпаття! Читайте більше в наших соцмережах — Facebook, Іnstagram та Тelegram.
