Андрію Палаю було 29 років, коли він загинув у лютому 2015 року, захищаючи Україну від російських загарбників. Тоді ж, 8 лютого, Катерина Ключкович втратила на війні єдиного сина.
Жінка, як і будь-яка любляча мама, важко переживала втрату єдиного сина, проте сьогодні через ГО “Скорботні серця Закарпаття” підтримує інші родини, які теж втратили своїх дітей на війні. А також знайшла розраду у вирощуванні фіалок та створенні ангелів-оберегів.
Як жити з втратою, де шукати розраду і як допомогти іншим — у щирій розмові з пані Катериною.
Квіти-рятівниці
Свого часу вийти з затяжної депресії жінці допомогла підтримка дочки, а також щоденна господарська рутина:
— В мене вдома були три пекінеси. Їх треба було 3 рази на день вигуляти й два рази нагодувати вареною кашкою і м’ясом. Тому я, хоч-не-хоч, через силу, мусила підійматися, одягатися і доглядати за своїми собачками.
Ще однією відрадою стала власна справа — вирощування фіалок. Спочатку це було просто квітникарство вдома, тож жінка ніколи б не подумала, що це може перерости у стартап.
А у 2020 році Катерина Ключкович взяла участь у проєкті «Україна-Норвегія», мета якого — перепідготовка і соціальна адаптація військовослужбовців та членів їх сімей. Каже, що квіти любила завжди, але перетворити хобі на щось більше допомогла саме спільнота учасників та наставників проєкту.
Реалізували програму на базі УжНУ, і там же жінка познайомилася з професором Федором Шандором:
— Федір Федорович тоді дуже допоміг не тільки заснувати свою справу, але й наважитися створити свою ГО “Скорботні серця Закарпаття”. Він підтримував нас і під час проєкту, і після нього. Думаю, якби не повномасштабне вторгнення, то ми б могли багато встигнути…
Після завершення навчання Катерина взяла участь у пітчингу проєктів “Україна-Норвегія” і … отримала перше місце! І грошову нагороду для старту своєї справи.
— В мене було кілька ідей для проєктів — від скейт-парку до бренду їстівних каштанів (гестені) на Закарпатті. Але це було дуже часозатратно, і Федір Федорович мені підказав, що можна спробувати вирощувати свої фіалки.
Після проєкту “Україна-Норвегія” жінка двічі проходила різні бізнес-курси, й всьому вчилася сама — і вирощувати у великих кількостях квіти, і просувати мінібізнес у соцмережах.
Зараз її квіткарня знаходиться у квартирі дочки; її можна помітити через яскраве фіолетове світло у вікнах — там горять фітолампи. Різноманіття рослин — вражає! Різнобарв’я кольорів і форм милує око.
— В мене є 4 великі двометрові стелажі, але мої фіалки заполонили всю квартиру. Вони вже й у горщиках на вікнах, і під вікнами, і всюди-всюди. Щоправда, продажі зараз впали. …Мені бракує зараз менеджерської підтримки… Я можу придумати, покреативити, але потрібен хтось, хто б порадив, допоміг організувати весь процес продажу.
Обереги і волонтерська підтримка
Пані Катерина дійсно майстриня на всі руки і спробувала свої сили у різних ремеслах.
— На курсах я помітила, що кожен щось робить. Одна жінка створювала квіткові вінки на свята. Я так загорілася цією ідеєю, що теж почала це робити. Я сама різала вербу, висушувала, робила композиції.
А ще Катерина Ключкович — авторка ангеликів-оберегів. Спочатку вони були білими, а потім у них з’явилися блакитно-жовті крила:
— Я дуже хотіла зробити їх у патріотичних тонах, але довго не могла придумати, як! Тож потім вже вручну фарбувала їм крила з фарби для писанок.
Свого часу ці ангелики були хітом продаж на ярмарках від Руху підтримки закарпатських військових:
— Моя знайома викладачка Світлана Залуцька попросила зробити ангеликів, щоб надіслати хлопцям. А потім я запропонувала Галині Ярцевій цих ангеликів на ярмарки. Одного разу їх повезли на благодійний ярмарок за кордон і продали всіх! Це якраз було перед Новим Роком, на Різдво.
До дівчат з Руху підтримки Катерина часто приходить, підтримує, і часто жертвує кошти.
— Коли є можливість допомогти, то я намагаюся де зробити. Бо якщо ми їх не підтримаємо, то хто це зробить? Зараз люди вже втомилися, люди звикли… А я розумію, що їх треба підтримувати, допоки стане сил і буде перемога.
“Коли нас багато, нас краще чути”
Влітку 2021 року Катерина Ключкович заснувала організацію “Скорботні серця Закарпаття”.
— Наша мета в тому, щоб об’єднати батьків загиблих героїв, підтримати їх та витягнути з депресії. Я сама це пережила, і дуже довго виходила з цього стану. І хочу допомогти іншим.
Офіційно в організації двоє членів — голова і секретар — Михайло Гопонько з Мукачівщини, теж батько загиблого Героя. Але збираються разом близько двох десятків людей.
Ваші почуття важливі: військові про моральні травми та переживання смерті близьких людей
Важливо, що пані Катерина сама шукає родини, які потребують підтримки, взяла контакти у військкоматі, міській раді й обдзвонює їх. Це стосується родин і тих військових, які загинули з 2014 року й по сьогодні.
— Ми шукаємо всіх, кому можемо допомогти. Але треба розуміти, що не всі готові йти на контакт. Деякі батьки лишаються наодинці зі своїм горем, закриваються в собі… Але це свідчить якраз про те, що їм дуже потрібна допомога збоку, аби впоратися зі станом втрати.
У “Скорботних серцях Закарпаття” намагаються організовувати спільні виїзди на природу, термальні джерела тощо. Це про можливість відпочити, побути у спільноті людей, де твій біль і втрату розуміють, не засуджують.
У “Косино” організації запропонували знижку і можуть їх раз у місяць приймати безкоштовно. Колись з такою ж метою їздили у Дідово.
— Поки це єдиний такий підприємець (“Косино”), який зголосився допомагати регулярно.
Пані Катерина каже, що такі зустрічі й потрібні, і важкі водночас:
— Коли ми всі збираємося, то мова завжди про одне — про нашу найболючішу тему. Хочеться переключитися, але всі розмови завжди про одне.
В організації хотіли б залучити фахівця-психолога на постійній основі, але поки шукають можливості, щоб оплачувати його роботу та приміщення.
— Якби такий фахівець знайшовся, від нас була б група, яка працювала б з ним постійно. Нам це потрібно, просто якоюсь мірою ми всі вже виснажені цими проханнями, часто бачимо в очах тих, до кого звертаємося, нерозуміння чи й засудження. Тоді, у 2014 році було боляче чути фрази “Ми його туди не посилали” або“Вже прийшли, знову будуть щось просити”.
Чути таке було нестерпно боляче. Принижувати себе і просити те, що й так мали б нам запропонувати. Тому в якийсь момент ми просто перестали це робити.
Це сумно визнавати, але мені здається, що про війну забувають. Я вже читаю у фейсбуці, що на кожне поховання приходить все менше людей. І я чітко бачу, що ті сім’ї, яких це безпосередньо не торкнулося … наче підтримують, але не розуміють, що це насправді означає, коли ти втратив близьку людину, або можеш втратити, бо вона — там.
Тому зараз поки просто намагаємося гуртуватися і все робити між собою, у своїй спільноті. До тих пір, поки це треба буде зробити.
Гичка Галина, Varosh
Фото: Наталка Павлик та з архіву Катерини Ключкович
Читайте більше про людей, які надихають, в наших соцмережах — Facebook, Instagram та Тelegram.
