v35 - Архів

Роберт Левицький: про правильні амбіції та бізнес зі смаком

24 Липня 2013 7 231

Вивести сферу обслуговування в Ужгороді на якісно новий рівень, кинути виклик усім існуючим закладам та підняти планку стандартів обслуговування у закладах громадського харчування вдалося ресторатору та меценату Роберту Левицькому.

У свої 42-роки він втілив уже чимало проектів, останні з яких – ресторан Fanfan та кав’ярню La Bouche.


Про шлях до успіху, осмислене ведення бізнесу та здатність залишатися романтиком і оптимістом в цинічних реаліях Роберт відверто розповів в інтерв’ю.

Про Fanfan та Францію

У грудні 2009-го року ресторан Fanfan розпочав свою роботу. Все почалося з внутрішньої потреби реалізувати проект громадського харчування, тож ми з дружиною ризикнули коштами і взялися до справи.

Ми вивчали ринок, замовляли дослідження соціологів та робили аналітику, згодом ми сформували фокус-групу, завдяки якій зрозуміли, чого хочеться різним категоріям споживачів.

Втім, значною мірою ми покладалися і на власну бізнесову інтуїцію. На певному етапі ми долучили до розробки стратегії та позиціонування закладу київських фахівців, але концепцію бренду Fanfan придумали ми з дружиною, адже цей заклад – наша родинна справа.

Що стосується французької тематики, вона з’явилася не випадково – багато років поспіль я працював з французьким партнером по бізнесу Мішелем, який не мав жодного стосунку до гастрономії, однак сформував моє уявлення про цю країну та її культуру.


Саме Франція є кулінарним серцем світу, найпотужніші стандарти ресторанного бізнесу та рецептури походять звідти. До класичних рецептів французької кухні місцеві кулінари ставляться з трепетом та бережуть їх на рівні з іншими атрибутами культурного спадку країни.

Про Fanfan та стереотипи

На самому початку, окрім руйнування стереотипів, нам потрібно було виховувати й саму культуру та знайомити людей з тим, що ми робимо в ресторані і чому. Нашою ціллю було показати абсолютно інші стандарти обслуговування, щоб коли постійний гість ресторану Fanfan йшов до іншого закладу, він чітко відчував різницю, адже він вже знає, яким має бути сервіс.

Можливо, ми простимулювали інших покращувати рівень послуг, адже встановили досить високу планку, яку прагнемо втримати. До моменту відкриття нашого ресторану в Ужгороді про високі стандарти обслуговування, на мою думку, дбав лише Old Continent, вони були флагманами на цьому непростому шляху.

Втім, вони мають зовсім інше позиціонування, бо націлені на прайм-сегмент, а ми ж працюємо у мідл-сегменті з високою якістю страв та обслуговування.

Про Fanfan та клієнтів

Однозначно, культура споживання та рівень обізнаності наших клієнтів стрімко росте. Ми змушені встигати за нашими гостями, які часто бувають в Європі та багато чого бачать і пробують.


Навчання персоналу – обов’язкова складова нашого розвитку. Щонайменше чотири-п’ять разів на рік ми запрошуємо фахівців на тренінги з різних напрямків – вино, віскі чи будь-що інше.

Поза тим, ми постійно працюємо над підвищенням стандартів обслуговування та двічі на місяць проводимо внутрішні тренінги для персоналу та кухарів – без залучення спеціалістів ззовні.

Про туризм, місто та владу

Минулого року ресторан Fanfan разом з дегустаційним залом «Шардоне» провів вуличний фестиваль вина «Божоле». Цей захід мав іміджевий характер, але, насамперед, не для нас, адже на певному етапі вкладати гроші в пряму рекламу закладу не завжди виправдано. Ми прийшли до висновку, що потрібно розкручувати не стільки сам ресторан, скільки піднімати імідж міста.

Організовуючи «Божоле», наша першочергова мета була запросити в місто туристів на якісний гастрономічний івент європейського формату. Нам вдалося прийняти близько десяти тисяч гостей.

Я часто обмінююся думками з місцевими фахівцями з туризму і щоразу ми приходимо до того, що було б непогано, якби міська та обласна влада дала можливість бізнесу, який показує результат та може бути корисним для городян, вільно втілювати їхні ідеї.

Що стосується Ужгороду, то тут за правильного спільного підходу можна розгорнути проекти, які приваблюватимуть не десятки, а сотні тисяч туристів.


Та нині ситуація інакша – будь-які бюрократичні інстанції ускладнюють життя підприємцям настільки, що втрачається ентузіазм робити щось альтруїстичне і соціально-корисне.

Влада має створити умовний зелений коридор для тих представників бізнесу, які мають довіру громади і вже проявили себе на практиці – інакше ніхто не буде інвестувати у місто. Поки ти пройдеш коридори влади та всі ті пекельні процедури – опустяться руки і робити не захочеться геть нічого. Першими відвідувачами щойно відкритих закладів стають перевірки з усіх можливих структур, тож замість того, щоб працювати над якістю та відточувати усі нюанси – відбиваєшся від перевіряючих.

Це б не було так сумно, якщо б ми не знали, що в Україні може бути інакше. Візьмемо приклад Львову – там існують підприємці, які мають кворум довіри з боку влади, адже вже довели, що працюють на імідж міста.

Про лідерів і туристичні бренди Ужгорода

На даний час я не бачу тієї фігури, яка б змогла навколо себе згуртувати людей, розробити спільну стратегію, яку всі розділятимуть і візьмуться втілювати.

Водночас, це не означає, що я не бачу перспектив у брендуванні певних зон міста. До прикладу, я маю ідею, яка могла б об’єднати навколо себе щонайменше сотню підприємців – це створення бренду Корзо.


Ужгород має кілька впізнаваних брендів: ДаСтор, Вопак, Сільпо, але локального бренду – центру міста у нас немає. Представникам бізнесу пояснити доцільність такого кроку буде не складно – їхня нерухомість лише зміцніє в ціні, коли всі усвідомлюватимуть унікальність місця її розташування.

Окрім самого брендування, одночасно треба взятися й до відновлення центру міста – бруківка, реставрація фасадів та ліпнини. Вірю, що такі локальні проекти можуть об’єднати навколо себе бізнесменів, готових до ефективних дій.

Про потреби ужгородців

Я – батько двох дітей, тому їхні інтереси для мене вищі за власні. Взагалі-то я прихильник мінімалізму та людина з невеликими запитами. Однак я хочу, щоб мої діти могли спокійно кататися містом на велосипеді, дихати чистим повітрям, їздити в чистому громадському транспорті.

З першого класу я їздив сам на громадському транспорті з села в місто на тренування. Зараз рівень культури спілкування на вулиці настільки низький, що я собі не уявляю, як відпускати дітей без нагляду.

Чим старшим стаєш, тим більше хочеться присвячувати себе громадській діяльності та соціальним проектам. Оскільки я з Доманинець, то і в бутність депутатом міської ради, і в якості мецената, намагаюся розвивати цей район міста. Мені не було соромно дивитися в очі своїм виборцям, люди бачать позитивні зрушення та сприймають їх з вдячністю і розумінням. Років десять тому Доманинці були депресивним районом, однак нам вдалося провести централізоване водопостачання, власним коштом облаштувати освітлення вулиць мікрорайону, пролобіювати створення дитсадка та амбулаторії. Є ще безліч проектів, які перебувають на різних стадіях готовності.

Про молодість та успіх

Починати самореалізацію треба зі здобуття знань. Можна, звісно, заробляти і фізичною працею, але не всім це підходить. У такому разі треба генерувати якісь ідеї.


На моє переконання, варто на певний час їхати з Ужгорода, щоб отримати певний досвід та корисні навички, які можна застосовувати тут.

Найкращий шлях – попрацювати у великій міжнародній компанії, де можна пройти дуже серйозну школу. Там навчать глобально мислити, нести відповідальність та працювати у команді. Це дозволить не набивати гулі в майбутньому та уникнути багатьох помилок.

Про гроші та витрати

Не варто витрачати надмірних зусиль на показну фінансову забезпеченість, це зайве.

Молоді люди намагаються оточувати себе дорогими речами, атрибутами заможної людини, не маючи при цьому відповідного статусу. Зрештою, вони стають заручниками матеріальних цінностей, які нічим не підкріплені.

Варто пам’ятати, що головна складова іміджу – це красномовні справи кожної людини.

Вікторія Рижова, Varosh.com.ua


Фото Сергія Мазура

0 #