Микола Шанта й Андрій Любка презентують книгу “Паннонське чудовисько “

Микола Шанта й Андрій Любка презентують книгу  “Паннонське чудовисько “

19 вересня  о  15:00 у Закарпатській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. Ф. Потушняка (пр.Свободи, 16) відбудеться презентація книги Миколи Шанти „Паннонське чудовисько”. Модеруватиме зустріч перекладач роману, письменник Андрій Любка.

У романі Миколи Шанти, представника найдавнішої української діаспори – бачванських русинів, що живуть на теренах колишньої Юґославії, подано панорамну картину життя цієї спільноти в бурхливому ХХ столітті; через призму русинської громади читач має змогу побачити історичне тло воєн на Балканах та поставити перед собою віковічні питання про людську гідність і мораль, про долю особистості, яка не з власної волі опинилася поміж двох вогнів ворогуючих націоналізмів.

Що буде, коли хорватське військо почне здаватися? Хорвати не довіряють мені, бо я не хорват, а сербам я, знову ж таки, буду підозрілим, бо я не серб. Ех, така вже доля в русина. Ніде ти не в своєму домі, ніхто не вважає тебе своїм. Завжди в тобі бачать якогось шпигуна, зрадника, ворога. І одні, і другі. Для чого ж переселилися ті наші нещасні пращури у цей балканський котел? Те, від чого втікає одне покоління, все одно наздоганяє наступні покоління. Рости там, де тебе посіяли – і хай діється воля Божа.

І одним, і другим заважав богобоязкий і працьовитий русин, який утікає від військової форми, як диявол від хреста. А тепер русинів поділили зяті, бо якщо в одній русинській сім’ї зять є сербом, то сім’я за сербів, а якщо хорват – за хорватів.

Про автора.

Микола Шанта (нар.1959 р.) – один із найвідоміших письменників мікронароду бачванські руснаки (паннонські русини), найдавнішої української діаспори, що живе на півночі Сербії, в регіоні Воєводина. Пише поезію, прозу, есеї, драми русинською й сербською мовами. Володар кількох літературних премій у Сербії й країнах колишньої Юґославії.

Книги віршів: Водена игла (Водяна голка), 1985; Заяци (Зайці), 1985; Ослухованя (Прослуховування),1989; Варґоч (Коса) 2004; Откривање света (Відкриття світу), 2005;

Драми : Фонтана (Фонтан), 2007; Сан о Лавову (Сон про Львів), 2008;

Романи: Папуча страцена у Львове (Капці, загублені у Львові) 2011; Панонска неман (Паннонське чудовисько), 2017;

Есеї: Шантовки, 2016.

Був одним із засновників християнського часопису Звона (Дзвони) русинською й українською мовами; член редакції літературного часоспису Траг (Слід) у Вербасі, відповідальний редактор видавництва національної меншини Руске слово (Русинське слово) у Новому Саді; член Спілки письменників Воєводини.

241878162 811156972889898 6093989850108603870 N

“Шлях (до) ромів”: Андрій Любка, Банди Шолтес та Микола Бурмек-Дюрі написали тексти для антології про ромів

“Шлях (до) ромів”: Андрій Любка, Банди Шолтес та Микола Бурмек-Дюрі написали тексти для антології про ромів

4 березня, в Ужгороді, у закладі “Снек”, презентували антологію малої прози “Шлях (до) ромів”. Вона вийшла наприкінці 2020 року у видавництві “Видавництво”, за підтримки Ромської програми Міжнародного фонду “Відродження”.

До книги потрапили 19 творів різних стилів від авторів ромського і неромського походження. Вони творчо втілили в літературі тему стереотипів та автостереотипів щодо ромів в українському суспільстві.

Одна з ідей книги – надати голос тим, за кого переважно висловлювалися інші.

Андрій Любка розповів про те, чому прийняв запрошення написати текст для цієї збірки.

«Я давно цікавлюся ромською темою, і одна з причин та, що я не уявляю без ромів нашого закарпатського космосу, як би виглядали без них ці вулиці. А щоб написати щось, ти маєш це добре знати, втілитися в тему, проникнутися нею. Попри те, що я проживаю в районі, де ромів чимало, я не можу сказати, що увійшов з ними у достатній контакт. Тому мій текст власне про те, чому не завжди це можливо. Хоч у мене не вийшло, та зацікавлення ромами не закінчується увагою до такого собі екзотизму. Я бачу своє завдання у тому, щоб боротися зі стереотипами».

книжкароми5

Андрій Любка.

Ромський письменник із Виноградова Микола Бурмек-Дюрі розповів про тематику своїх двох текстів:

«Один із текстів торкається теми передачі від старшого покоління молодому, того що роми не мали би ганьбитися свого походження, а навпаки – пишатися особливостями нашого народу. Другий текст – ромська казка про те, як у середньовіччі роми мандрували від королівства до королівства».

На запитання із залу про назву книги, Сергій Пономарьов, директор Ромської програми Міжнародного фонду “Відродження”, пояснив, що основне у назві – прийменник “до”, який взятий у дужки.

«З одного боку, це “Шлях ромів” до самих себе, прийняття, усвідомлення, з іншого – “Шлях до ромів” українського суспільства, їх розуміння».

Перша презентація книги “Шлях (до) ромів” відбулася у листопаді 2020 року в Національному музеї Тараса Шевченка у Києві.

Фейсбук-сторінка проєкту.

Varosh

Андрій Любка: Чому я живу в Ужгороді?

Андрій Любка: Чому я живу в Ужгороді?

Я вже давно звик до того, що коли на запитання якогось киянина про місце проживання називаю Ужгород, на обличчі співрозмовника з’являється співчуття. Мовляв, ну нічого, ще попрацюй трішки, зорі складуться прихильно – і ти зможеш звідти звалити!

Коли закордоном кажеш фразу «я з Ужгорода», співрозмовник лише ввічливо усміхається, бо ніколи про таке місце не чув, достеменно не знає, місто це чи країна, тож просто усміхається й коментує: супер! Маючи на увазі, що це о’кей, та ще й трохи екзотично – жити в якомусь задуп’ї, навіть назву якого важко повторити.

А чому ти живеш в Ужгороді? Боже, скільки разів я чув це запитання!

Склалося враження, що для багатьох жителів більших міст чи Києва умовна формула успіху виглядає просто: треба переїхати в мегаполіс і там робити кар’єру.

Такий собі односторонній рух, коли жителі сіл переїжджають у райцентри, потім в обласні центри й нарешті хапають Бога за бороду – виїжджають у столицю (або у випадку закарпатців – взагалі закордон).

Мені важко засуджувати цю логіку, бо я й сам свого часу виїхав із Ужгорода робити кар’єру. Майже п’ять років прожив у Києві й Варшаві, але потім повернувся і вже понад п’ять років знову живу в Ужгороді. Я точно знаю, що причин звалити звідси більше, ніж залишитися. Але все одно є кілька факторів, через які я живу саме тут, а не в будь-якій іншій точці планети.

По-перше, Ужгород – це місто, в якому я маю більше часу для себе. Це маленьке місто, яке не пожирає дві години на дорогу в центр чи добирання на роботу. Ужгород повільний, сонний, ліниво-приємний – і саме таким я його люблю. За довгі розмови, коли зустрінеш когось на Корзо, за п’ять кав на день, за те, що половину зустрічних на вулиці знаєш, а інша половина знає тебе. Це місто, в якому можна пересуватися й пішки, а якщо колись ужгородці зрадять своїй традиції і оберуть як виняток нормального мера, то тут можна було б розбудувати чудову мережу велодоріжок.

По-друге, що може бути краще, ніж кордон у самому місті? Ужгород – справді центральноєвропейський варош, бо звідси скрізь близько. Кошице, Будапешт, Сату-Маре, Краків – їдь, куди хочеш, концерти, театри, вечірки, шопінґ, летовища – усе під рукою!

По-третє, жити в Закарпатті кайфово. Півтори години з Ужгорода – і ти вже катаєшся на лижах на Красії, за стільки ж можеш доїхати на полонину Руну чи в термальні басейни Берегова, навколо гарна природа – ми живемо серед краси! Бодай трішки любові до наших лісів і річок, бодай трохи більше екологічної свідомості (яка з року в рік зростає!) – і Закарпаття нічим не поступатиметься розкрученим туристичним регіонам Європи.

По-четверте, жити в Ужгороді дешево. Хто б що не казав, а вартість послуг, оренди житла, ціни в ресторанах у нас зовсім не київські, одеські чи львівські. Щоправда, й зарплати відповідні, але це вже як кому пощастило. Мені, наприклад, подобається, що Ужгород дозволяє менше витрачати, а це означає й можливість менше працювати, тобто зберегти більше часу для себе і своїх хобі. Для працівників творчих, креативних професій Ужгород взагалі ідеальний.

По-п’яте, на відміну від інших міст Закарпаття, в Ужгороді все ж існує певне інтелектуальне й культурне середовище. Тут є люди, з якими можна обговорити книжку чи сходити на виставу. Крім того, це єдине місто, де мешканці між собою спілкуються мовою, що більше нагадує літературну норму, ніж покручений діалект. Як то кажуть, дрібниця, а приємно.

По-шосте, і на цьому збиваюся з рахунку, Ужгород – гарне, чепурне місто. Таке не соромно комусь показати, таким приємно прогулятися. Попри всі потуги місцевих варварів, тут усе ще є історичний центр і європейський дух.

Але все ці пояснення якісь дуже раціональні, помірковані, логічні… Пишучи їх, я відчуваю, що насправді не говорю про головне. У Ріо-де-Жанейро, Нью-Йорку, Стамбулі чи Стокгольмі добре і гарно, але там мені не по собі.

Тільки тут – в Ужгороді – я свій. Я тут почуваюся добре, на своєму місці, як риба у воді. Як дерево, що росте з цього ґрунту і в іншому місці може зачахнути.

Є тут щось невловне, магічне, кайфове. Якийсь особливий різновид спокою і комфорту, виняткова оксамитовість повітря, інтенсивна черленість заходів сонця.

Але краще не відкривати всі карти, бо якщо якісь кияни чи будь-які інші жмеринчани дізнаються про це, то й самі захочуть сюди переїхати. А нам важливо, щоб це було маленьке, затишне, камерне місто, а не божевільний мегаполіс. Тож хай це залишиться нашою маленькою ужгородською таємницею.

Андрій Любка, спеціально для Varosh

 

*** Цей матеріал опубліковано, як авторська колонка, відтак редакція Varosh може не розділяти погляди та думки, які автор висловив у даній публікації.

Андрій Любка з новою книгою зібрав повний двір на Форумі видавців

Андрій Любка з новою книгою зібрав повний двір на Форумі видавців

Наш Дмитро Тужанський заглянув на презентацію до письменника у Львові, і йому довелося простояти всю презентацію на ногах, як і багатьом іншим, бо всі сидячі місця були зайняті заздалегідь.

– Форум видавців має для мене особливе значення ще зі студентських років, коли я їздив туди за книжками й дивитися на живих письменників. Минуло трохи років, і тепер я маю справжнє щастя й самому бути учасником Форуму. Його велелюдність, богемність, насиченість цікавими людьми й зустрічами – це те, що притягує туди щороку. Моя презентація відбувалася в затишному дворику Університету банківської справи, модерував її завжди іскрометний Олександр Бойченко. Мене здивувало, що серед аудиторії було багато не лише молоді, а й старших та літніх людей. Мабуть, їх зацікавила тема книжки, тому я здобув нову читацьку аудиторію. Серед відвідувачів особливо приємно було бачити знайомих з Ужгорода й Закарпаття. Але сподіваюся, що на презентацію в Ужгороді вони теж прийдуть,

– прокоментував Varosh власну ж презентацію Андрій Любка.

– Книжку я не читав, хоча Андрій розповідав про неї вже багато, в тому числі в поїзді дорогою до Львова. Мене вона заінтригувала тим, як автор осмислює та переосмислює не тільки поняття «варвар», а й термін «Балкани». В Ужгороді на презентацію, мабуть, також прийду, але на ній точно не вистачатиме дотепності Олександра Бойченка, який модерував презентацію Андрія Любки у Львові, а також колоритного мужчини з довгим волоссям і вусами, який не менш дотепно визирав з вікна у двір, де проходила зустріч з письменником, – ділиться враженнями від події у Львові Дмитро, який власне і зробив кілька фото з презентації на мобільний.

Processed With Vsco With C8 Preset

Також радимо 7 фактів про нову книжку Андрія Любки:

1. Це вже десята за ліком книжка письменника.

2. Повна назва книги: «У пошуках варварів. Подорож до країв, де починаються й не закінчуються Балкани».

3. За жанром це нон-фікшн, есей, що часом переростає в репортаж чи подорожні замітки. Книжку можна читати як пригодницький роман про людину, яка сіла в машину й погнала у невідоме, маючи вдосталь часу і обмаль грошей. А можна і як путівник Балканами – з розповіддю про найважливіші місця і найгарніші краєвиди, найсмачніші страви і найцікавіших людей, яких автор зустрів на своєму шляху.

4. За обсягом це найбільша з усіх книжок письменника (384 сторінки!).

5. Щоб написати цю книжку, автор не тільки об’їздив всі країни й закапелки між Трієстом і Одесою, а й трохи пожив на Балканах: пів року в Румунії, два місяці – в Сербії, півтора – в Словенії, більш ніж місяць у Хорватії, майже місяць у Боснії, два тижні – в Македонії. Це вже не кажучи про два роки навчання на балканістиці у Варшавському університеті.

6. Нова книга – це розповідь про землі й народи між Одесою та Трієстом, про краї, де починаються й не закінчуються Балкани. Чому серби не люблять хорватів, а словенці не вважають себе балканцями, як Дунай не лише ділить, а й сполучає Європу, де й коли македонські даїшники видурюють хабарі, в яку дівчину з Бухареста автор міг би закохатися, скільки можна випити ракії в Сараєві й узо в грецькій таверні – про це та інше Любка розповідає інколи з гумором, а інколи й по-науковому ретельно, долає кордони і ставить під сумнів стереотипи, знайомиться й свариться, шукає нічліг і вдає із себе словака – одне слово, робить усе, що й треба робити, шукаючи варварів.

7. Це перша в Україні цілісна й фахова книжка про Балканський півострів, про держави, що там розташовані, про менталітет і культуру народів, які заселяють його, про історію й сучасність.

Processed With Vsco With C8 Preset

Замовити книгу можна онлайн за цим посиланням https://docs.google.com/forms/d/19Sllv_OuyIvhc9hpCIwxyM6i1E5_-J0X9CL0BjaLqFw/viewform?fbclid=IwAR2XtMWjkctsNak01XDD3j5b83cARDe624heT1Px2aZ3TQVwv6KHvLFzHXg&edit_requested=true

В які близькі й недорогі мандри податися закарпатцям? Рекомендує Андрій Любка

В які близькі й недорогі мандри податися закарпатцям? Рекомендує Андрій Любка

Свого часу на ужгородській презентації мене запитали: «Ви побували в багатьох країнах, куди порадите поїхати передусім?» Я відповів без вагань: «У Собранце». Бо нас часто заносить на інший кінець світу, а своїх околиць ми не знаємо і вважаємо нецікавими. Закарпаттю точно пощастило – ми маємо кордони з чотирма державами, і на відстані простягнутої руки є купа вартих відвідування місць.

Вже минуло літо, дні коротшають, ночі стають все холоднішими, а багатьом так і не вдалося з’їздити кудись на відпочинок: у когось не вийшло з відпусткою, а хтось досі боїться подорожей, бо вважає, що це дорого. Саме таким людям я й хочу запропонувати кілька ідей для цікавих, близьких і абсолютно бюджетних закордонних мандрівок поблизу Закарпаття.

Румунія

Серед сусідніх країн для подорожей на першому місці в мене Румунія. Бо це незнана в нас, непопулярна, але надзвичайно гарна, цікава й дешева країна. До того ж, на відміну від Угорщини й Словаччини, у Румунію мало хто їздить, тому й черг на кордоні немає – за 15 хвилин можна пройти обидва контролі. Сюди досить легко дістатися навіть без власного транспорту: поїздом доїхати до Солотвина й перейти кордон пішки, а вже в Сиготі пересідати на місцевий громадський транспорт. Якщо ж машиною, то зручно їхати й через Дяково, куди зовсім нещодавно відремонтували дорогу.

Якщо ви ще ніколи не були в Румунії, то варто відвідати Сату-Маре (за величиною – як Ужгород!), Сіґету Мармацієй, за нагоди можна і в Бая-Маре поїхати. Але моя улюблена точка знаходиться просто на кордоні з Україною – це село Сепинца, де розташований Веселий цвинтар.

Місцевий тесля дев’яносто років тому почав робити для покійників дуже дивні нагробки: кольорові й «веселі», в яких він показував основну рису характеру чи найбільшу ваду небіжчика. Тепер таких нагробків тут понад 900, а об’єкт приваблює людей з усього світу. Вхід – 5 лей (1 євро).

На другому місці – унікальна лісова вузькоколійка Моканіца в гірському містечку Вішеу де Сус. Цю залізницю збудували, щоб доставляти ліс із важкодоступних узгір’їв над річкою Васер, а в наш час потяг перетворено на туристичну атракцію, що возить відвідувачів через національний парк. Її родзинкою є старі паровози, що для руху справді використовують водяну пару. Для цього поїзд везе з собою вагончик дрів, а по дорозі машиніст зупиняється, щоб набрати з річки води. Екскурсійна програма тут розрахована на цілий день, вартість квитка для дорослого – 15 євро. Але потурбуватися про резервацію треба заздалегідь: вузькоколійку добре розрекламували, і значна частина туристів тут – німці, французи, італійці та інші «немісцеві». Зарезервувати квиток можна на сайті: www.cffviseu.com. А якщо ви вже їдете у Вішеу де Сус, то не ловіть ґав і дорогою роздивляйтеся дерев’яні брами сільських обійсть і готичні церкви, завдяки яким Марамуреш внесено у список світової культурної спадщини ЮНЕСКО.

Словаччина

Про Кошице чи Високі Татри знають усі, тому я розповім про не такі очевидні речі.

Моє улюблене місце в східній Словаччині – Спишський регіон. У всьому світі знають про заселену й колонізовану німцями Трансільванію, край химерних замків і середньовічних міст, але забувають, що німецькі колонізатори селилися не тільки в румунських лісах.

Левоча у Спишському регіоні

Словацький Спиш – це регіон, де німці побудували чимало красивих містечок і сіл, церков оборонного типу і фортець. Тут можна переночувати в монастирі святого Мартина, побачити в Левочі найвищий у Європі дерев’яний іконостас, прогулятися загадковим Спишським замком (градом) і вдосталь надивитися на чепурні й добротні будиночки німецький бурґерів, в яких тепер живуть словаки й роми.

Спишське Подградє і вигляд на Спишський замок

Ще одне чудо східної Словаччини – музей Енді Воргола (сучасного мистецтва) в Меджилабірцях. Аж не віриться, що посеред гір і загублених сіл можна побачити колекцію класика американського поп-арту вартістю в кільканадцять мільйонів доларів. Зрештою, цей край – частина історичного Закарпаття, де живуть русини(-українці) й поширена греко-католицька віра. Тому обов’язково заїдьте також у Пряшів і Свидник, де можна побачити навіть Музей української культури з багатою колекцією та надзвичайно цікавий скансен. А якщо ви вже там, варто випити кави також на Ринку в Бардейові, історичний центр якого внесено до списку ЮНЕСКО.

Додам ще одну приватну пораду від себе: у другому від Ужгорода словацькому селі (Орехова) побачите справа від траси велику бочку – заїдьте в двір за нею й накупіть на місцевому винзаводі сухого білого вина (1,35 євро за літр!) Будьмо! J

Угорщина

Я часто жартую, що моїми улюбленими туристичними точками в Угорщині є аеропорти в Дебрецені й Будапешті. Але якщо говорити серйозно, то в східній Угорщині є не лише зоопарк у Ніредьгазі, шопінг-центр M3 зі знижками біля траси чи священна для закарпатців ікона у Маріаповчі. Я ж хочу порадити вам для відвідин одне дуже непопулярне й одне надзвичайно популярне місця.

Rybalskyj Cvyntar (3)

Почну з непопулярного, але неймовірно цікавого – це рибальський цвинтар у селі Сотмарчеке. Розташоване всього за кілька кілометрів від Берегова, це кладовище є унікальним в європейських масштабах – схожі можна знайти біля рибальських поселень в Норвегії чи Португалії, тобто на морі.

Rybalskyj Cvyntar (4)

Але звідки взявся рибальський цвинтар, де замість хрестів людям закопують у землю довгі човни, у наших палестинах? Колись через село протікала Тиса, річка давно змінила русло, та рибальська традиція ховати людей під човнами (ще Харон знав, що смерть – це подорож на інший берег річки на човні!) збереглася донині. До речі, на цвинтарі серед простих людей похований і автор слів угорського гімну Ференц Кьольчеї.

Популярна локація, яку хочу порадити – «печерні» басейни в Мішкольці, бо як можна бути в Угорщині і не залізти в термальну воду? Громадських басейнів з теплою водою у цій країні безліч, ними нікого не здивуєш, але в Мішкольці вони по-справжньому особливі.

басейн у мішкольці

Розташовані в печерних ґротах і стилізованих скельних фйордах, тутешні терми не просто приємні, а ще й надзвичайно красиві та фотогенічні. Не кажучи вже про те, що дешевші, ніж у нашому Косині. До того ж поїздку можна спланувати так, щоб потрапити принагідно на славетний оперний фестиваль у Мішкольці.

Польща

Хоча з Польщею Закарпаття має тільки номінальний кордон, відкритий лише кілька днів у році під час Днів добросусідства, країну цю аж ніяк не варто оминати в подорожах. Якщо до Кракова й соляних копалень Велічки всі й без мене поїдуть, то пораджу вам два не настільки знані пункти призначення.

Перший – музей народного художника Никифора в Криниці-Здруй. Цей маляр-примітивіст працював в унікальному стилі, був жебраком і, як би в нас сказали, причинним, а насправді – простою й порядною людиною. У своїх картинах він створював цілком реальний, але в чомусь казковий світ; розглядаючи їх, чомусь згадуєш дитинство. У кожному разі, йдеться про мистецький феномен світового рівня, який ні в чому не поступається, наприклад, більш розпіареному Піросмані. До того ж Єпифаній Дровняк за походженням був лемком-українцем (цікаво порівняти його стиль і роботи Енді Воргола, родинні місця якого розташовані всього за 100 км). Нині Криниця-Здруй та навколишні польські містечка – затишні туристичні центри, тому тут також знайдете чим зайнятися і де відпочити.

Тим, хто цікавиться історією, раджу звернути особливу увагу на перевал Дукля на польсько-словацькому кордоні. Зазвичай ми проїжджаємо його дорогою, запримітивши тільки старі танки на обочині, але тут варто зупинитися й погуляти. Цей гірський перевал дуже зручний, тому його завжди обирали для переправи великих груп військ, а відповідно тут і розгортався театр запеклих воєнних дій. У двох світових війнах минулого століття кількість жертв (оборонців і штурмовиків) Дуклі сягає мільйонних цифр. Нині навколо перевалу можна знайти багато старих воєнних цвинтарів та монументів, а можна й просто погуляти, милуючись бескидськими краєвидами. Варто заїхати й у однойменне місто Дуклю, а також у довколишні містечка й сховані в гірських улоговинах села – це мальовнича й неповторна Лемківщина, про яку в народних піснях співається, що кращого краю на світі нема.


А чи є близькому до нас зарубіжжі якісь ваші улюблені місця? Буду вдячний, якщо поділитеся розповіддю про них у коментарях.

 

Андрій Любка, спеціально для Varosh

Андрій Любка: Контрабандист – це звучить гордо! Принаймні інколи ;-)

Андрій Любка: Контрабандист – це звучить гордо! Принаймні інколи ;-)

Серед українців розповсюджене уявлення, що на Закарпатті кожен четвертий – контрабандист. Це, звісно, міф і брехня. Бо ми, закарпатці, знаємо – контрабандист тут кожен другий! 😉

А якщо говорити серйозно, то область, що межує аж із чотирма країнами Європейського Союзу (Румунією, Угорщиною, Словаччиною й Польщею) природнім чином приречена на контрабанду. Бо де існують кордони й різниця в цінах – там у всі часи існувала й існуватиме контрабанда.

Як не дивно, вперше я це зрозумів в Америці. Поїхав туди розповідати про свій роман «Карбід», дія якого розгортається у вигаданому закарпатському містечку Ведемедеві на кордоні з Угорщиною й сюжет якого крутиться навколо контрабанди.

Пригадую, перед презентацією в Лос-Анджелесі мене огорнув страх: бо хіба буде цікаво тамтешній публіці слухати про загумінкове закарпатське містечко над Тисою, про гробаря Ичія і спритного Ікара, який перевозив сигарети машинами, автобусами, бочками-амфібіями через річку, і насамкінець навіть перелетів кордон на запакованому блоками цигарок дельтаплані?

Та страх виявився марним. Слухачі жваво реагували на мою розповідь, а потім почали й самі розказувати: мовляв, всі ці закарпатські теми нам, каліфорнійцям, дуже близькі, бо ж ми живемо на кордоні з Мексикою, і тут щодня викривають нелегальні тунелі, через кордон пролітають літачки й дрони, регулярно вибухають перестрілки, значна частина населення з цього промислу живе, а місцева влада й поліція теж мають свій інтерес у контрабанді!

Ще більше здивуватися мені довелося в Канаді. Навіть у цій благословенній країні контрабанда виявилася звичним, буденним явищем – як мені розповіли, чимало американців приїздить до Канади, щоб купити дешевші ліки чи затаритися недорогими сигаретами в індіанських резерваціях. Нерідко цими сигаретами трамбують обшивку машин, закладають ними простір під кріслами чи ховають пачки у запасному колесі. Знайомо, правда?

Тож насправді контрабанда – це не «фішка» закарпатців, це особливість майже всіх прикордонних регіонів у світі. Коли кордон, мита і різниця в цінах зникають – втрачає сенс і контрабанда; так було, наприклад, між Італією й Австрією, чи зовсім нещодавно – між Німеччиною й Польщею.

Хоч і наділена негативною, кримінальною репутацією, контрабанда не завжди є аж таким злом, як його малюють. Мене часто запитували: чому в «Карбіді» контрабандисти – загалом позитивні персонажі, як так? Метикуваті, вигадливі, винахідливі, схильні до ризику – ну зовсім романтичні герої!

Привідкрию секрет: на Закарпатті загалом до контрабандистів не ставляться негативно. Принаймні до більшості. Річ у тім, що за великим рахунком є два різновиди контрабанди. Перша група, яка нелегально вивозить і ввозить 99% товарів, це великі «риби» ‒ місцеві князьки, що сплели павутину з локальних політиків і київських «смотрящих», митники й прикордонники, словом якраз ті, що найгучніше кричать про боротьбу з контрабандою. Їм не треба ховатися, дертися через ліси чи перепливати Тису – їхні фури спокійно проїжджають через офіційні пункти пропуску, приносячи мільйонні прибутки в твердій валюті.

А друга група – це прості люди без «даху» й зв’язків, які щодня перевозять якісь сигарети й горілку, ховають їх у своїх авто й під одяг, щоб заробити собі пару гривень на прожиття. В сумі ці люди, хоч їх і немало, перевозять 1% контрабанди, що йде через кордони на Закарпатті. До цих простих людей складно ставиться негативно. Бо в час економічної скрути й безробіття самі створили собі робоче місце (хоч і нелегальне), щоб прогодувати сім’ю. Саме їх зазвичай і ловлять, саме вони потрапляють в новини, а великих «риб» ніхто й не думає чіпати.

До речі, має контрабанда й одну виключно позитивну рису. Вона «зшиває» регіони, що виявилися розділеними кордонами. Річ, у тім, що для контрабанди, як і для сексу, потрібні дві сторони: один везе звідси, а інший купує там. Таким чином між людьми по два боки кордону зароджуються горизонтальні зв’язки, по суті – між спільнотами будуються реальні людські мости.

Адже контрабанда є різновидом (подекуди найуспішнішим) природного транскордонного співробітництва. Ці люди по обидва боки кордону заводять знайомства, вивчають мову, щоб могти порозумітися, співпрацюють, формуючи не лише низові економічні, а й просто дружні відносини.

Так що не все так погано, часом навіть контрабандист – звучить гордо! 😉

 

Андрій Любка, спеціально для Varosh

 

*** Цей матеріал опубліковано, як авторська колонка, відтак редакція Varosh може не розділяти погляди та думки, які автор висловив у даній публікації.

Закарпаття насправді не мультикультурне? Пояснює Андрій Любка

Закарпаття насправді не мультикультурне? Пояснює Андрій Любка

Знаю, що через цей текст наживу собі немало нових ворогів і критиканів. Але все одно його напишу, бо хтось мусить нарешті підняти цю тему.

Почну з того, що на початку травня стояв я собі на пішохідному мості в Ужгороді й намагався розгледіти в каламутній воді рибу. І раптом до мого вуха долинув бадьорий голос екскурсовода, що вів на інший берег зграйку туристів. Швидкість, з якого він тараторив свою промову, сумнівів не залишала – текст завчений і багато разів повторений. Говорив гід про мультикультурність закарпатців – мовляв, тут стільки народів живе, такий розмай національностей і культур!

Такі тези про Закарпаття за свої тридцять років я чув мільйон разів. Либонь, у кожній  своїй промові місцеві чиновники наголошують на традиційній мультикультурності нашого краю, яка вже давно стала притчею во язицех і сприймається на віру.

На перший погляд, це правда: в області справіку живуть люди різних мов, культур, віросповідань і національностей, чотири кордони – з Румунією, Угорщиною, Словаччиною й Польщею – сприяють цьому. Але далеко не завжди співжиття є мультикультурністю.

У Виноградові мого дитинства нашими першими сусідами була угорська сім’я, але чи зробило таке сусідство мене мультикультурним? На жаль, ні. Бо угорці жили в якомусь своєму світі (хочеться сказати – власноруч збудованому ґетто): мали свою спільноту, церкву, свої газети, радіо й телеканали. Якогось глибшого спілкування – поза «позичте солі» ‒ між нами не було. Ми знали, що в сусідів Різдво в грудні, і при зустрічі на вулиці принагідно вітали їх. Але все одно вони залишалися наче на іншій планеті. Про Угорщину й угорську культуру ми знали стільки ж, скільки й пересічний харків’янин – Будапешт, Шандор Петефі, чардаш і токайське вино. З дитинства я виніс кілька десятків угорських слів, завдяки яким можна порозумітися десь на базарі, але більшість із них – лайливі. От і все.

З Румунією й румунами ситуація ще гірша. Ця країна за часів Чаушеску була повністю закритою, а після падіння комунізму виявилася настільки бідною, що навіть ґешефт у ній не вдавалося зробити. Закарпатці їздили в Угорщину, Польщу й Юґославію, але Румунію оминали – там заробити було неможливо. Ходили якісь зневажливі жарти про гори, вози і циганів, ось і весь набір інформації про румунів. Але й тих жартів було небагато. Зрештою, навіть тепер, коли Румунія стала членом ЄС і стрімко розвивається, між Виноградовом і Сату-Маре, розташованим за півтори години стотисячним містом, немає ані залізничного, ані автобусного сполучення. Наче між нами не кордон, а якась прірва.

Тож виходить, що ми на кожному розі кричимо про власну мультикультурність, але насправді її не маємо. Не треба копати глибоко, просто зупиніть перехожого в Ужгороді, Виноградові чи Рахові й запитайте про найвідомішого сучасного письменника Угорщини чи Румунії, про їхні найпопулярніші поп-гурти, відомих художників чи кінорежисерів. Як називається румунський «Океан Ельзи»? Як звати словацького Юрія Андруховича? Яка з опер Бейли Бартока (який на Закарпатті виріс!) – найвідоміша? У відповідь вам лише промовисто мовчатимуть. Хіба це мультикультурність?

Якщо Закарпаття аж таке мультикультурне і толерантне, то куди поділися понад 100 тисяч місцевих євреїв, чому майже ніхто їх не захищав, хто зараз живе в їхніх будинках?

Мер Чернівців воєнного періоду – Траян Попович – врятував 20 тисяч євреїв, у той час як ужгородський мер Ласло Меґої сам керував депортацією місцевих євреїв у концентраційні табори, а в 1944 з помпою приймав Айхмана в Ужгороді. Відчуваєте різницю?

Що ж, хвалькуватість завжди була питомою рисою закарпатців, але в питанні мультикультурності вона перейшла всі межі. Бо насмілюся заявити, що у випадку Закарпаття йдеться про недокультурність, безкультур’я. Це великий гріх, адже, на відміну від жителів інших регіонів, ми маємо всі можливості запізнатися з культурою наших сусідів, було б лише бажання. Та його бракує, тому ми про місцевих угорців, румунів, словаків, а також про Угорщину, Румунію чи Словаччину майже нічого не знаємо. Адже культура – це не те, що падає на нас із неба, не те, що з’являється в свідомості саме по собі, культура – це зацікавленість, допитливість, зусилля; мультикультуралізм – це ще більше зусиль і знань.

У поїзді можуть їхати пасажири різних національностей, але це ще не означає, що потяг буде «мультикультурним». Так і Закарпаття: мало битися в груди й хвалитися власною мультикультурністю, будучи насправді недокультурними.

Ну хіба ж не правда?!

 

Андрій Любка, спеціально для Varosh

 

*** Цей матеріал опубліковано, як авторська колонка, відтак редакція Varosh може не розділяти погляди та думки, які автор висловив у даній публікації.

Ця колонка замислювалася як текст-провокація в рамках дискусії про мультикультурність Закарпаття, започаткована великим мультимедійним спецпроектом під назвою «Коріння».

Андрій Любка переклав роман сербського письменника Светислава Басари “Фама про велосипедистів”

Андрій Любка переклав роман сербського письменника Светислава Басари “Фама про велосипедистів”

– Светислав Басара зацікавлює читача детективним сюжетом, пропонує йому своє власне, майстерно сконструйоване бачення Історії, але по-справжньому полонить саме дотепними вибриками. Уявіть собі Ісуса, який в’їжджає до Єрусалима на велосипеді. Або Святого Духа, який дивиться згори на грішний світ, а бачить лише рухомі хрести. Шерлока Голмса, який зазнає фіаско у справі з двоколісниками, чи Зиґмунда Фройда, що зустрічає членів Ордену велосипедистів у рамках своєї лікарської практики. Уява Басари не знає меж, але завжди закамуфльована під ретельне дослідження – автор сипле цитатами, історичними фактами, назвами трактатів, деталями з біографій реальних осіб, апокрифічними теоріями й іроніричною термінологією. Цю техніку можна порівняти з такою популярною нині творчістю Дена Брауна, помітити в ній коріння фейкових новин, сфальшованої для пропаганди історії, словом, роман цей та й уся творчість автора ідеально вписуються в нашу гібридну добу, – розповідає Андрій Любка.

Придбати книгу можна за посиланням.

Читайте також:

Varosh, за матеріалами "Видавництво 21"

Андрій Любка став лауреатом Премії імені Юрія Шевельова

Андрій Любка став лауреатом Премії імені Юрія Шевельова

Премія заснована 2013 року Kyiv-Mohyla Business School [kmbs]] Дух і Літера Ukrainian Center of International PEN Club та Українським науковим інститутом Гарвардського університету.

Лауреатами Премії були Тарас Прохасько, Андрій Портнов (2013), Кость Москалець (2014), Олександр Бойченко (2015) та Вахтанґ Кебуладзе (2016).

Читайте також: 

За інформацією Kyiv-Mohyla Business School [kmbs]

Андрій Любка та Оксана Луцишина у “довгому списку” Книги року ВВС-2016

Андрій Любка та Оксана Луцишина у “довгому списку” Книги року ВВС-2016

Андрій Любка зі своєю новою книгою "Кімната для печалі", яка вийшла у видавництві "Книги – ХХ" та Оксана Луцишина з книжкою "Любовне життя", яку випустило в світ "Видавництво Старого Лева".

Також у списку Катерина Бабкіна "Щасливі голі люди", Олександр Бойченко "50 відсотків рації", Руслан Горовий "40 …або чому чуваки не святкують", Алла Дорош "Баобаб та інші історії", Юлія Ілюха "Неболови (Навчи мене мріяти)", Брати Капранови "Забудь-річка", Макс Кідрук "Зазирни у мої сни", Андрій Кокотюха "Коханка з Площі Ринок", Богдан Коломійчук "Візит доктора Фройда", Мирослав Лаюк "Баборня", Таня Малярчук "Забуття", Ярослав Мельник "Маша, або Постафашизм". 

До журі премії Книга року ВВС-2016 увійшли: Віра Агеєва, професор, Національний університет Києво-Могилянська академія; Ольга Герасим’юк, журналіст; Андрій Курков, письменник; Світлана Пиркало, письменник, Радник з питань культури ЄБРР; Марта Шокало, випусковий редактор ВВС Україна.

Переможець у кожній номінації отримає грошову премію у розмірі гривневого еквіваленту £1,000. Видавці книг-переможців у обох номінаціях отримають право використовувати логотип премії Книга року ВВС на наступних виданнях.

Varosh, за матеріалами Книги року ВВС

Фото: Валентин Кузан та з Facebook