Спецпроєкт про будівельно-мистецьку резиденцію у гірському селі
Переїхати з Києва до Львова. Купити в пошуках Раю на Землі занедбану хатинку у маленькому гірському закарпатському селі разом із коханим. Втратити його на війні. Створити у пам’ять про нього фільм та перетворити придбану хатинку на творчо-будівельну резиденцію, де віднаходять спокій.
Це – історія режисерки Ґали Козютинської та її заповітного «Горища» у селі Латірка на Закарпатті. Історія про те, як мрії з юнацьких зошитів здатні втілюватися в реальність, зцілюючи при цьому тих, хто цього потребує.
Ґала Козютинська
Хатинка в селі як Рай на Землі
Село Латірка на Закарпатті – геть зовсім невеличке: за останніми даними, тут проживає трохи більше пів тисячі людей. Довкола оточене горами, розташоване поблизу Верецького перевалу й за 12 км від залізничної станції у Воловці.
У перший рік повномасштабного вторгнення саме в цьому селі режисерка Ґала Козютинська з журналістом, громадським активістом, а згодом і військовим Віктором Петровим купують закинуту й занедбану хатинку. Надворі – страшна війна, тож прагнеться здійснити омріяне, не відкладаючи на невизначене «потім».
– Сама я з Києва, утім все дитинство провела у бабусі в селі на Хмельниччині. Пам’ятаю, як колись хотіла переїхати жити туди назавжди: в селі для мене завжди було цікавіше і спокійніше. За кілька років до великої війни я перебралася жити у Львів. Тоді ми регулярно виїздили з друзями відпочивати якомога далі від цивілізації.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, разом з волонтерською командою, аби «перевести дух» після великого волонтерського проєкту для підлітків, ми вибралися у Латірку. Жили у винайнятій хатинці, гуляли горами. Я тоді ходила селом і думала: яке воно красиве, чому я ніколи про нього не чула?
А потім десь за місяць ми з хлопцем купили хатинку саме в цьому селі – довелося позичати гроші, бо заощаджень не мали. Хатку я знайшла по оголошеннях на ОЛХ, на той час у ній вже 8 років як ніхто не жив. Коли приїхали її дивитися, виявилося, що я навіть маю світлину з цим будиночком з попередньої поїздки: тоді сфотографувала його й забула про це, – згадує Ґала Козютинська.
Вид на Латірку
Після придбання хатинки Ґала й Віктор заходилися приводити її до ладу. У старих скринях перебрали вишивку ручної роботи, що лишилася від попередніх власників. Потішилися справною старовинною грубою, яка, втім потребувала прочистки. Знайшли у хліву автентичні, ще дерев’яні інструменти. Подивувалися добротним, знову ж таки дерев’яним меблям.
Всі роботи з відновлення хатинки пара фільмувала на відео. Згодом ці відео ляжуть в основу короткометражного фільму «Лелеки завжди повертаються додому», зрежисованого Ґалою Козютинською. Фільм стане присвятою Віктору: вступивши до лав ЗСУ у 2022 році, журналіст, лейтенант Віктор Петров на псевдо «Лелека» навесні 2023-го загине на Бахмутському напрямку під час евакуації тіла побратима…
«Горище»: Гори ще, не вигорай
– Я нещодавно знайшла свій старий зошит із записами від 2017 року, де фіксувала, яким бачу проєкт своєї мрії. І там описано все те, що ми зараз робимо на резиденціях у «Горищі»: відновлюємося, повертаємося до природи та наново вчимося її чути й розуміти, збираємо гриби та ягоди, дивимося кіно, гуляємо в лісі, – розповідає Ґала Козютинська.
Так, придбану спільно з Віктором хатинку у пам’ять про нього Ґала «відкрила» для гостей, проводячи, як сама їх називає, будівельно-мистецькі резиденції.
Концепція проста і водночас глибока: люди можуть приїхати на кілька днів пожити у селі, зануритися у сільський побут, а заразом – докластися до відновлення хати, поспілкуватися на довкола мистецькі теми й відновитися.
Пожити в селі, відновитися й докластися до відновлення хатинки
Хатинку-прихисток Ґала назвала «Горище», додавши їй впізнаваний візуальний логотип: візерунок сонця у трикутничку-вікні. Все це разом, каже, має свій символічний концепт:
– Проїжджаючи повз старі гуцульські села, я завжди звертала увагу на особливий візерунок сонечка на горішніх віконцях хатин. Свого часу від одного з науковців почула, що для дохристиянських гуцулів сонце було Богом, якому вони молилися зранку.
В самій назві «Горище» також для мене багато чого закладено. Це і символ гори, і словосполучення «гори ще», тобто – продовжуй рухатися, не вигорай.
А ще з назвою пов’язані спогади з горищем у бабусиній сільській хаті, яке зберігало так багато всілякого важливого з минулого й теперішнього. Де поруч із дитячими зошитами мого тата сушилися трави, чаї, гриби. Я і досі пам’ятаю його запах.
Гори, ягоди, гриби. “Гори ще!”
Життя на землі як 100 років тому
Зазвичай на резиденції люди приїжджають невеличкими компаніями, збираються все більше знайомі або «знайомі знайомих», каже Ґала. Якоїсь чітко визначеної програми перебування у хатинці немає: дозвілля узгоджують вже на місці, залежно від потреб і бажань. Усі дні перебування у «Горищі» разом ведуть побут, бо ж посуд сам себе не помиє, а сміття само себе не посортує, посміхається жінка.
Одним з основних занять на резиденціях, поруч із розмовами про мистецтво, є будівельно-відновлювальні роботи. Нині тут умови спартанські: туалет і душ на вулиці, а самі резиденції проводяться лише в теплу пору року – повноцінне опалення поки не готове.
Таким чином, за роботою на резиденціях їх учасники разом творять спільний простір, облаштовуючи затишне місце сили. При цьому гості, переважно люди з великих міст, паралельно набувають нових, незвіданих до цього навичок.
Під час робіт у “Горищі”
– У нас були люди, хто до приїзду на резиденцію жодного разу не тримав у руках шурупокрута чи молотка. Я завжди попереджаю охочих, куди вони їдуть, прошу брати з собою намети та спальники, бо в самій хатинці місця не так вже й багато, зате можна гарно облаштуватися у дворі. Але все одно всі чомусь тягнуться саме у хатинку, набиваємося туди, наче в рукавичку.
Минулого року ми проводили у «Горищі» літній табір у формі кінорезиденції для підлітків. Я тоді постійно жартувала, що це «табір перевиховання», адже дітям доводилося попутно вчитися самостійно готувати їсти, набирати воду з криниці, застеляти за собою ліжка. Вже за пару днів вони сиділи ввечері біля багаття, яке самі й розклали, і зізнавалися, що це була найкраща резиденція в їхньому житті…
Загалом це дуже цікаво: показувати людям з міст простіше життя на землі, щоб розуміти, як ще 100 років тому на цій землі жили наші предки, – каже Ґала Козютинська.
Біля власноруч розкладеного багаття: найкраща резиденція у житті
Обмін досвідом через м’який вплив
За час, поки у «Горищі» відбуваються резиденції, жінка встигла подружитися із місцевими. Якщо спершу, каже, мешканці Латірки й могли сприймати приїжджих за диваків, то тепер з приємністю зустрічають нових гостей.
Бо ж уже зараз учасники резиденцій купують у місцевих продукти – свіже молоко, кисломолочний сир, яйця, городину, мед. У перспективі, ділиться Ґала, має бажання спільно з місцевими проводити освітні, творчі заходи. З обов’язковою умовою: зберегти неспішний затишний ритм, притаманний цьому місцю – аби обмінюватися досвідом через м’який взаємовплив.
– Буває, що в хатинку я приїжджаю працювати й сама. В одній із таких поїздок минулого літа у «Горищі» мене знайшов мій нинішній улюбленець – песик Луї. Прийшов маленьким цуциком, коли я саме робила вуличний туалет. Та й так і поїхав зі мною до Львова. Декілька днів я не могла придумати йому ім’я. Аж допоки не наснилося, як розповідаю іншій людині про знайду, і називаю собачку «Луї». Так вже й до нього само собою прийшло це ім’я, – посміхається жінка.
Ґала Козютинська
«Горище» як навчальний, освітній та культурний центр
Нині «Горище» у Латірці функціонує у форматі невеличких кількаденних безплатних резиденцій. У планах – перетворити його на багатофункціональний творчий простір, який би став не лише локацією для ментального відновлення, але й майданчиком для співтворчості митців, місцем для проведення креативних або арттерапевтичних таборів для дітей.
Тим більше, каже Ґала, що на території, окрім власне хатинки, є ще хлів і майстерня. І з кожної з цих будівель у майбутньому мають постати окремі самодостатні простори.
У “Горищі”
– На майбутнє хотілося б поєднувати як безплатні резиденції, щоб підтримувати митців, активістів, волонтерів. Так і створити тут умови для того, аби представники, наприклад, кіноіндустрії могли приїжджати сюди, щоб доробляти фільми чи дописувати сценарії. Коли все буде облаштовано, можна буде також робити колаборації з науковцями, екологічними організаціями для проведення тематичних заходів.
Але на все це потрібні гроші. А ще час, бо хочу відновлювати тут все лише з натуральних матеріалів, а не «зашивати» гіпсокартоном чи пластиком, а це складніший технологічно процес.
Цього року хочу активніше утеплювати підлогу, проводити комунікації, вирити септик, розв’язати деякі питання з електрикою, замовити двоповерхові ліжка.
Паралельно запускаємо спільний інформаційний проєкт «Ліплянка» з вільним фермером Марком Мельниченком та авторкою проєкту «Кіно і мазанка» Наталією Супрун. Думаю, що деякі активності будуть відбуватися якраз і в «Горищі».
А загалом маю мрію, щоб «Горище» колись стало великим проєктом, який буду вести разом із командою однодумців: щоб на місці завжди був присутній або адміністратор, або сама я особисто. Щоб люди могли приїжджати тоді, коли матимуть в цьому потребу. І щоб «Горище» стало повноцінним самодостатнім навчальним, освітнім та культурним центром.
Щоб «Горище» стало навчальним, освітнім та культурним центром
Читайте також:
Текст: Тетяна Клим-Кашуба
Фото: інстаграм Резиденції “Горище”
*Цей матеріал підготовлений в рамках нідерландсько-словацько-українського проєкту “Посилення верховенства права на місцевому/ регіональному рівні в Україні: приклад Закарпатської області”, який втілюється за підтримки уряду Королівства Нідерланди у рамках програми MATRA, ключової нідерландської програми підтримки соціальних трансформацій.
Проєкт втілюється Інститутом Центральноєвропейської Стратегії (ICES) спільно з нідерландською організацією Foundation of Justice, Integrity and Anti-Corruption (FJIAC) та словацькою Transparency International Slovensko (TI SK) у партнерстві з Закарпатською ОДА та обласною радою.
**Матеріал не відображає позицію чи думку імплементаторів або донорів грантового проєкту. Відповідальність за зміст публікацій несе редакція Varosh.
