Бути корисним і потрібним в місці, в якому живеш
Яким бачить наше місто та регіон найвідоміший ужгородський німець після 3-ох років життя тут? Як впливає на Ужгород близькість ЄС, і яка різниця між Україною та Німеччиною? Яким має бути боґрач та чи є в нас смачне пиво – відповіді на ці та інші питання читайте у розповіді Мартіна Ройтера, слов’янознавця, політолога та волонтера з Німеччини, який за останні 12 років встиг не просто побувати, а пожити та попрацювати в різних куточках України, в тому числі на Закарпатті, в Ужгороді.
Діяльність в Україні і «віджате» авто
Є така приказка – свій серед чужих і чужий серед своїх. Вона вдало описує мене – і в Ужгороді, і в Україні. Я живу в Україні вже 12 років. Це вже діагноз (сміється). Потрапив сюди ось як: я по спеціальності слов’янознавець і політолог, працював два роки в Узбекистані, а потім викладав німецьку мову у двох харківських університетах, але приїздив на стажування в Україну ще будучи студентом.
У Харкові я прожив кілька прекрасних років, там багато друзів і навіть кумів. А потім перейшов у іншу сферу діяльності – у політику розвитку Німеччини, я став експертом однієї програми у Донецьку. Це було саме тоді, коли там починалися заворушення. Там я став свідком антимайдану та появи тітушок. При чому до того все було добре і ніхто б не подумав, ще це все може статися.
Я навіть був свідком важливої зустрічі у Донецьку – приїхали Яценюк з міністрами, мери й губернатори Харківської, Донецької та Луганської областей, і навіть Ахметов. Зустрічалися у торгово-промисловій Палаті, бо інші будівлі були вже окуповані. І коли я побачив разом і Авакова, і Кернеса і всіх інших, я зрозумів, що справи йдуть погано.
А через кілька днів була перестрілка у Слов’янську. Після чого нам подзвонили з посольства і сказали – на найпершому ж літаку летіть у Київ. Це було у квітні 2014 року. І я вже не повернувся у Донецьк, навіть мої речі там залишились, а їх потім переслав мені один знайомий.
Але найбільше я шкодував свою машину, адже це було моє перше авто, ще й розмитнене. Вона була на СТО і якось мені подзвонили з Донецька і сказали:
– Мартін, тут прийшли люди з автоматами і вони забирають твою машину.
Заглиблення в Україну і її особливості
Поступово я полюбив Україну і потім зрозумів чому – бо коли люди відчувають, що вони тут потрібні і можуть бути корисними, то їм починає подобатись те, де вони живуть. Студентом я ще не розумів, як усе влаштовано в Україні. Але одного разу у Харкові стало нудно, я сів на маршрутку і поїхав за місто. Вийшов на кінцевій, пройшовся і зайшов до звичайної школи. Ну і до мене зразу підійшла чергова і спитала, хто я і що мені потрібно.
– Просто зайшов подивитися, – сказав я.
Вона відвела мене у кабінет директора, з яким ми приємно поговорили. Він навіть захотів подивитися мій паспорт.
А потім він провів мені екскурсію по школі. Але найсмішніше, що ми пішли і в столову, де чергували старшокласниці в цих традиційних класичних шкільних формах з білими фартушками. І коли ми з директором сіли за стіл, а до нас підійшла така старшокласниця, я подумав, що це офіціантка.
Ну і потім я зробив висновок, що якщо ти іноземець і потрапляєш у подібні заклади, тебе сприймають як делегацію. І за тобою зразу ніби стоїть вся твоя країна, Батьківщина і історія. А це велика відповідальність.
А одного разу у Києві я був у ресторані і до мене підійшла офіціантка, на ній був бейджик, на якому курсивом було написано «Рита», і я це прочитав, як «пума». Ну і подібних приколів було багато.
В Україні я вперше став хрещеним батьком. І я побачив, як можна людину прив’язати до певного місця чи території – через хрещення і ще через придбання нерухомості.
Я купив у Харківській області будинок з ділянкою. Я там жив півроку, все ще їжджу туди і ми з однодумцями створили там ГО для розвитку села Стара Водолага. І минулого року до нас із Парижу приїздила внучка князя Голіцина, котрий у часи царської Росії був власником села. Це стало справжнім святом відновлення історичної пам’яті для Старої Водолаги. Без знання того, що було, неможливо побудувати нове, тому що потрібен фундамент.
Погляд на Ужгород зі сторони
Вперше я приїхав в Ужгород влітку 2016 року. Тому що стартувала нова програма по розвитку і поглибленню зв’язків між українськими та німецькими містами-побратимами. Ну і з’явилася вакансія, на яку у Німеччині відібрали мене. Я почав працювати у грудні того ж року – як експерт по комунікації. Хоча сам я не із Дармштадта, як дехто може подумав.
Ця вакансія була оголошена на весь світ, подати заявку міг будь-який громадянин ЄС. Мета цієї діяльності – поглиблювати зв’язки Ужгорода і Дармштадта, шукати нових активістів і гравців, а також допомагати міській владі та популяризувати побратимство.
Коли я приїхав до Ужгорода, мені тут сподобалось і в мене були певні очікування, бо Закарпаття – найзахідніша точка України і я думав, що потрапив до найбільш європейського міста, і в плані мислення, і в плані взагалі всього. Але пізніше я зрозумів, що по ментальності місто все-таки українське, пострадянське – правда, з якимись європейськими, своїми колоритними особливостями. Але я б не сказав, що Ужгород виділяється якоюсь прогресивністю серед інших міст.
Хоча треба враховувати, що це маленьке місто. Не можна порівнювати, наприклад, Харків і Ужгород, бо це різні речі. З іншої сторони у маленького міста є великий плюс, адже в ньому легше швидко розвивати різні сфери діяльності. В той же час близькість кордонів дають можливості, яких немає у того ж Харкова чи Миколаєва.
Правда, я не бачу, що потенціал Ужгорода використовується в повній мірі. Бо для цього потрібні люди, які це розуміють. Все, що залежить від мене – я роблю, моя совість чиста. Тим більше, що я усе ж таки не місцевий. Я розумію людей у культурному і ментальному сенсі, але моя робота і її результат залежать від людей, з якими я знайомлюсь і співпрацюю. Я ж не беру людей з якогось чарівного циліндра, як фокусник. Тобто Європа близька Ужгороду географічно, але я б не сказав, що це виражається і у вчинках ужгородців.
Перший рік тут я був зайнятий ходінням по місту і знайомствами з людьми. Я не можу сказати, що люди проявляли великий інтерес до знайомства зі мною. Не думаю, що була якась особиста антипатія, просто, мабуть, людям Дармштадт не є дуже цікавим і цілком зрозумілим. Тим більше, що є багато закордонних міст і держав, які знаходяться ближче Дармштадту.
І це теж є особливістю Ужгорода – через близькість Європи тут не здивуєш людей якимось Дармштадтом. Тобто – якщо я захочу, то і сам зможу туди поїхати. Ну а тепер ще й безвіз і будь-хто може їздити до ЄС. Навіть зі Старої Водолаги у Польщу їздять люди, які раніше західніше Києва ніде не були (хоча, звісно, пандемія коронавірусу внесла свої суттєві корективи – ред.).
Євреї, мова, голодомор і культура
Якщо брати різницю між східною і західною Україною, то я великої різниці не бачу. Україна прекрасна велика країна, з її гарною мовою і культурою. Але все залежить від людей. Хоча здається, є багато гравців, які розпалюють конфлікти у державі.
Ну і є речі, які мені не зовсім зрозумілі. Коли я ще тільки приїхав до України, одного разу у Харкові (2008 рік) мене привели на ніби як гурток і спочатку я не розумів його призначення. А виявилось, що люди збиралися в гуртку, щоб поговорити українською мовою. Вони були ніби як фріки в очах інших містян. Бо я там не зустрічав людей, щоб на вулиці спілкувалися українською. Мені це дуже імпонувало, і я зрозумів, що якщо ми хочемо, щоб Україна стала сильною нацією, потрібна підтримка української мови.
А потім я побачив, що все частіше піднімається питання народної пам’яті, в тому числі і про голодомор. Хоча навіть у вже незалежній Україні тема голодомору не дуже обговорювалась. Ну і пізніше я помітив, що державні структури вже займаються цим питанням і доносять цю інформацію до молоді.
Це дуже добре і важливо. І думаю, що вже треба почати говорити про Голокост в Україні. Вважаю, що кожне місто, якщо хоче розвиватися, повинно спочатку розібратися зі своєю історичною спадщиною, яка, на жаль, не завжди є безхмарною.
Так само у Німеччині – думаю, німецька нація зараз така сильна в тому числі й через те, що свого часу німці покаялися після війни. Звичайно, пам’ять про неймовірні злочини, скоєні німцями, ще довго, якщо не вічно, буде висіти над Німеччиною. Але ми покаялися, як змогли, і про минуле не можна забувати.
Я впевнений, що будь-який інвестор, який прибуває до міста – ясно, що він не буде питати, де у вас тут пам’ятник Голокосту – але якщо у місті вже є такий пам’ятник, то він підсвідомо зрозуміє, що цей процес супроводжується іншими процесами. Що це новий цивілізаційний крок і тому інвестор знатиме, що тут можна вкладати кошти у розвиток. Наприклад, у Рівному недавно відкрили пам’ятник єврейському гетто. Очевидно, все-таки є необхідність у таких речах.
У світі є українська діаспора. Є і закарпатська, ужгородська діаспора. І нащадки тих, хто тут жив, завжди матимуть якусь емоційну прив’язаність до цієї землі. Я сам бачив це на живому прикладі Галини Голіциної. Наприклад, недавно вона виділила гроші на ремонт храму у Старій Водолазі.
Просто з людьми, які вболівають за землю своїх предків, немає адекватної комунікації, немає адекватних пропозицій від місцевих.
От у центрі Ужгорода біля першої школи є смітник у кущах. Раніше там була міква, єврейська баня, а зараз звалище – це ж жах. Люди приїжджають сюди і бачать, як ми до цього ставимося, наскільки ми цінимо тут єврейську культуру. І ясно, що не буде інвестицій, поки буде таке ставлення до своєї історії.
Якби цю мікву відреставрували, – а це ж робила би не одна людина, – то стало би зрозуміло, що тут є група людей з цивілізованим мисленням. Такі справи стосуються і влади – це ж не просто тема єврейської общини чи активістів, це могло би бути спільною справою влади і еліти.
Ну і тут виникає питання – а де в Ужгороді еліта? І хто є елітою? Може це ті люди, які раз у рік потрапляють на сторінки журналів у «Список ста найвпливовіших закарпатців»? Чи це може якісь інші люди?
Ужгородсько-німецькі проекти
Основні проекти, в яких я брав тут участь, пов’язані з Дармштадтом, бо німецький уряд виділяє гранти на розвиток побратимства. У 2017 і 2018 відбулися поїздки в Дармштадт і звідти в Ужгород. Приїздили люди і були спроби відновити партнерство й комунікацію. Це запам’ятовується, бо в цьому бере участь велика кількість людей.
А ще була масштабна виставка дармштадських художників тут, а незабаром буде виставка ужгородських художників у Дармштадті. Тобто було багато подій у рамках двох великих грантових програм.
Крім цього, ми подали дві нові заявки на німецькі гранти, але це вже інфраструктурні програми. Одна по воді, по водоканалу – мова про придбання обладнання, яке дасть змогу додавати у воду менше хлору. А другий проект стосується управління відходами, сміттям.
Якщо ці гранти затвердять, то мешканці Ужгорода відчують позитивні зміни у цій сфері.
Наші роми
А ще були спроби з іншими проектами. Було приємно познайомитися зі старшим Аладаром Паппом. Він сподобався мені тим, що, хоч і не молодий, але реально намагається щось робити, чогось досягти.
Папп там щось дізнавався, переписувався і прийшов до мене вже з конкретною пропозицією – подавати заявку на один німецький фонд по молодіжному обміну. Ідея в тому, щоб роми поїхали у Німеччину і подивилися, як там працюють ромські організації. І запросити звідти ромів, щоб вони подивилися на це все тут.
Ми з ним подали заявку й отримали грант. І хоча проект був успішним, але не дав потрібних результатів і налагодити довгострокових контактів не вдалося.
А ще якось Аладар Папп повів мене у ромські табори Закарпаття, я був там вперше. Трошки ближче познайомився з ромською культурою, і думаю, що для Ужгорода це дуже серйозний виклик. З ромами треба працювати, і змінити щось можливо у першу чергу шляхом освіти, але це робота для цілого покоління.
У Аладара є мрія створити ромський культурний центр. Це буде нелегко, але ідея хороша, адже ромська культура цікава, навіть для туристів, адже це колорит. Але з цим треба правильно працювати.
Німецький порядок і українські звичаї
У Кельні у мене був друг Джо із Кот-Д’Івуару, простий робітник. У нього вже на той час було німецьке громадянство. Коли Джо говорив про переваги життя в Німеччині, він завжди описував це одним словом – орднунг, порядок. І цим все сказано. У Німеччині порядок, можливо, інколи навіть занадто. Але все-таки орднунг – це основа і фундамент для усього іншого.
Я б не сказав, що в Україні немає порядку, він тут теж є. Але що є особливістю Німеччини – це високий рівень організованості. Хоча іноді це буває дуже нудним, часом це підрізає крила. І це важко для багатьох вихідців з пострадянського простору, які приїхали жити у Німеччину. Бо орднунг відображається і на культурі, і на ментальності та поведінці людей.
І хоча варто намагатися внести більше упорядкованості в повсякденне життя, але не думаю, що Україні варто прагнути такого ж рівня порядку й організованості, як у Німеччині. Це було б неправильно і українці через це багато би втратили.
Ось наприклад. У вас є дуже гарні традиції. Одна з них – це тости. У Німеччині ніхто за столом не говорить тости. А тут це роблять навіть, коли збираються друзі. Людина збирає думки докупи і формулює те, що хоче сказати. І хоча існує соціальний примус говорити тости, але як правило, кажуть їх від душі і це дуже гарно.
А другий хороший звичай – це проводжати на поїзд. Це просто фантастика. Коли в тебе гості з іншого міста, а поїзд ввечері, і ти проводиш з ними час, а потім вся компанія проводить гостей на вокзал. Хоча цей звичай з часом може зникнути через смартфони з соцмережами.
Я по-доброму заздрю українцям за такі звичаї, а ще за теплі відносини між друзями й родичами. А от німці більш індивідуалісти і їм, мабуть, потрібно більше особистого простору. Думаю, хороші традиції і відносини можуть стати фундаментом для побудови хорошого суспільства.
Зарплати в Україні і Німеччині
В мене часто питають – а яка у німців середня зарплата? Але це ж ні про що не говорить. У Німеччині шалені витрати – на житло, на соціальні страховки, фонди соцзахисту, комунальні послуги тощо. Насправді там теж є багато людей, які заробляють дуже мало. Півтори тисячі євро – це там маленька зарплата.
Я не економіст, але думаю, що найголовніше у державі не висока зарплата, а високий рівень соціального захисту. Бо це дає потрібний фон і фундамент, щоб займатися саморозвитком. Адже коли ти під загрозою, це напружує.
З іншої сторони я помічаю, що у Німеччині дуже не вистачає гнучкості, не вистачає молодих людей з креативними ідеями. А в Україні люди гнучкі і готові швидко приймати нові явища і технології. Цього німцям не вистачає.
Бограч, пиво і равлики
В Ужгороді є смачне пиво. Та й в Україні загалом є хороше пиво, маю на увазі ці маленькі пивоварні, яких стає все більше і більше. Це добре, але неправильним є підхід закладів і барів, які могли би, але не розливають це пиво.
Великі бренди дають устаткування і меблі, але я бачу по своїм німецьким гостям – вони навіть ображаються, коли у пивбарі немає локального пива, а є тільки відомі бренди. Це ж нікому не цікаво. Люди хочуть пити місцеве пиво, і воно є, воно смачне, то чому його розливають не в усіх закладах?
Чи от наприклад равлики, яких з Закарпаття постачають за кордон – але чому їх немає у місцевих ресторанах?
А от страва, яку я полюбив в Ужгороді – це боґрач. Але боґрач має бути густий, наваристий, і я б не клав у нього картоплю, а замінив її кльоцками. Бо кльоцки класні, але їх завжди мало. Власне це теж могло би стати певним девізом – дайте людям те, чого вони хочуть. Для чого працювати по старим схемам, якщо є нове і смачне, якщо є своє пиво, равлики і кльоцки?
Ужгородсько-німецька історія
Я в Ужгороді довго шукав квартиру для себе. І вийшло неймовірне співпадіння – я поселився на вулиці, названій у честь одного з засновників побратимства Ужгорода і Дармштадта. Правда, мені не подобалося, що там не було жодної таблички з назвою вулиці. І ми замовили у Німеччині гарні вказівники.
Так от, є такі картинки в інтернеті, де ремонтують дорогу чи трубу – один працює, а над ним стоїть 5 людей, начальник, прораб, головний інженер, і так далі, які дивляться на роботу.
І от коли робітники вішали ті таблички на вулиці Гленца, це було точно, як на картинках. Крім крану, який високо піднімав у люльці працівника, там ще були два службових авто і біля десяти людей з тієї служби – вони знизу спостерігали за процесом встановлення таблички.
Хоча це було і приємно, бо свідчило про особливу увагу і повагу до появи цих вказівників.
Побажання Ужгороду та Закарпаттю
Не можу сказати, що я закохався в Ужгород, багато чого все ще не розумію, але історія міста і регіону не може не вражати.
Ужгород – цікаве місто, і люди тут дуже цікаві. Але в місті не вистачає “драйву”, властивого обласному центру. Не бачу ніяких стратегічних рухів та бачень, хоча є хороші ініціативи. Але в Ужгорода багато передумов стати привабливим місцем для довгострокового перебування.
Бажаю всім, хто любить своє місто, щоб знайшлися можливості і підтримка влади втілити задумане в реальні дії.
P.S. У тому числі наслідуючи побажанню Мартіна ми ініціювали проведення форуму Re:OpenZakarpattia, який згенерує нові ідеї та рішення для розвитку найзахіднішого регіону України.
Bandy Sholtes, спеціально для Varosh
Цей матеріал представлений ГО «Інститут Центральноєвропейської Стратегії» за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). Зміст продукції є винятковою відповідальністю ГО «Інститут Центральноєвропейської Стратегії» та не обов’язково відображає погляди USAID або уряду США. Забороняється відтворення та використання будь-якої частини цієї продукції у будь-якому форматі, включаючи графічний, електронний, копіювання чи використання в будь-який інший спосіб без відповідного посилання на оригінальне джерело.
