Тут знаходиться Синевирське озеро — найбільш високогірне озеро Українських Карпат. Майже 80% території цієї громади займає національний парк “Синевир” з буковими пралісами, які мають статус Світової природної спадщини ЮНЕСКО. А ще тут можна відвідати Центр реабілітації бурих ведмедів, де рятують клишоногих після їх перебування у господарів-кривдників.
Як використати унікальні природні особливості цього краю для добробуту мешканців та не завдаючи непоправної шкоди навколишньому середовищу? Цей виклик існує не тільки у Синевирській громаді на Закарпатті, але й у всіх гірських громадах України. А з початком повномасштабного вторгнення стало зрозуміло — треба бути самозарадними, шукати додаткові шляхи фінансування та розвивати людський капітал. На щастя, посилилася допомога міжнародних донорів, а запит українців до спокійного відпочинку в Карпатах, тиші лісів, реабілітації виявився як ніколи актуальним.
Тож, свою формулу стійкості у Синевирській громаді шукають, найперше, через розвиток сталого туризму та підтримку ініціатив малих місцевих підприємців, підсиленні “локальних голосів”. Які кейси вже є і наскільки вони успішні — розбираємо у нашому матеріалі.
Восени 2022 у громаді вирішили відродити вівчарство — традиційний промисел горян. Колись завдяки вівцям верховинці мали все необхідне — теплий одяг та поживну їжу. Проте за останні роки кількість поголів’я овець різко скоротилася, адже люди почали їздити на заробітки й перестали тримати вдома худобу.
Відновлювати майже забутий промисел взявся місцевий житель села Синевирська Поляна, 33-річний підприємець Іван Яцько.
Пан Іван каже, що за цю справу взявся не одразу, а починав, як всі у громаді, з заробітків:
— Ще після закінчення училища два рази їздив у росію на заробітки, і обидва рази мене там не розрахували. Тоді, повертаючись без грошей додому, я сказав хлопцям просто у авто: “Більше ніяких заробітків! Я сам буду працювати та ще й вас візьму на роботу”. Тоді хлопці сміялися на весь бус. Але я не помилився, — усміхається Іван.
Тож чоловік розпочав власний бізнес — будував дерев’яні будиночки по Закарпаттю, а невдовзі, по всій Україні й за кордоном.
Після початку повномасштабного вторгнення бізнес Івана постав перед труднощами. По-перше, вже не можна перетинати кордон, щоб виконувати замовлення. А, по-друге, як каже підприємець, “я не міг купити банку бринзи у своєму селі”.
Іван вирішив виготовляти сир, але такий, як робили діди-прадіди, тобто, полонинський, аби й він, і його родина, й всі охочі могли скуштувати цю смакоту.
Але зразу виникло питання — чи вистачить власних заощаджень, щоб розпочати цю справу, адже потрібні були немалі вкладення.
Ініціативу Івана підтримали у громаді, зокрема, голова громади Іван Чуп, та проєктна менеджерка Центру підтримки підприємництва Мар’яна Місик. Так разом почали шукати можливості та кошти для реалізації цієї ідеї, найперше, для купівлі овець.
— Річ у тому, що потрібна тільки вівця гірськокарпатської породи, адже вона ідеальна для регіону — активна й витривала. А ще майже дика, через це її можна доїти тільки вручну, — пояснює Іван.
Тож підприємець закупив 52 вівці, вартістю 520 тисяч гривень. 79% видатків (410 тисяч гривень) на закупівлю тварин відшкодувала держава, в рамках обласної Програми підтримки розвитку тваринництва та рослинництва.
Окрім цього Іван власним коштом купував сіно для зимівлі, корми.
— Я все спланував, але оскільки це перший подібний досвід, то не обійшлося й без форс-мажорів. Наприклад, я підготував на зиму сіно, а тут в січні воно закінчилося. Сувора зима, нас засипало снігом, довелося в ці хуртовини об’їздити всі навколишні села, щоб закупити сіно і власноруч відвезти у гори вівцям.
Станом на зараз у Івана офіційно працевлаштовані 4 вівчарі, які доглядають овець на полонині. Сам власник щодня їздить на полонину, щоб привезти у магазин свіжий сир. Нерідко буває, що й на власній спині треба зносити 20-кілограмові мішки з сиром з гір у долину, адже продукт не може чекати.
У липні у Синевирській поляні відкрили дегустаційний зал “Вівчарський хутір” залучивши фінансову підтримку міжнародних донорів. Тепер всі охочі можуть скуштувати полонинський сир, а також придбати інші еко-товари крафтових виробників: трав’яні чаї, вироби з вовни, мед з “Колочавської пасіки” тощо.
Проєктна менеджерка Центру підтримки підприємництва у Синевирській громаді Мар’яна Місик супроводжувала Івана на всьому шляху залучення ресурсів, допомагала шукати грантові ресурси та державні програми підтримки. Каже, що для людей, які тільки-тільки починають будь-яку свою ініціативу дуже важлива підтримка збоку. Про це каже й сам Іван:
— Дуже важливо відчувати, що тобі є до кого звернутися по допомогу у критичний момент, запропонувати ідею, знайти фінансування. Сам я б не впорався.
У громаді кажуть, що поки говорити про прибутковість цього бізнесу не доводиться.
— Головна мета — збереження традицій та унікальних ремесл горян. Іван вкладає багато власного ресурсу, ми шукаємо необхідні проєкти для закупівлі обладнання та промоції продукції. Бо навіть, щоб купити холодильні камери треба не одну сотню тисяч гривень! Але ми розуміємо, що всі зусилля виправдані, що це інвестиція у майбутнє нашої громади та стартовий майданчик для інших подібних ініціатив, — пояснює Мар’яна Місик.
Жінка каже, що зараз важливо пояснити туристу, чому варто придбати цю баночку сиру, яка коштує дорожче, ніж звичайний сир у супермаркеті. “Ми не просто продаємо сир, ми показуємо давню традицію”.
На “Вівчарському хуторі” можна спробувати та придбати 4 традиційні сири — будз, копчений будз, вурду та бриндзу.
Виготовляють його з молока овець, які випасаються на високогір’ях, серед різнотрав’я Синевирського національного парку на висоті 1200 метрів над рівнем моря.
Тепер у Івана Яцька у роботі 3 проєкти.
Етноцентр “Вівчарський хутір”, де можна продегустувати та придбати продукцію. Тут знаходяться і 3 невеликі музеї, де експонують предмети вівчарського побуту горян. Екоферма “Відродження малих ягнят”, де зараз виростає перше покоління ягняток, які народилися від закуплених овець. І, звичайно, сам випас овець на полонині, який можуть відвідати й туристи.
Загалом для реалізації бізнес-проєктів у громаді, які об’єднують під єдиною парасолькою — брендом “Синевир ЕКО”, за останні два з половиною роки вдалося залучити майже 2 млн гривень від різних донорів. Майже таку ж суму вдалося акумулювати й для розвитку соціальної сфери.
Бюджет Синевирської громади складає близько 70 млн гривень, при цьому 75% надходжень — це офіційні трансферти, тобто дотації з держбюджету, в той час, як податки складають лише 23% надходжень.
За словами голови громади Івана Чупа, коли у 2020 році громада тільки створювалася, то був ризик, що її взагалі визнають неспроможною, адже борг громади складав майже 5 мільйонів. Щоб вийти з цієї ситуації новому голові новоствореної громади треба було йти на непопулярні кроки, проте за деякий час дефіцит вдалося подолати.
— Як можуть наповнювати бюджет гірські громади — це питання з зірочкою для всіх, — каже Павло Логвінов, керівник Регіонального офісу «U-LEAD з Європою» у Закарпатській області.— Інвесторам невигідно сюди заходити, адже вони мають сплатити +25% так званих “гірських” до зарплат найманих працівників. Було б добре, наприклад, якби існував механізм покриття цих витрат від держави для підприємців, які пропонують робочі місця. Поки такого не існує, тож ми шукаємо інші можливості, які можуть підсилити спроможність громади, наприклад, через розвиток підприємництва серед місцевих жителів.
З ним погоджується й голова громади, Іван Чуп. Чоловік каже, що не можна руйнувати те, що люди своїми руками робили протягом років:
— Ми шукаємо такі шляхи розвитку громади, аби зберегти ту спадщину, яку дали нам наші діди й прадіди. Тому ми будемо розвивати туризм, а також мотивувати відкривати власну справу мешканців громади.
Відтак, у Синевирській громаді за підтримки «U-LEAD з Європою» у 2021 році було створено Центр підтримки підприємництва, де будь-який житель громади може звернутися по консультації, промоційну допомогу, ба більше — отримує супровід при пошуку інвесторів та підтримку протягом співпраці з ним. Локальний товарний бренд “Синевир-Еко” — це перший проєкт Центру. Його амбітна мета — об’єднати місцевих виробників крафтової, екологічно чистої продукції та допомогти їм розпочати чи розвинути свій бізнес. Важливо відзначити, що тут прагнуть зробити місцеві бізнес-ініціативи легальними, а відповідно захищеними та прибутковими для громади.
Зокрема, тут вже виготовляють натуральні трав’яні чаї, розвивають вівчарський промисел, ознайомлюють туристів з традиціями та культурною спадщиною регіону. Все для того, аби розвивати сталий туризм, ідея якого передбачає баланс трьох компонентів (екологічного, соціального, економічного) для забезпечення цілей сталого розвитку, які мають позитивний вплив на місцевих жителів, туристів та представників індустрії.
— Ми зацікавлені в тому, щоб турист не просто приїхав подивитися озеро, а залишився у нас і придбав більше товарів та послуг. Бо, грубо кажучи, якщо люди приїхали подивитися на озеро, то вони заплатили вхідний квиток, купили якийсь сувенір і все. Громаді з того ніякого прибутку немає. А тоді я запитав себе: а куди ж туристи можуть піти? Що можуть купити/побачити? Ми вирішили рухатися у цьому напрямку, — каже голова громади Іван Чуп.
Директор Національного природного парку “Синевир” Микола Дербак теж вважає, що розвиток еко-туризму — це майбутнє громади.
— Те, що тут відроджують вівчарство — це чудово. Ми будемо тільки раді, якщо поголів’я буде збільшуватися. Колись тут випасалося до 5 тисяч овець, і цю кількість спокійно можна повертати — це ніяк не шкодить природі. Так само, як і збирання трав для чаїв у відповідній, господарській, зоні, — каже лісничий. — Подивіться на те, як розвивається село Синевирська Поляна. Люди створюють всі умови для туриста, і він з радістю приходить.
Чоловік переконаний, що наявність унікальних природних ландшафтів — букових пралісів, високогірного озера — це та перевага, якою не може похвалитися будь-яка інша громада. І це треба цінувати.
У нацпарку також працюють над покращенням своїх послуг — обмежили під’їзд транспорту з туристами, і водночас зробили доступною для маломобільних груп населення територію навколо озера. Зараз тут створюють кращі умови для охорони тварин у “Реабілітаційному центрі бурого ведмедя”.
Треба розуміти, що не вся територія нацпарку перебуває у закритій зоні й недоступна для жителів громади чи туристів. 21% території (7 390 га) — це господарська зона, в межах якої проводиться господарська діяльність, спрямована на виконання покладених на парк завдань, розташовані населені пункти, землі інших землекористувачів та землевласників.
Цьогоріч видно збільшення відвідування нацпарку, після різкого спаду у 2022 році. Звідси можна зробити припущення, що люди прагнуть відпочивати не на великих мегакурортах, а серед тиші карпатських лісів, де можна просто побути наодинці з природою, назбирати трав чи грибів, скуштувати страви від господині, яка приготувала їх власноруч. Запит на крафтовий, немасовий продукт є, головне — з розумом її використати.
Більше того, можна побачити, що майже половина податкових надходжень громади — це податки, сплачені НПП “Синевир”. Тобто, мати на своїй території парк, розвивати його, зберігаючи унікальність природи, — вигідно.
— Якщо ми говоримо про автентику, про збереження традицій гірської громади, то це треба робити не на словах, а на ділі, — каже голова громади. — У нас щорічно проводився фестиваль “Проводи овець на полонину”, всі раділи, що у нас в Карпатах зберігся такий промисел. А дійшло до того, що кількість овець у громаді не могла нарахувати й кількох десятків, спеціально до фестивалю овець звозили з інших громад. Зараз ми прагнемо, щоб громада розвивала свій екобренд, популяризувала спадщину. А приклад Івана буде мотивувати інших приватних підприємців розвивати свій малий бізнес, й, відповідно, громаду.
І наостанок, у громаді теж гостро стоїть питання розвитку молодіжного потенціалу, адже питання еміграції як ніколи гостре. “Хто залишиться працювати й розвивати громаду?”. Тому за останній рік у Синевирі відкрили сучасний дитячий майданчик, молодіжний хаб, а також відновили музичну школу.
— У нас зараз ситуація, коли навіть, якби ми робили якийсь свій фестиваль, як-от “Проводи овець на полонину”, то навіть не могли б запросити місцевих гудаків. Їх просто нема. А Верховина — це ж музичний край, повний талантів, тож маємо й це розвивати, — ділиться Іван Чуп.
Зараз Синевирська громада стала єдиною громадою — учасницею проєкту “RURACTIVE: дії заради змін у місцевих громадах», який в Україні реалізовує ГО “ФОРЗА”.
Наталка Волошина, менеджерка проєктів ГО “ФОРЗА” каже, що обрали цю громаду серед інших невипадково — громада стрімко розвивається, та має неабиякий потенціал. У проєкті хочуть більше активізувати місцевих жителів та спільно шукати шляхи для розвитку сільських територій. Кейс громади будуть поширювати й серед інших сільських територій по всій Європі.
Синевирська громада — приклад гірської сільської громади, яка намагається залучати державну та міжнародну допомогу, аби розвивати село за принципами сталості та дає позитивний приклад.
Питання стоїть гостро, адже керівники на місцях мають дилему — що розвивати у громаді, аби не шкодити природі, але й дати можливість місцевим шанс на гідне життя. У цьому розрізі розглядають й питання забудови Свидовця. Детальніше про це ми писали у репортажі з Чорної Тиси тут:
Галина Гичка, Varosh
Фото: Наталка Павлик
Не пропускайте цікаве з життя Закарпаття! Читайте більше в наших соцмережах — Facebook та Instagram.
Цей матеріал підготовлений у рамках нідерландсько-словацько-українського проєкту “Посилення верховенства права на місцевому / регіональному рівні в Україні: приклад Закарпатської області”, який втілюється за підтримки уряду Королівства Нідерландів у рамках програми MATRA, що є ключового нідерландською програмою підтримки соціальних трансформацій.
Проєкт втілюється Інститутом Центральноєвропейської Стратегії (ICES) спільно з нідерландською організацією Foundation of Justice, Integrity and Anti-Corruption (FJIAC) та словацькою Transparency International Slovensko (TI SK) у партнерстві з Закарпатською ОДА та обласною радою.
*** Матеріал не відображає позицію чи думку імплементаторів або донорів грантового проєкту. Відповідальність за зміст публікацій несе редакція Varosh.