Що думають захисники про роботу ТЦК в області, підтримку від громад, виїзд молоді, знищення екології та в цілому про стратегію розвитку краю
Найзахідніша область України географічно віддалена від передової, але локальні справи не дають спокою військовим-закарпатцям, де б вони не були. Регіон змінюється на очах, і не завжди ці перетворення викликають захват. Щоб сповна оцінити трансформації, іноді потрібно віддалитися. Погляд тих, хто на фронті, співзвучний із проблемами, що хвилюють місцевих, та в дечому й відмінний, адже військові помічають важливе в контексті нагальних питань ЗСУ, і попри все – думають про майбутнє, за яке борються.
Ми поспілкувалися з 6 військовими із Закарпаття: Ярославом Галасом, Денисом Маном, Олександром Волосянським, Олександром Шершуном, Владиславом Товтином, Павлом Величком. Попросили їх назвати злободенні, на їхню думку, проблеми та можливості вирішення, висловити ідеї для стратегії розвитку краю, яку саме оновлюють на місцевому рівні.
У мирному житті – журналіст, депутати обласної і міської рад, радник міського голови, туризмознавець, краєзнавець, юрист, – мають фаховий бекграунд для оцінки, не кажучи вже про морально-етичну складову.
Своєю активністю вони підсилюють соціально важливі ідеї, допомагають вирішити проблеми, перебуваючи при цьому на фронті, та наголошують, що звичайна людська байдужість до війни демотивує, роз’єднує суспільство, позбавляє надії на майбутнє.
Втримати молодь від виїзду за кордон і змінити підходи роботи ТЦК
Ярослав Галас – офіцер 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади, журналіст, відомий матеріалами у впливових медіа, розслідувальними, аналітичними публікаціями, та як керівник пресслужби Луганської та Закарпатської обласних державних адміністрацій. Служить із 2022 року. Зізнається, що до повномасштабної фази морально підготувався, 2014-2015 рр., тоді ж змінилися його цінності:
– Я працював на Луганщині у військово-цивільній адміністрації і пережив війну в, так би мовити, лайтовому виді. Саме тоді я зрозумів, що насправді в житті важливе, а що другорядне. Та робота на Луганщині стала своєрідним щепленням, завдяки якому мені було набагато легше адаптуватися до служби в ЗСУ з початку повномасштабної війни.
Ярослав Галас
Ярослав постійно моніторить регіональні медіа, в курсі актуальних проблем і зазначає, що новини із Закарпаття іноді допомагають відволіктися, подумки повернутися до рідних знайомих місць. Та подеколи – неприємно дивують, як про одностайну підтримку мирного плану президента територіальними громадами Закарпаття: усі 64 тергромади плюс обласна рада підтримали мирний план президента. На думку військового, такого «совка» не було навіть при Януковичу.
Під час коротких відпусток є два тригери неприємних ситуацій для Ярослава: коли спостерігає, як здорові чоловіки мобілізаційного віку відпочивають на Закарпатті і не думають воювати, та «бусифікація»:
– «Закарпатські» методи мобілізації – жахливі порушення прав людини, зокрема зі смертельними випадками. Це не тільки моє суб’єктивне враження, але й слова Уповноваженого ВРУ з прав людини Дмитра Лубінця, котрий заявив, що найбільше в Україні скарг на порушення з боку ТЦК надходить із Закарпаття. Такого свавілля, як тут, я не бачив у фронтових регіонах, де воювала й воює наша бригада. Ми бачимо, кого мобілізують, – літніх чоловіків із хворобами, алкоголіків, наркоманів… Тих, хто не має грошей, щоб відкупитися, або зв’язків, щоб «порішати» питання. Ці люди стають величезним тягарем для ЗСУ, користі з них ніякої, а звільнити їх у період воєнного стану практично неможливо. Скільки вже про це сказано – про страшну корупцію, про кричущі порушення прав, і нічого не змінюється…
Однією з важливих регіональних проблем Ярослав називає зменшення кількості жителів, по суті, вимирання сіл. Офіційні дані про приріст населення внаслідок війни, на його думку, некоректні, бо не враховують місцевих чоловіків, що нелегально втекли за кордон. Крім того, левова частка внутрішніх переселенців проживає в містах, тоді як специфіка області в тому, що вона заселена переважно сільським населенням.
Бригада, в якій служить журналіст, відчуває постійну підтримку волонтерів, але в цьому є і проблемний аспект, адже державі наразі не вдалося налагодити чіткі механізми повного забезпечення армії, тому в бригаді постійно є дефіцит зброї, боєприпасів, техніки, різного спорядження.
– Коли до мене звертаються з питаннями, як краще допомогти, я завжди відповідаю: практично в кожного закарпатця є рідні, близькі, товариші чи знайомі, котрі воюють. Зверніться безпосередньо до них, поцікавтеся, що потрібно, й допоможіть, хай навіть частково. Тоді ви знатимете, що допомогли конкретному бійцю.
Щодо стратегії розвитку Закарпаття, офіцер називає необхідним розвиток туризму (і відповідної інфраструктури) та захист від природних катаклізмів. За його словами, після катастрофічних паводків 1998 і 2001 років прийняли комплексну Державну програму протипаводкового захисту Закарпаття, яка жодного разу не фінансувалася на 100% від потреб. Хоча посилення протипаводкових заходів обходиться в сім разів дешевше, ніж ліквідація їх наслідків.
Пріоритет в умовах війни, на думку Ярослава, – зберегти людей, втримати їх від виїзду за кордон, особливо молодь, яка, вірогідно, вже не повернеться додому. Можна вирішити проблему через прийняття на обласному рівні спеціальної програми – запропонувати випускникам шкіл, котрі не дотягують до бюджетних місць, навчання в УжНУ за рахунок обласного бюджету.
Для позитивних змін, як у ситуації з ТЦК і молоддю, не потрібні додаткові повноваження чи асигнування з Держбюджету, усе цілком у силах обласної влади. Потрібне лише бажання.
Дискусійний клуб для підлітків від програми Upshift
Громади повинні підтримувати захисників
Єдиний військовий з-поміж депутатів Ужгородської міськради – Олександр Волосянський – лейтенант Збройних сил України, служить у 68 батальйоні Закарпатської бригади ТРО. На фронті отримує повідомлення і дзвінки від ужгородців, що просять допомогти вирішити локальні проблеми. Нещодавній приклад – звернення від військового 128 бригади, який після поранення має труднощі з пересуванням на колісному кріслі та не може дістатися 8 поверху будинку, в якому проживає. Після втручання Олександра справу вдалося вирішити – збудували пандус. Зараз допомагає ужгородцям у проблемній ситуації, пов’язаній із недобросовісним забудовником, що намагається зробити виїзд через двір сусідніх багатоповерхівок.
Олександр Волосянський
Якщо справи стосуються військових, Олександру вдається пришвидшити їхнє вирішення завдяки обізнаності в юридичних процедурах і розголосу в соцмережах. Утім, є один кейс, який не має позитивного завершення, хоча пов’язаний із місцем його роботи – Ужгородською міськрадою.
Минулого року, коли лейтенант зіткнувся з потребою дронів для виконання завдань, звернувся до чиновників з проханням придбати їх, при чому для всіх підрозділів, де служать закарпатці. Але почув відмовки, на зразок відсутності офіційних листів від військових частин тощо. Виділили, за словами Олександра, мільйон гривень на один батальйон, хоч це є краплею в морі.
– Військові з Ужгородської громади служать у 15 батальйоні 128 бригади, 212 батальйоні, 68 батальйоні 101 бригади, 33 бригаді, 67 бригаді, але належної підтримки від місцевої влади не отримують. Навіть 10% з бюджету для них виділити не можуть. Натомість, у Львові минулого року закупили 750 дронів; на Львівщині міські ради організувалися й придбали БТР; у Дніпрі за рік надали на 300 мільйонів гривень допомоги. На Закарпатті Оноківська тергромада виділяє третину бюджету на військові потреби. У Невицькому, Кам’яниці надають матеріальну допомогу сім’ям військових. В інших громадах, що довкола Ужгорода, виділяють фіксовану суму. Звісно, є певні правила для переказу грошей, закупівель, але все можна зробити, якщо є бажання. До міськради зверталися також дружини військових, члени сімей, та рішення було незмінно негативним. Після іншого мого звернення була обіцянка, що в 2025-му році кожен військовослужбовець за заявою зможе отримати матеріальну допомогу в розмірі 20 тисяч гривень, але й це не виконали.
В Ужгороді, на думку лейтенанта, можна планувати стратегію розвитку, на відміну від прифронтових міст, утім закласти в ній і допомогу військовим:
– Потрібно планувати і думати, як покращити Ужгород. Але при цьому допомагати фронту. І те, і те важливо, але поки що не бачу нічого. Завдання №1 – захистити країну, та паралельно робити так, щоб міста (і наше, в тому числі) розвивалися, щоб люди не виїжджали. Треба намагатися зробити все, щоб не пішов відтік людей, щоб вони залишилися працювати і жити тут, піднімали економіку.
Олександр Волосянський спостерігає своєрідну прірву між військовими і чиновниками в Ужгороді, тому кожен приїзд у відпустку дається непросто. Каже, що ніяк не може зрозуміти і звикнути до того, що міська рада так відверто ігнорує прохання про допомогу ужгородців, які на фронті захищають країну. На війні він відчув ціну життя і переконаний, що людяне ставлення до ближнього – найважливіше.
Зелену енергетику й оздоровчий туризм потрібно розвивати розумно
У цивільному житті екскурсовод і краєзнавець, а нині військовослужбовець 68 батальйону ТрО Владислав Товтин дізнається про життя рідного Закарпаття з соцмереж та завдяки своїм побратимам, серед яких багато місцевих.
Владислав Товтин
Про захисників цього батальйону турбуються волонтери, зокрема, регулярно передають закарпатські страви у реторт-пакетах, що дуже зручні в польових умовах. Налагоджена підтримка від окремих громад, таких організованих, як Перечинська. Утім потребують зараз не так смаколиків, як дронів, РЕБів, котрі держава не може забезпечити повною мірою. Крім того, є постійні витрати на ремонт автотранспорту, забезпечення, бо машини ламаються, знищуються. Тому перед тим, як організовувати допомогу, військовий радить зважати на запити:
– Люди, які хочуть допомогти, нехай краще накинуть на якийсь збір актуальний, чи долучиться до збору, де в результаті придбають щось корисне. На жаль, дуже багато людей витрачають свою енергію і кошти на якісь такі речі, які в результаті виявляються не дуже потрібними.
Щоб підтримка була ефективною, її мала б контролювати комісія у складі з волонтерами і ветеранами, які контактують із певними військовими частинами. Також Владислав рекомендує спростити бюрократичну тяганину. Громади можуть підтримувати військових – своїх же жителів, їхні сім’ї, бо в когось залишилася одинока мати, батько чи діти. Організація відпочинку, реабілітація також важлива, особливо під час відпусток. На Закарпатті можна це якісно організувати, якщо є бажання. Неприємно і неприпустимо, коли громади ігнорують запити військових, котрі їх захищають.
– Ужгородська влада стала прикладом безвідповідальності, корупційності. Ці люди працюють не на перемогу, а на своє збагачення. Легко одягнути вишиванку, прийти на похорон загиблого Героя, але провести тендери, щоб закупити якісь обладнання, докласти зусиль, ні. Є інші приклади показової допомоги, коли зібрали якусь суму, сіли в машину великою компанією, приїхали на інший кінець України, пофоткалися, передали якісь коробки з печивом, дрона чи щось таке, і потім розповідають, які класні волонтери.
Проблемним Владислав вважає і те, що підприємства, бізнес у цілому досі не змогли перебудуватися на оборонні рейки.
Щодо регіональної стратегії, військовий із досвідом краєзнавця вважає її потрібною, однак рекомендує насамперед визначитися, в якому напрямку хочуть розвиватися закарпатці:
– Ми декларуємо одне, робимо третє, виходить четверте. Показовий кейс – із вітряками на полонинах. З одного боку, хочемо бути енергонезалежними, але для цього руйнуємо екосистему українських Карпат, ще й на догоду певним бізнес-інтересам. І це вибілюється політиками під гарним гаслом розвитку зеленої енергетики. Уже зрозуміло, що люди, які це роблять, відпочивають десь за кордоном – в Австрії, в Альпах, тому Закарпаття їх не хвилює. Я підтримую розвиток зеленої енергетики, але не тоді, коли це всупереч екології, коли це робиться для того, щоб хтось заробив. І навіть тут, будучи у війську, я робив ролики, допомагав інформаційно. Зрозумійте правильно: я не за те, щоб усе заборонити, а за те, щоб розвивати з розумом.
Закарпаття, на думку, Владислава, має великий потенціал в оздоровчому, екологічному, культурному туризмі. Чимало поранених військових, які не мають можливості виїхати за кордон, проходять реабілітацію тут. Мінеральні води, термальні басейни, природа загалом створюють сприятливі умови для відпочинку й оздоровлення. Тому важливо, щоб функціонували спеціальні програми, знижки для захисників, і щоб закарпатці дбали про екологію та не руйнували природу власними руками.
Гірський масив Свидовець
Розбудова інфраструктури – на другому місці після потреб військових
Депутат Закарпатської обласної військової адміністрації Денис Ман сьогодні є офіцером Збройних сил України, служить у 101 бригаді ТрО. Як військового, його найперше хвилює, як Закарпаття вирішує питання соціального забезпечення та адаптації захисників, які повертаються з фронту. Вважає, що потрібно знайти відображення потреб і проблем людей із пораненнями, які проходять реабілітацію на Закарпатті, в місцевих програмах та бюджетах.
Денис Ман
Розвиток інфраструктури, на його думку, важливий, але наразі не він має бути пріоритетним у державі, де триває повномасштабна війна:
– Якщо говорити про те, що мене тригерить – коли мені намагаються довести важливість інфраструктури перед проблемами, з якими стикаються військовослужбовці на фронті, зіставляючи функції – хто що має робити. Мовляв, одні нехай воюють, інші будуть займатися інфраструктурою. Закарпатці, які не воюють, не мають на фронті близьких родичів, ставлять питання власного комфорту на перше місце. Такі діалоги досить небезпечні. Важливо, щоб ми не забували про пріоритети.
За словами Дениса, підтримка від міських рад і громад приблизно однакова в Україні. Крім того, Закарпаття до війни було одним із найбільш дотаційних. Якщо залишаються вільні кошти, вони можуть бути спрямовані як на розвиток, так і на підтримку збройних сил. Тут уже питання відповідальності тих депутатів, що ухвалюють рішення.
Офіцерові неприємні розмови про те, що Закарпаття далеко від війни, тому не підтримує військо. Наводить у приклад школи, заклади культури, інші установи області, які дуже часто виділяють місячні зарплати, щоб придбати дрони. Хоча, звісно, хочеться, щоб в основному гроші в цілому виділяла влада, а українці, за можливості, донатили на фонди.
– Важливо, що закарпатці продовжують бути активними і стежать за діями влади і її рішеннями. Думаю, особлива увага має бути на те, як розвивається комунікація влади з тими екологічними, громадськими організаціями, що займаються складним питанням вітроенергетики. В нас є потреба скорочувати енергетичну залежність від тих об’єктів, що є традиційні. З іншого боку, нас турбує питання, як ми зберігаємо екологію. Це приклад того, що влада і громадськість складно знаходять консенсус.
Ми не могли не запитати Дениса Мана про регіональну стратегію, оскільки він довго займався розвитком краю, працював на різних посадах в адміністрації. Навіть під час служби долучається до деяких справ, наприклад, вивчав проєкт бюджету на цей рік і відзначає позитивну тенденцію скорочення дотаційності Закарпаття, його залежності.
– Чи треба актуалізувати стратегічні програмні документи? Без сумніву. У нас абсолютно інша реальність сьогодні, ніж коли ми розробляли стратегію Закарпаття-2027. Так, одним із сценаріїв розвитку подій напередодні 2020 року було посилення воєнних дій. Але акцентували ми тоді увагу на більш позитивному перебігу. Сталося інакше, структура економіки змінилася, акценти на витратах змістились. Тому робота над стратегією важлива.
Спочатку перемога, потім – завдання з відновлення України, інтеграція територій і людей в нову реальність, підтримка й адаптація військовослужбовців, – такі пріоритети за важливістю від офіцера 101 бригади ТрО. Для всього цього, на його думку, потребуватимемо чесної економіки, справедливості в розподілі доходів із підтримки територій: «Але поки що багато роботи тут, на передовій».
Повернути людей, зміцнювати економіку без шкоди для екології та враховувати ризики з релокованими підприємствами
Шершун Олександр – оператор роти ударних безпілотних авіаційних комплексів 82 окремої десантно-штурмової Буковинської бригади. У цивільному житті – радник міського голови Мукачева, туризмознавець, екскурсовод, медійник. За 8 місяців у війську його бригада змінила три напрямки: Запорізький, Харківський, Курська операція. Всюди тривали бої з великою інтенсивністю. Такі екстремальні умови спонукали солдата до переосмислення всього, чим займався раніше. Коли дистанціювався від місцевих проєктів, зрозумів, які з них потрібні і життєздатні, а які ні.
Олександр Шершун
Разом із ним служать військові з різних регіонів – Одещини, Миколаївщини, Тернопільщини, Херсонщини та з Києва. Під час спілкування Олександр з’ясував, що локальні проблеми здебільшого спільні:
– Нагадування про війну і сприйняття війни перетворилося з патріотичного – на страх бути мобілізованим. Найпопулярніше слово 2024 року – «бусифікація». Зрозумілий страх людей, бо органи комплектування не завжди професійно діють, але хто думав про те, щоб кваліфіковано розвивати роботу органів ТЦК до 2022? Якби в нас була нормальна система мобілізації ще з 2014 року, то можливо, ми вже привели б війну до завершення. Мене дратує виправдовування людського страху тим, що ми воюємо за інтереси бізнесу, масонів, рептилоїдів, що це все Америка, зовнішні фактори… Простіше визнати, що тобі просто страшно, ніж поширювати недостовірну інформацію.
Мукачево, в якому до 2024 року працював Олександр, показало один із кращих в Україні прикладів допомоги військовим – виділило 20% свого бюджету на оборону. Як людина, що працювала в місцевому самоврядуванні, військовий добре знає, що такий процес доволі складний і бюрократизований. Прямий перерахунок може здійснюватися лише на прямі казначейські рахунки частин. Міста нерідко надають перевагу тим частинам, що базуються на території громади, бо зазвичай там служить найбільше її представників. Наприклад, Мукачівська територіальна громада допомагає 128 ОГШБ, 3 ОШБ та Мукачівсьому прикордонному загону. Також є кейси, коли під запит підрозділів відбувається закупівля певного оснащення. Однак у неурядових волонтерських організацій у такому забезпеченні є перевага у відсутності бюрократичних обмежень і можливості комунікувати напряму із рядовим складом. Тому свої потреби Олександр закривав завдяки волонтерським організаціям. За що їм велика вдячність.
– Війна – це дорого і мультивитратно. Тому перерахування 10-20 мільйонів на місяць у розрізі бригади – не так вже й багато. Військові частини не звітуються перед місцевими органами самоврядування, на що спрямували кошти, тому громадськості може здаватися, ніби ресурси витрачені нераціонально, а вони могли піти, до прикладу, на банальний ремонт автопарку роти.
Непросте для Олександра питання – про військових у владі. Вважає, що в майбутньому буде велика кількість прикладів ганебного використання захисників і ветеранів для лобіювання тих чи інших політичних інтересів. З іншого боку, якщо людина пішла добровільно служити і ризикнула найціннішим, то, вірогідно, вона буде ретельніше і відповідальніше ставитися до політичних рішень, своїх вчинків.
До стратегії розвитку Олександра Шершун подає ідеї, що стосуються напрямку його цивільної роботи і передбачає значні виклики для Закарпаття в найближчому майбутньому:
– Ми отримали приріст населення, та з іншого боку, багато закарпатців виїхали, і бачимо поширену практику відправляти молодь на навчання за кордон. У наступні роки маємо зрозуміти, як повернути людей. Також маємо визначитися, як економічно розвиватися без шкоди для екології. І враховувати ризики, що ті релоковані підприємства, які зайшли на Закарпаття, можуть легко вийти. Серед майбутніх пріоритетів: розвиток транскордонної інфраструктури, підтримка малих і середніх фермерських господарств і розвиток здорового, легального ринку туристичних послуг.
Зараз для Олександра найбільша цінність – притомні, розумні люди, багатьох із яких, на жаль, Україна вже втратила.
Планувати майбутнє важливо, якщо боротися за нього, а не тільки мріяти
Наймолодший серед військових, до яких ми звернулися, та не менш досвідчений – Павло Величко, лейтенант, командир стрілецької роти. Він рідко буває вдома і зізнається, що не може всебічно відстежувати життя рідного краю, навіть фізично на це немає часу.
Павло Величко
Коли вдається приїхати у відпустку, спостерігає чимало ситуацій, що відверто дратують його як військового, але вже знає, як впоратися з емоціями:
– З часом у мене розвинулася необхідна емоційна стійкість, а тому це не впливає критично на мій моральний стан чи бойовий дух. Нам своє робити. Частіше відпустка завершується набуттям великої внутрішньої мотивації, щоб боротися далі.
Загалом війна не змінила, а тільки зміцнила цінності, завдяки яким опинився у війську:
– Деякі речі переосмислив, цей процес безперервний. Остаточно переконався, що найвищою цінністю є саме людське життя. На жаль, з кожною втратою на війні відчуваю велику порожнечу всередині. Допоки ми живі, все можна виправити і багато чого змінити або створити.
Павло на власному досвіді переконався у важливості локальної підтримки – від громади. Вважає, що представники влади та військові мають постійно комунікувати, щоб допомога була оперативною і відповідала чітким запитам війська. Контроль повинен забезпечуватися прозорістю фінансування, якщо закупівлі не секретні:
– Одного разу моя Холмківська сільська рада придбала прилади нічного бачення для нашого підрозділу. Одним із таких я користуюся щоденно для виконання бойових завдань, особливо задля прихованого пересування в умовах війни ударних БПЛА. Хіба це не важлива точкова допомога фронту від органу місцевого самоврядування? Вважаю, що такі успішні кейси мають бути нормою та стати системними. Зайвих коштів не буває, війна надзвичайно ресурсозатратна справа.
На думку військового, планувати майбутнє важливо, якщо в поточному моменті невтомно виборювати його, докладати зусиль, щоб зупинити росію, а не тільки мріяти і говорити про відбудову.
Пріоритетними для Закарпаття називає економічний розвиток та міжнародне співробітництво, технології й виробництво, інвестиції у розвиток і збереження людей, запобігання «відтоку мізків» за межі держави, розвиток сфери рекреаційного здоровʼя і забезпечення підтримки ветеранів.
Дякуємо військовослужбовцям ЗСУ за захист і надію на майбутнє!
Закарпаття не є унікальним за своїми проблемами, але може стати таким за прикладом їхнього вирішення. Усе починається з бажання. Якщо прагнеш допомогти чи змінити, можна подолати труднощі, несприятливі обставини. Якщо ні, то краще й не створювати вигляд, що допомагаєш. У цілому звитяги військових, сміливі вчинки волонтерів і небайдужість жителів краю дають надію на те, що врахування помилок та правильне визначення пріоритетів забезпечать регіону успіх, гідний наслідування.
Наталія Толочко, спеціально для Varosh
Фото: Varosh та з особистих архівів військовослужбовців
Цей матеріал підготовлений в рамках нідерландсько-словацько-українського проєкту “Посилення верховенства права на місцевому/ регіональному рівні в Україні: приклад Закарпатської області”, який втілюється за підтримки уряду Королівства Нідерланди у рамках програми MATRA, ключової нідерландської програми підтримки соціальних трансформацій.
Проєкт втілюється Інститутом Центральноєвропейської Стратегії (ICES), Foundation of Justice, Integrity and Anti-Corruption (FJIAC) та Transparency International Slovensko (TI SK) у партнерстві з Закарпатською ОДА та обласною радою.
Важливо: Матеріал не відображає позицію чи думку імплементаторів або донорів грантового проєкту. Відповідальність за зміст публікацій несе редакція Varosh.
