—Запрошуємо вас на подію, за якою ми вже скучили. Поетичних читань в Ужгороді, здається, не було аж із Березневих котів. Так ось Оленка Бараненко, Остап Микитюк та Ірина Червінська приїжджають в рамках свого масштабного туру українськими містами, щоб нам почитати, а ми щоб послухали, і щоб у Снеку, в затишній атмосфері, побалділи під шум імовірного, як каже фейсбук, дощу за вікном. Під, цілком можливо, глінтвейн. А чом би й ні.
Загалом, за нашими першими враженнями, це гармонійна смачна поезія, якою можна втамувати свою літературну спрагу. Має потримати аж до 10 липня, коли в Ужгороді відбудеться наступна літературна подія, про яку розкажемо пізніше. І проанонсуємо на презентації. До зустрічі на ній., — кажуть організатори.
Вірші молодих автора і авторок наче навмисно писані для читання вголос, простими, але вагомими зворотами, насиченими сильними метафорами. Подекуди по-дитячому щирими і невибагливими, часто сильними і влучними.
Троє абсолютно несхожих поетів, три зовсім різні поетичні світи, але зібрані в одній книжці, під спільною палітуркою. Мета видання цієї збірки — це відкидання недомовок, це спроба спільного літературного простору, це дружба і підтримка, як вона є.
— Словосполучення, віднаходження яких є сенсом пізнання, живуть довкола у стані ще навіть до зародковому. Місія поета – побачити ненароджене словосполучення і дати йому життя. Всі ці речі виразно дають себе побачити у поезії Трьох. Трохи прикро говорити про них як про Трьох, бо за кожним – свій світ. Але раз їх життя привело до спільної книжки, то і книжка вже не може належати кожному зокрема, і прочитання теж. Щось подібне відбувається із найбільшою проблемою пізнання – з Трійцею. Але про такі збіги хочеться думати. І бути вдячним, бо ж не даремно думати – це є дякувати, — розповідає Тарас Прохасько.
