На сцені найбільшого у Європі міжнародного фестивалю журналістики в Перуджі International Journalism Festival виступила засновниця та СEO Varosh Росана Тужанська. Її промова пролунала у межах панелі «Як працювати в умовах війни: досвід лідерів українських медіа», яку організувала організація Jnomics Media.
Суми, Харків, Ужгород
Дискусія була про три редакції, які працюють в Сумах, Харкові та Ужгороді, про те, як відрізняються виклики, редакційні стратегії, монетизація та задачі лідерів.
Учасники дискусії:
- Росана Тужанська, співзасновниця та директорка Varosh
- Дмитро Тищенко, засновник та керівник Цукр
- Ярослав Устич, директор з маркетингу Gwara Media
- Марія Леонова, консультантка з управління, Jnomics Media (модераторка)
Публікуємо тези з виступу Росани у межах розмови:
Ми географічно далеко від лінії фронту, але війна — усюди. В Ужгороді зараз близько 30 тисяч внутрішньо переміщених осіб. Це не просто нові жителі — вони формують нову соціальну тканину, мають свої потреби. Як медіа, ми мали швидко адаптуватися, щоб бути корисними як для «нових», так і для «старих» мешканців.
Інформаційне середовище дуже складне: ми поруч із кордонами ЄС, і в нашому регіоні перетинаються багато впливів — угорські, словацькі, російські. Тому медіа мають бути дуже уважними й відповідальними.
Так, наші журналісти не носять бронежилетів, але щодня працюють з історіями людей, які пройшли через війну.
Одна з моїх подруг, Інна, відкрила перший слоу-фуд ресторан у селі в нашому регіоні — це було за рік до повномасштабного вторгнення. Коли почалась війна, ресторан закрили і перетворили на прихисток для ВПО. Ми думали, що це тимчасово, але ресторан досі не працює. А шелтер — досі заповнений людьми, яким нікуди повертатись. Ми пишемо про це.
Інша моя колега та товаришка, Наталія, 25 років тому заснувала ГО «Комітет медичної допомоги». Спочатку це була освітня ініціатива. Але з лютого 2022 року вони відправили на фронт майже 6000 гуманітарних вантажів. І понад 70 «швидких» та евакуаційних авто.
Співзасновник нашої громадської організації «Інститут центральноєвропейської стратегії», письменник Андрій Любка, як волонтер придбав і передав військовим 350 автомобілів. І ми також пишемо про це.
Ми також написали історію Роберта — 23-річного хлопця з Ужгорода, який провів понад два роки в російському полоні. Тепер він хоче вивчати ІТ і стати програмістом.
Для нас журналістика — особливо локальна — це не просто переказ фактів. Це пошук сенсу. Це формування наративу — і, часом, його зміна.
Такі історії допомагають людям відчути емпатію й зв’язок. Вони також дають надію — бо показують не лише біль, а й силу, дію, трансформацію.
Лайф-стайл-журналістика в Україні
На мою думку, війна вбила лайфстайл-журналістику в Україні, в тому вигляді, в якому ми її знали. Але ми не відмовилися від ідеї життя. Ми просто дивимося на нього інакше — через призму війни, втрат, стійкості. Історії про кав’ярні чи вечірки вже не мають сенсу, коли поруч — похорони.
До війни ми були повільним, лайфстайл медіа. Ми писали про міське життя, культуру, урбаністику. Тепер майже 95% нашого контенту пов’язано з війною. Ми не пишемо про обстріли чи фронт. Ми розповідаємо історії людей, які живуть у війні — військових із нашого регіону, ветеранів, полонених, родин загиблих.
Редакційна стратегія теж змінилась. Ми постійно запитуємо себе: «Це справді важливо?». І чесно — коли публікуємо щось не про війну, відчуваємо моральну дилему.
Баланс між стратегічним плануванням і ризиком вигоряння, емпатією та бізнес-логікою
У редакції ми багато говоримо про втому і про те, як берегти себе. Єдина річ, яка справді допомагає — планування. Навіть простий план діє як антидепресант. Ми не очікуємо ідеального результату. Ми розуміємо, що план може змінитися вже завтра. Але сам факт, що він є — дає напрям.
Ми вчимося приймати недосконалість і бути добрішими до себе. Бо якщо вигорить редакція — не залишиться кому розповідати правду.
Ми — маленька, майже сімейна редакція. Ми багато спілкуємося — не лише про задачі, а й про страх, втому, сенс. Маємо рутину: щотижневі мітинги, іноді офлайн-зустрічі, гнучкий графік. Це не вирішує всього, але допомагає триматися.
Але є межі. Якщо людина довго не може працювати — ми змушені ухвалювати складні управлінські рішення. Ми намагаємося робити це з повагою та вдячністю. Для багатьох у команді ця робота — більше, ніж просто робота. Це спосіб залишитися живими емоційно. І наше завдання як менеджерів — дбати про це.
Торік ми попрощалися з двома людьми. Це було важко. Але іноді треба запитати: що станеться з усім медіа, якщо ми не ухвалимо цього рішення? Емпатія — частина нашої ДНК. Але вона не повинна стати пасткою.
Відновлення ресурсу
Енергія й внутрішній ресурс — слабке місце багатьох медіаменеджерів, особливо під час війни. Мені допомагає рутина, зміна фокусу, спілкування з моїм 6-річним сином. Рік тому я почала навчання на MBA-програмі в Києві — місті, яке часто гуде від дронів і ракет. Але це навчання дає мені точку опори. І ще — можливість познайомитися з неймовірними людьми. Тими, хто продовжує розвивати бізнеси й реалізовувати важливі проєкти навіть у воєнний час. Вони вірять в Україну і в перемогу. Як і я та мої колеги з Сум та Харкова.
Фінансова ситуація у локальних медіа
Ситуація в локальних редакціях дуже складна. Деякі вже закрилися, інші — під загрозою. Рекламний ринок у регіонах майже мертвий. Протягом тривалого часу американське фінансування було великою частиною нашого бюджету. Сьогодні 80% — це гранти, ще частина — реклама і підтримка читачів. Це дуже хитка модель. Ми зрозуміли: без змін не виживемо. Тому почали будувати спільноту читачів, оновлювати сайт, впроваджувати інновації. Це довгий шлях, але іншого немає.
Я справді не уявляю, як локальне медіа може вижити лише на рекламі. Маленькі команди не мають ресурсу. Рекламний контент потребує багато часу — а де тоді місце для журналістики? Ми теж шукаємо баланс — як робити платний контент і не перетворитися на маркетингову агенцію.
Ще один важливий фактор стійкості — це робота в екосистемі. Varosh — розвивається у екосистемі «Інституту Центральноєвропейської Стратегії». Це парасолька для кількох проєктів: нашого медіа Varosh, видання InfoPost про добросусідство та національні спільноти, а також двох великих форумів — Re:Open Zakarpattia і Dialogues on Europe.
У такій системі ми можемо підтримувати одне одного під час кризи. Команда рухається між ролями в межах проєктів. Це дає більше стабільності. Ми будуємо не просто медіа, а платформу — для діалогу, подій, ініціатив. Офлайн-зв’язки створюють лояльність. А співпраця — це ще один ресурс. Ми будуємо community media.
Лідерство під час війни
На мій погляд, локальні медіа в Україні існують завдяки пристрасті — й божевіллю, у доброму сенсі слова, — окремих людей. Власне таких, як ми (ред. — йдеться про Varosh, Gwara, Цукр). Якщо ви хочете побачити справжнє обличчя українських локальних медіа — ми тут. Нам близько 30, ми хочемо розвивати журналістику і підтримувати суспільні зміни. Але одного ентузіазму замало. Потрібно будувати екосистеми — різні, мультидисциплінарні. З відкритою культурою, взаємною підтримкою, менторством.
Моє місто Ужгород ближче до понад 10 європейських столиць, ніж до Києва. Від мого дому в Ужгороді до дому Дмитра в Сумах — 1142 км. Від Ужгорода до Перуджі, до цього прекрасного Teatro del Pavone — 1424 км. Лише на 300 км більше, ніж до Сум. Просто уявіть, яка велика наша країна. Але ми — не просто колеги. Ми друзі, партнери, ментори одне для одного. Ми ділимося бізнес-моделями, форматами, сумнівами й рішеннями. Ми — система підтримки одне для одного. Ми не будуємо конкуренцію — ми будуємо партнерство. У нас спільна мова і спільні цінності — від заходу до сходу країни.
І нарешті — усе тримається на довірі. Усередині команди і зовні. Якщо ви не довіряєте людям навколо — нічого не вийде.
Усю панельну дискусію можна переглянути за посиланням.
Varosh
Фото: Diego Figone
